Сильна, як бачите, риба сом.

Сом – риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її не кидає. Дорослий сом. Молоді соменки й соменята – ті меткіші, вони бродять по всій річці, на чужі «вулиці» запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят…

Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, вночі.

Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий – на спеціальні великі гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв’яками, живцями, жабами, можна чіпляти шматки м’яса і т. д.

На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо білий ведмідь звір полярний, а сом любить теплі води й не дуже холодних звірів.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати – підсікайте. Підсікши – витягайте. Витягли – зразу ж беріть ножа і розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в череві знаходили різні цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів. Отже, іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

……………………………….

Інтересна риба сом!

За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники, сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симентальських бугаїв і невеличкі буксирні пароплави…

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже віримо. Радянському письменникові не до лиця, – м’яко кажучи, – перебільшувати.

А сома… сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як комбайн! Тільки трохи довшого.

Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення.

От, приміром, ідете ви зеленою київською вулицею. Вулицю якраз полили водою, нема куряви, дихається легко. Сонце вже на захід повернуло, не пече, у вас прекрасний настрій, ви ще молодий, все у вас у майбутньому, і так вам хороше, що співати хочеться…

І раптом:

– Драстуйте! – це до вас.

– Драстуйте! – це ви.

– Ну, як? На смерть?! – це до вас.

Ви дивитесь на знайомого, у вас холоне отам, де душа, а очі ваші з лоба вилазять, вилазять, вилазять…

– Хто на смерть?! На яку смерть?! – перепитуєте ви знайомого.

– Як хто? – знизує плечима знайомий.

– Жінка!

– Яка жінка? – хватаєте ви за руку знайомого.

– Що ви задавили!

– Я?! Задавив жінку?! Як?! – зовсім уже божеволієте ви.

– Машиною!

– Якою машиною?

– «Побєдою»!

Ви наближаєтесь до свого знайомого, вирячивши на нього очі, а він од вас задки, задки, задки і белькоче:

– А хіба не задавили?

– Де?

– На двадцять третьому кілометрі!

– Коли?

– Позавчора!

– Та!!! – з притиском такаєте ви, ще ближче присовуючись до знайомого, але він, ваш знайомий, буркнувши: «Та всі ж говорять!», – галопом перескакує на протилежний бік вулиці і на здивовані погляди перехожих крутить пальцем біля лоба, показуючи очима у ваш бік.

– Та хто ж говорить?! Хто це «всі»? – кричите ви вслід вашому знайомому, але він уже зник, а всі перехожі з острахом обходять вас довкола.

Настрій у вас зіпсовано. Вам уже немилий білий світ.

«Хто це вигадує? – думаєте ви. – І кому це потрібно псувати вам настрій?»

Ви поспішаєте додому, щоб заспокоїтись, аж раптом телефонний дзвінок.

– Слухаю вас!

Радісно-грайливий незнайомий голос заспокоює вас:

– Чого похнюпився, старик? Більше як п’ятнадцять років не дадуть! «Побєду» продаєте?

Ви кидаєте трубку, падаєте в крісло і важко дихаєте.

Воротар київської команди класу «А», молодий, скромний, симпатичний Олег Макаров, що талановито захищає ворота своєї команди, а разом із ворітьми і футбольну честь української столиці, останніми часами трохи прихворів і кілька матчів не грав: у нього травми – не одна, а дві, які вже загоюються, і Олег Макаров у наступній грі вже участь братиме.

Тов. Макаров не тільки майстер спорту по футболу, він захоплюється ще й автомобільним спортом, має власну машину, яку водить сам.

Так от, значить, прихворів наш чудесний воротар.

– Що з Макаровим? – запитав я на стадіоні одного з болільників, що все на світі знає. – Чому він сьогодні не грає?

Болільник, що все на світі знає, махнув рукою.

– Про-о-о-пав Макаров!

– Як пропав? Чому пропав? – аж захитався я.

– Посадили! – прорік болільник, ще й головою ствердив.

– Куди посадили?

– В тюрму!

– О Господи! За віщо? – починаєте тремтіти ви.

– Переїхав жінку на дев’ятому місяці!

– Ну й що?

– Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!

– А сам що?

– Осліп!

– Що ви кажете?

– Засудили на десять років!

– Бож-же мій! – кричите ви і біжите до Олега Макарова.

Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоровий, плече тільки трохи поболює.

– Ну, що його робити? – бідкається Олег Олександрович. – Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакі-о чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?

– А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів’я: «На чужой роток не накинешь платок»!

– Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.

– От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запитає, що з Макаровим, я відповідатиму так: «Летів «Побєдою», задавив тринадцять мужчин і дев’ять женщин, збив карету «швидкої допомоги», перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кричить: «Штука!» Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісенітниці не вигадаєш!..

Великі ростіть[162]

Давно-давно це було.

Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!»

А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани – поміщики та капіталісти.

А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів…

На хуторі було з десяток хатів, а навкруги – ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у три-чотири обхвати, дуби…

А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до Охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…

А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і соняхи, і гарбузці, і горіхи…

Ласуємо було, ласуємо ті соняхи з гарбузами та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:

– Заїди, заїди повитирайте!

Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку – потім іще, не пам’ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.

Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.

А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.

Дванадцятко всього в батька з матір’ю було нас братиків та сестричок.

Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.