Та що там говорити про простий народ.

Професори – і ті по-нашому не розуміють.

Знаменитий професор, світова величина, «бог» у своїй галузі, а не вміє по-українському.

Я йому говорю:

– Болить у мене оте. Болить воно мені тоді й тоді. Захворів отоді.

Все, одне слово, розказую, як «Бог приказав».

Не бере.

І якби не знайомий лікар, що повів мене до того професора, так ні до чого б ми й не добалакались.

А то по-німецькому:

– Раз-два!

І вже й договорились, уже й професор допойняв, у чому річ, уже й ліки, уже все…

От, розумієте, народ!

І хоч би його мова була милозвучна, пісенна, як наша.

Нічого подібного.

В мові багацько шелестівок, потім вона слабує на довжелезні періоди, з дієсловом аж наприкінці, – і от же знають її.

А наша друга після італійської, із самих голосівок – та яких голосівок, – складена, і не розуміють.

Нещасні.

А які егоїсти!

Ідеш по вулиці і ввесь час тільки й чутно:

– Я[126]! Я! Я!

Говориш з ким-небудь. Сказав щось, а він вам:

– Я!

По телефону говорять, – тільки й чутно:

– Я! Я! Я!

Між собою балакають:

– Я! Я!

Страшенно егоїстичний народ!

Одного разу тільки й вийшло якраз навпаки з мовою.

Треба було одержати в банку гроші.

Пішли з Йосипом Йосиповичем удвох: він по-німецькому може.

Балакали ото там з урядовцем, а потім між собою про всякі такі діла, по-своєму вже говорили.

Аж ось уже треба було брати гроші.

Урядовець і питає чистою руською мовою:

– Вам какими деньгами, марками или долларами?

Пасаж.

І не тільки, треба вам сказати, з людьми бувають непорозуміння через те, що німці не хотять вивчити української мови.

Тварини – і ті вас не розуміють.

Гуси ходять на березі озера.

Я зрадів страшно, бо гуси ж такі, як і в нас, – так і реготять, і плавають так, як і наші, такі ж вони, як і в нас: є білі, є рябі, є глинясті.

Я до їх:

– Гусю! Гусю! Гусю!

Ніякої уваги.

Я розсердився:

– Гиля, – як крикну, – подохли б ви йому!

А хоч би тобі що!

Я пам’ятаю, як колись був пас гуси, то було, отак як крикнеш та дрючком як замахнешся, так летять, а не біжать.

А ці собі стоять, пір’я носами перебирають та геготять потихеньку.

А прийде німкеня, щось таке їм скаже, – або тікають, або до неї біжать.

……………………………….

З собаками знову притичина.

Ну, стоїть собі Сірко ж такий, як і наш.

Кличеш його:

– Сірко! На! на! на!

І не дивиться.

Витріщився тоді на його:

– Тюди ти, здох би ти йому!

Стоїть.

Та торік у Короповім хуторі один дядько як «тюдикнув» на Бровка, так він у воду кинувся й Дінець переплив з переляку, а цей стоїть.

До німця ж, як тільки він йому, потихеньку:

– Комен зі гер![127]

Біжить до нього, стрибає, танцює біля нього.

……………………………….

Та що там говорить!

Кури не розуміють: «А киша».

Коні не розуміють: «Но».

Свині – «Аля».

Корови – «Гей».

Вівці – «Бришки-бришки».

Горобці й ті не по-нашому цвірінчать.

Нещасні.

І люди нещасні. І тварини нещасні.

Як вони живуть – Господь їх знає…

І ще одну дивну річ помітив.

Я не бачив, як німці родяться.

А от як женяться – бачив.

Женяться вони повагом, у кареті. Не поспішають.

А «ховаються» – швидо, швидко.

На автомобілі труна. Котить, аж погукує.

А за нею автомобілями родичі біжать.

Не затримують мертвих в юдолі земній.

– Умер – катись.

……………………………….

Ну й народ!

Товариші! Лафа! Та жити у Німеччині та тільки Бога хвалити.

Та не життя там, а пісня херувимська.

Там нашому братові – аби тільки кордон перескочити.

Не пропадеш!

Ходи тільки тоді до Дейтшлянду[128] та «хваліте ім’я Господнє» співай.

Прожити таки можна, як у Христа за пазухою, дешево, – навіть даром, – і прожити маючи всі життєві блага.

Щодо їжі.

Та зверніть же, будь ласка, увагу.

Дорога. Йдете ви тою дорогою, а вам хочеться їсти.

Валюту свою ви вже витратили.

Їсти вам хочеться дуже.

І от ви бачите, над дорогою сила стоїть бідонів з прекрасним, свіжим, білим і ситим молоком, з-під тирольських або з-під голландських корів.

То, бачите, така річ.

Хазяйки, подоївши корови, «раннім-рано та ранесенько», виносять на шлях бідони з молоком і ставлять їх рядочком над дорогою.

А в певний час проїздить там грузовий авто, забирає те молоко й везе до міста, де й розвозить, куди вже воно там призначене: чи в крамниці, чи в кав’ярні, чи в молочарні.

За бідонами тими на шляху ніхто не дивиться, так що вам абсолютно ніхто не заважає підійти, взяти найбільший із бідонів, сісти на горбочку, і, благословляючи природу, видудлити бідон молока.

Коли вам, стомленому і повному вражень од подорожі по Німеччині, одного бідону мало, ви берете другий й видудлюєте ще один бідон.

Тоді одходите в лісок, лягаєте голічерева і співаєте якої-небудь веселенької пісні, доки Морфей не вхопить вас в обійми свої.

Це можна робити щодня.

От де ніколи вас не мучитиме голод, бо, як ви знаєте, молоко не тільки ваш голод втамовує, а є ще й річ взагалі корисна щодо поправки вашого здоров’я!

Ви скажете:

– Що ж молоко! Само молоко може приїстись, остогиднути може.

Це – правда.

Але ви, будь ласка, не падайте духом.

Ви підіть селом, придивляйтесь на тини біля хат.

Там ви побачите – біленькі торбинки висять.

Майте на увазі, що в тих торбинках прегарні, пухкі, чудесно випечені маленькі булочки-франзолики.

То булочник недавнечко тут проїхав своїм авто і порозвішував свою продукцію.

Витрусивши дві-три торбинки, ви цілком задовольните своє бажання поїсти хліба.

Четверту й п’яту торбинку ви витрушуєте в свій рюкзак, маючи на увазі, що завтра вранці вам треба буде мати справу з бідонами.

Молоко з м’якими булочками – їжа наїдна й корисна, але нам може забажатися чогось смачнішого.

Річ це цілком природна.

Хай і це вас не бентежить, бо і з цього становища ви вийдете з честю.

Проходячи не тільки місцями залюдненими, а навіть лісом, ви бачите, що до дерева поприбивані такі собі оригінальні апарати.

На тих апаратах написано:

«Шоколяда».

Киньте 10 пфенігів, сіпніть за ручку, і з апарату випаде плитка свіжого й смачного німецького шоколаду.

Ви в розпачі, що у вас нема 10 пфенігів.

Ах, який ви наївний!

Ви придивіться, якими благенькими гвіздочками прибито того апарата до дерева.

Двічі озирнувшись на всі боки, ви підсовуєте руку під той апарат і трохи надимаєтесь.

Невеличкого напруження ваших мускулів досить для того, щоб цілий апарат з усім шоколадом опинився у ваших руках!

З тим апаратом ви йдете подалі кудись у ліс, вибираєте доброго дуба, розмахуєтесь перед тим дубом апаратом і об дуба той апарат.

Г-г-г-а-а-х!

Апарат розскакується, шоколад висипається на землю.

Ви той шоколад збираєте в свою дорожню торбину й ласуєте ним два-три дні, запиваючи його молоком, аж доки на дорозі не трапиться вам другий такий самий апарат.

Ви не дуже економте шоколад: апаратів вам траплятиметься на дорозі багато і шоколадом ви будете забезпечені «всерйоз і надовго».

Так само стоїть справа із цигарками.

І з цигарками ви надибуватимете такі ж автоматичні апарати.