– Якої ви округи, Марино?
– Та я ж уже вам казала: Полтавської я губернії, а «в’єзду» Кобиляцького… То тепер округи, кажуть, пішли, а я як з села виїхала, так тоді ще писалося, що з «в’єзду».
Любив я з Мариною побалакати: землячка ж, полтавська. Ну, ото було й спитаєш:
– Хто ж ви така, Марино, українка, чи хто?
– Авжеж не хто: полтавська, українка.
– А якою ви мовою говорите?
– Ото причепились! Такою, як чуєте… Якою люди, такою й я…
– І в школі вчилися, Марино?
– Аякже: дві зими ходила.
– Так якою ж ви мовою говорите?
– Та знаю вже я вас, знаю: вкраїнською говорю.
Побалакаємо ото, так і розійдемося. Хороша була жінка Марина, і роботяща, й привітна… І про панів не любила згадувати.
Трапилося так, що давненько я з Мариною бачився: не ходив до того «комату».
Чимчикую якось улицею, а до мене:
– Драстуйте!..
Дивлюсь – Марина.
– Драстуйте, голубочко! Ну, як воно, що воно? Де ви йдете?
– Та йду оце квитка купувати. Додому їду. Розщитали!
– Як?
– А так. Не видержала тої мови вкраїнської… «Здаменту не здала».
– Як? Розкажіть!
– А так. Вчили ото нас на курсах, чи як вони, щоб усі по-нашому вивчилися говорити й писати… Раніш ото воно «по-панському» все було… І я ото ходила, слухала… Як я людина не дуже ото грамотна, ходила так собі… «Трохи поспиш, трохи послухаєш». Коли ось комісія.
– Марино, – говорять, – Кривоверха!
Підходю…
– Звідки ви? – питають.
– Полтавська.
– Українську мову знаєте?
– Аякже… Руської не втну, а свою, – кажу, – знаю.
– Так скажіть нам, що таке «родовий відмінок»?..
Я їм одказую:
– Відмінка не чула, а щодо родів, то траплялося. Родила, – кажу, – од покійного чоловіка Пилипка, та Господь прибрав… Та воно й краще. Як удовою, та ще й з дитиною…
А вони мені:
– Не те! Не те! Ми не про те… «Відмінок»… А «падеж» знаєте що таке?
Так чула від батька, що колись на скотину було таке лихо, падіж, а за моєї пам’яті не було такого.
– Не знаєте, – вони говорять, – ви граматики… Сквернувато. А про «вольовий спосіб» знаєте? Про «повелительное наклоненіє»?.. Як воно в нас буде?
– А чого ж не знаю. Звелять – зроблю, не звелять – не зроблю. Наше діло таке.
– Ну, йдіть, – кажуть.
Пішла я… Та оце як бачите – на вокзал аж іду.
– Да-а-а-а!
Замислився я дуже: шкода мені землячки зробилося.
«І чого я, – думаю, – не комісія?!»
Сів в автобус і їду.
Чую розмову:
– Откуда ви, Вадим Федорович?
– Ф-ф-у! Екзамен по українізації дєржал!..
– Ну і как?
– Прекрасно. Спросили меня про «вольовий спосіб»… Я їм как зашпандьоріл. «Вольовий спосіб», ето бившеє повєлітельноє наклоненіє. Полноє окончаніє, – говорю, – форм «вольового способу» такоє… Ах, чорт, уже забил! Да ето і нє важно… Однім словом, первая категорія…
– Поздравляю! А мнє еще предстоїт ета непріятность!..
Щасливий Вадим Федорович.
А Марині, бідолашній, не поталанило.
P. S. Не знаю, може, мої тут приклади (про Маринин іспит) подібні до прикладів Виборного Макогоненка[78] в його знаменитих гуморесках, – пробачте мені цей «плагіат», – я тут зовсім в іншу точку б’ю. Приклади тут мають другорядну вагу.
«Конфуз»
«Безперечним фактом є те, що нащадки січеників на Кубані не говорять тою мовою, як говорять корінні, право– й лівобережна Україна…
Українська Кубань не повинна йти таким точно шляхом «язикотворчества», що її інтенсивно розвивають тепер в УРСР.
Наша задача – не привести кубанців-українців тільки до форм, вироблених на Україні, – а створити ту школу, базуючись на живому мовному матеріалі кубанських нащадків січовиків».
І прийшло людство різними шляхами до комунізму…
І коли прийшло людство різними шляхами до комунізму, тоді стара гвардія більшовиків-ленінців, на березі Тигру й Євфрату зібравшись, доповіді різних націй вислухувала…
І сидів серед старої гвардії перший нарком освіти народної, першої Соціалістичної Республіки Радянської, Анатолій Васильович Луначарський…[79]
Він, як керівник культурно-національного відродження, слухав доповіді про шлях до комунізму через національне самовизначення…
І проходили перед старою гвардією більшовиків-ленінців різнобарвні нації, колись страшним царатом пригнічувані…
Проходили білоруси, українці, євреї, поляки, німці, турки, татари, киргизи, чуваші, лопарі, мордва й сила-силенна інших націй…
І розповідали…
Розповідали вони й про труднощі, з якими піднімати культуру, віками в домовині бувшу, доводилося, і про радість творчості, про радість відродження…
Розповідали про те, як доводилося прискорювати процес мовотворчості, щоб угнатися за культурами, що в нормальних умовах розвивалися…
Й усміхалася радісно стара гвардія ленінська, бачачи нації й культурно, й політично розкріпачені…
Проходили нації…
І останніми підходили нащадки запорізьких січовиків славних – кубанці-українці…
І запитав їх Анатолій Васильович Луначарський:
– Гей ви, запорожці, ви, славні молодці. А скажіть нам, а розкажіть нам, коли відроджуватися почали?
І залунав кубанський голос колективний:
– Числа не знаємо, бо календаря не маємо, місяць у небі, год у книзі, а день у нас такий, як і в вас – поцілуй за те он куди нас!
І тихо-тихо зробилося на березі Тигру та Євфрату.
І, потупивши очі, запитав Анатолій Васильович Луначарський:
– Що кажете таке, запорожці, ви, славні молодці?
Відповіли нащадки січовиків славних:
– Як відроджував, так і кажемо… На мовному матеріалі січовиків відроджував! Чого ж гніваєшся!
І ще тихше зробилося на березі Тигру й Євфрату.
Українізація
Інтермедія до п’єси «Вій»
ДІЙОВІ ОСОБИ:
1) Голова комісії українізації.
2) Два члени комісії.
3) Радянська панна.
4) Кумедник.
5) Хор бурсаків.
Всі дійові особи – переодягнені бурсаки.
Ку м е д н и к (вискакує й дзвонить). Гей, латрижники, ланці, розбишаки, поганці, цитьте! Тихо, невігласи, сміріте ваші гласи! Зараз почнеться комедія, весела інтермедія.
Б у р с а к и. Тихо! Комедія! Інтермедія!
Ку м е д н и к. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і тр-р-рудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? То-то ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам’ятайте і на вуса намотайте.
Б у р с а к и. Тихо! Українізація!
Ку м е д н и к. Ось іде комісія по українізації.
Входить комісія.
К у м е д н и к. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.
Входить панна.
Ку м е д н и к. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.
Голова комісії запитує панну. Члени – записують відповіді.
Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб’ячим: «Го-го-го».
Го л о в а (до панни). Ви українізувалися?
П а н н а. Вже.
Го л о в а. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?
