Вискочивши на широченну центральну магістраль, машина помчала із шаленою швидкістю. Інколи вона досягала трьохсот кілометрів на годину. Здавалося, машина зніметься й полетить над котеджами, садами… Перехресні шляхи проходили попід магістраллю шляхопроводами, і там шугали машини, наче птиці.

Залізобетонний уїжджений шлях виспівував під шинами.

— Так що — може, спробуєте? — сказав Саджера, кивнувши на коробочку з шахами.

Ігор ніби прокинувся, потер тильним боком долоні своє чоло:

— А чого ж, давайте.

Старий повернув своє крісло спиною до переднього скла кабіни, поклав у себе на колінах дошку, розставив фігурки і почав показувати Ігорю нові правила. З приймача линула ніжна, сумовита мелодія.

Ігор захопився шахами. Він переконався, що активізація пішаків не лише набагато ускладнила гру, а й зробила її далеко цікавішою.

Мелодія зазвучала тихіше, почувся м’який жіночий голос:

— Слухайте останні вісті, товариші! Останні вісті!

Наші супутники облишили гру в шахи, насторожилися. Що то нового принесуть радіохвилі?

Жінка-диктор читала:

— Сьогодні вранці літальні апарати марсіанських імперіалістів, які базуються на Гімалаях, спустилися вниз і обстріляли електричними розрядами річкове судно, що йшло з вантажем продуктів. Чергового матроса, що був на кораблі, поранено, вантаж пограбовано.

У зв’язку з цим Велика Рада Комун передала на Гімалаї ноту такого змісту:

«Всім самочинно прибулим марсіанам пропонується негайно залишити Землю».

Коли диктор скінчила, Ігор та Саджера деякий час сиділи мовчки. Потім старий промовив стурбовано:

— Так, події наростають… Поранили людину, пограбували судно! Це вже занадто.

— Треба вигнати їх, витурити! — вигукнув Ігор, стискаючи кулаки.

— Звичайно, виженемо! Але я вважаю, що краще обійтися без кровопролиття.

— На що ж вони розраховують? Адже їх жменька, а людей — мільярди!

— О, в них далекосяжні плани. Якось я читав книжку їхнього ідеолога, написану ще до початку революції на Марсі. Так він ще тоді пропонував напасти на Землю, захопити гірські хребти і високогірні плато, спалити ліси на всіх континентах, щоб різко зменшити запаси атмосферного кисню. Силою зброї обернути людей на рабів.

— Ого!

— Незважаючи на таку ворожу нам пропаганду, ми намагалися весь час підтримувати з Марсом добросусідські відносини. Коли там спалахнуло повстання виробників, яке аристократи презирливо назвали «бунтом щурів», ми не втручалися в їхні внутрішні справи, хоча, звичайно, симпатизували експлуатованим. Кинувшись на Землю, вони не врахували, друже мій, головного. Комунізм — це енергія мас. Ця енергія змітає все, що стає їй поперек шляху. Потривожити комуністичний світ! Які безумці!

Машина минала невеликі міста, селища, безшумно мчала через мости і віадуки. Крізь зелень дерев проглядали червоні, сині, голубі дахи.

— Ага, я й забув у вас спитати, — обізвався Ігор. — Яка ж доля решти матросів пограбованого судна?

— А там не було ніякої решти. Більшість вантажних кораблів ходять зовсім без людей. На тому ж, видно, встановлене чергування. Дуже шкода матроса. Мабуть, зовсім молодий хлопець… Може, такий, як наша Аміно…

— Хто це?

— Онука. Це буде жахливо, якщо дійде до нового кровопролиття!

— Ми їх все одно зметемо! — войовничо проголосив Ігор, зробивши швидкий жест рукою.

Вчений усміхнувся:

— В цьому немає сумніву. Але жертви все ж таки будуть? Кров проллється? Ні, ні, цього допустити не можна!

— Ви гадаєте, вони добровільно залишать гори?

— Якщо їм пояснити… У них же є голови на плечах!

— Е, ворогам пояснюй! — махнув рукою Ігор. — Це все одно що товкти воду в ступі.

— Ні, чого ж, — продовжував міркувати Саджера, — у них є порятунок.

— Який?

— Припинити безнадійну боротьбу, підкоритися волі свого народу і стати працюючими членами суспільства. Хіба не давали можливості працювати представникам панівного класу, які чесно перейшли на бік трудящих в епоху пролетарських революцій у нас, на Землі? І хто перейшов на бік народу, той не просто врятував життя, а став справжньою людиною! — Вчений замислився, а потім продовжував: — Отже, це єдиний шлях до порятунку в цих безрозсудних. І я доведу їм це, мушу довести!

— Ви?

— Так, я. Попрошу Велику Раду уповноважити мене провести переговори. Полечу на Гімалаї… Не може бути, щоб вони не зрозуміли критичності свого становища…

— Розум, затьмарений злобою, не є розум.

— Це вірно, мій друже. Але я постараюся розвіяти їхню злобу… Добре знаючи історію Марса з найдавніших часів, я їхньою ж мовою доведу їм… Невже ці істоти зовсім втратили глузд?

Вони довго ще розмовляли на цю тему. Ігор категорично заперечував проти місії старого вченого на Гімалаї. І взагалі проти всякого панькання з ворогом. Та вчений наполягав на своєму. З почуття гуманізму, казав він, треба зробити все, щоб відвернути бодай найменше кровопролиття.

Котедж, в якому жила сім’я Саджери, здалеку нагадував красиво інкрустовану шкатулку. Він стояв у саду на досить високій горі, оточеній тополями. Машина звернула з магістралі. Дорога вела вгору, увесь час примхливо звиваючись, і будинок то ховався за деревами й кущами, то знову поставав перед очима.

Коли машина зупинилася перед невеликою колонадою парадного входу, на східці збігла дівчина.

— Дідусь!

Кинулась відчиняти дверці машини, припала до діда.

— Нарешті! Ми так чекали…

Старий поцілував її в щоку, погладив пишне русяве волосся:

— Ну от я й вдома. Я теж дуже скучив за вами. А знаєш, Аміно, якого я гостя привіз?

Тільки тепер дівчина подивилася в машину, де сидів Ігор. Погляди їхні зустрілися. Її — насторожено-вивчаючий, його… стривожений. Щось було в її очах таке… напрочуд знайоме, що Ігор аж здригнувся. Дивився, як у куточках її губ і в ямках щік тремтів усміх, і пригадував далеке-далеке…

— Це — людина минулого.

Ігор, за звичкою, взяв її за руку, затримав її ніжну долоню в своїй, щось хотів сказати, але не міг вимовити й слова. В роті йому пересохло, пошерхлий язик не слухався.

— Це Ігор, інженер «Мрії», — сказав за нього старий. — Але він людина не лише минулого… Це не повне визначення. Він також і людина майбутнього!

— Слушно сказано. Дідусь уже розповідав про вас по телевізору. Вся планета бачила вас на екранах… Та що з вами?

— Я… я… потім розповім.

Жадібними очима він пив її погляд, голос її звучав для нього знайомою музикою. Ця дівчина була надзвичайно схожа на ту, про яку він не забував ніколи. Такі ж очі, такий погляд, усміх, навіть голос!.. Це його любов пройшла крізь століття, передалася через низку поколінь…

— А де ж ваша супутниця? — спитала Аміно.

Ігор мовчки дивився на неї. Саджера пояснив:

— Вона лишилась вивчати водорості. Але ти не забувай, що ми з дороги.

— Ой, перепрошую! Ходімо до покоїв.

Назустріч їм вийшла дружина Саджери — ще бадьора, енергійна жінка. Вона щиро привіталася з Ігорем, порадила чоловікам вмитися з дороги, а сама з онукою пішла накривати стіл. Уже в дверях Аміно обернулася і сказала:

— Мама просила не чекати. Вони з татом затримуються в інституті — останні ж приготування!

…Стіл був накритий зі смаком. І все це зробили не автомати, а дбайливі жіночі руки. Автомати, як потім дізнався Ігор, діяли навіть не в кухні, а в спеціальній кімнаті-холодильнику. Там, виконуючи накази господарки, вони готували напівфабрикати. Меню було досить різноманітне. Милували око і лоскотали нюх ароматні страви, подані у красивому посуді. А посеред столу стояла пляшка вина!

Помітивши, що Ігор поглядає на пляшку, Саджера усміхнувся:

— Екстракт сонячної енергії, виготовлений нам виноградною лозою. Приємне, корисне, посилює апетит…

— Розкажіть, дідусю, ще про позитивний вплив на серцево-судинну систему, — блиснула сміхотливим оком Аміно, — буде цілком поетична картина!