Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в «баби-коровниці».

А воно правду люди кажуть: не смійся… ніколи не смійся…

Не збрехали люди.

Довелося мені поїхати на пошту…

Їдемо… От Андрій Васильович і каже:

– Чорти «бабу-коровницю» пруть!

– Буде щось?

– Буде…

Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільськогосподарського кооперативу ковбаси купити… Важить нам прикажчик ковбасу… Тільки ото одрізав, а вона з-під ножа – плюсь! – і в мед!

І їли ми солодку ковбасу… А ковбаса з медом – не булка з медом: самі знаєте…

Я й кажу:

– Чи не «баба-коровниця»?

– Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть…

Отака баба…

Страшна баба…

Гіпнотична баба… Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує…

І гіпнотизує…

А ми їй віримо! Отакі ми!

Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки…

Сіла ніч і вмостилася…

Тоді сторожко кругом і чути, як десь далеко-далеко собака гавкає…

Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось…

Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б’є чотири рази здорово, а один раз тихо…

Отак:

– Дзень!

І замовк…

Дванадцята десь година вже…

І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось думають.

І палять, палять, палять…

А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої…

А Микита Микитович, суворий поглядом та м’який по-полтавському на «л», промовить:

– Були («л» у його отак: ль) хлопці й у нас у Попівці, та загули… Повбивано…

– І Семена вбито?

– Вбито…

– Меткий хлопець був…

– Да… Добрий хлопець був… Зазнали ми з ним гіркої за денікінців… Були діла…

І тихо… Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяжки слухачі…

– Як прийшов отой Денікін[104] (я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися… У партизанах… З Кременчуком зв’язалися – дано нам гвинтівок, кулемета дано… Ув отім лісі в нас уся зброя була… Якось поприходили додому, нас і згарбано… Мене, Семена, Гаврила й ще там одного… Згарбали – і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє… Їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четверо… Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній… І вартових у них двоє… Проїхали хутір… Я й моргаю:

– Хлопці, мовляв, не зівай!

Семен – той согласний, а ті двоє ніяк не хотять:

– Одкупимось, мовляв…

– Ой, кажу, хлопці, діло скверне… У земельний одділ підемо![105]

А вони:

– Одкупимось…

Проїхали Федорівку…

– Хлопці, – моргаю, – хватайсь за гвинтівки, бо пропадем.

Не бере. Якби біля нас двоє, а там один – і пари б з вуст вони не пустили… А то ми цього, як муху, задавимо, так ті переб’ють…

Проїхали й Кринку… Пече мене… Щоб ото вчотирьох та трьох гадів не задавити?! Трясе мене. Ні! Не хотять…

Проїхали й Глобин… Не хотять… Ну, значить, пропали… Їду, як у різницю…

Привезли нас до Кременчука, кинули у в’язницю… Сидимо ми… Як ніч, так і готуємось… Щоночі приходять до камери, викликають:

– Такий-то! Збирайсь!

– З речами?

– Так!

Ото, значить, уже в «штаб Духоніна»…

Не стріляли тоді, а кололи… Отут-таки біля тюрми, за муром. Виведуть, заколять і покинуть… А потім уже загребуть…

– Що, кажу, хлопці, не хотіли?

Мовчать.

Коли ось якось після перевірки брязь ключі біля камери:

– Ковтушенко! (Це Семен.) Збирайсь! Такий-то! Такий-то! Збирайсь!

– З речами?

– Так!

І Гаврила тоді взяли. Вийшов Гаврило в коридор, а його надзиратель як уріже по морді…

– Ой, рятуйте! За що ж б’єте, в мене четверо маленьких дітей!

– Дітей, кажеш, маленьких четверо?! – Та бац його вдруге: – Нужні нам твої, растуди твою, діти?!

– Ой, рятуйте!

Семен збирається…

Я до нього…

– Нa оцей мій піджак!

А в мене на ваті до-о-брий піджак був! Товстий та дебелий! Добре треба багнетом бити, щоб пробити.

Узяв Семен мій піджак…

Повели їх…

А я на вікно та дивлюсь, що ж із ними робитимуть…

Коли так і повели за мур…

– Ну, прощайте, хлопці…

Затихло… Колять, значить… Коли це як ірвоне звідти:

– Бах! Бах!

З гвинтівки…

Та тоді:

– Ой, рятуйте!

А далі ще:

– Бах! Бах! Бах!

Стрілянина пішла… Утік, значить, хтось. Я так і рішив: Семен! Ніхто, як Семен!

Коли так на другий день чутка пішла: Ковтушенко втік!

А воно ото, знаєте, як ударив його денікінець багнетом, – він і впав… А піджак товстий, – багнет, значить, усередину й не пройшов… Він іще його поштрикав-поштрикав, а Семен мовчить… Убитий, значить. Він і відійшов. Одійшов, кинув гвинтівку та й почав стягати чоботи з одного заколотого. А Семен підвівсь – та за гвинтівку, та його в спину:

– Бах! Бах!

А сам схопивсь та ходу! Через рів та через тин, ускочив у чийсь двір – та в хлів. Уліз у дрова й причаївся. Ранком яврейка корову доїти, аж там людина. Вона до яврея. А той:

– Та не може бути!

Пішов сам, коли воно «може бути»… Так вони взяли його в хату, переодягли, дістали документи… Тиждень у їх був, доки оклигав трохи, бо аж шість ран на йому було! Багнетом ото його так поштрикано…

От вам і Семен! Здоровий був хлопець…

А потім таки десь його вбито було.

– А ви довго у в’язниці були?

– Ні!

– Випустили?

– Утік!

……………………………….

А ніч над возом синя-синя, аж чорна! Може, вона від Микитиного оповідання почорніла?! Не від Микити Микитовича, а від його оповідання, бо Микита Микитович світлий… Він узяв хлопчика з воза:

– Заснув, синок? Ходім додому, бо завтра рано вставать!..

……………………………….

В Азовському морі, на дні оного, росте трава, зелена, що комкою зветься…

Травка вона приємненька, ніжна й м’якенька, не «кусається» так, як наш кушир триклятущий, а як улізеш у неї – так вона тільки лоскоче… Лоскотлива трава… Хороша трава…

І от, як вона виросте, хвилі морські її гойдають, з кореня зривають і прихлюпують її до берега, де й лягає вона понад берегом зеленими мокрими «ковбасами»…

Найбільше її хвилями пригортається до берегів азовських кіс – Денисової (Обіточенської) та Бердянської…

Тоді приходять люди православні, вигортають комку тую на берег, на піску її розтрушують, сонце її припікає, висушує, і робиться вона суха-суха, та м’яка, та рипуча…

А потім того її збирають, складають у такі пакунки, як ото сіно, й пресують особливими машинами…

А потім уже одправляють її в усі кінці СРСР нашого, де з неї ліжники роблять, подушки роблять і всілякі м’які меблі роблять, щоб гражданам не дуже муляло, коли вони після «трудов праведних» чи лягають, чи сідають відпочити для…

Хороша трава комка, корисна і хорошу котировку має на ринку нашому радянському…

Вже Бердянську, приміром, там-таки, на місці, по півтора карбованця за пуд комки платять.[106]

Сидимо ми якось на Денисовій косі, на березі, та й дивимось на шкаралущі з яєць морської птиці, що енергійно несе яйця для яєчні православного населення, на косі «обитаємого»… А шкаралущі ті, як яєчня вже спечена, викидаються в море, щоб не бачив ніхто, як нищиться морська птиця на Денисовій косі…

Сидимо та й «дакаємо», бачачи, як у нас природа наша охороняється…

Підпливає баркас, а на баркасі п’ять засмаглих «гражданов», з вусами попід носами (декотрі з сивими) і з залізними вилами в руках…