От для таких випадків кожний мисливець повинен мати бинт, вату, йод, стрептоцид, пеніцилін, шприц, голку для шприца, спирт (медицинський, а не якийсь інший) і камфору в ампулах…

Найкраще напарником по полюванню мати досвідченого лікаря, не гінеколога, а хірурга.

Запасливий мисливець бере з собою із ліків: аспірин, пірамідон з кофеїном, сульфатіазол, складану кружку або, краще, гумову грілку з довгою гумовою трубкою з наконечником, яка (грілка) заміняє собою кружку.

Непогано (хоч це й дуже складно!) мати з собою невеличку карету «швидкої допомоги», а ще краще – санітарний самольот.

Полюєте, розуміється, ви з собакою, – лягавим улітку, і з собаками-гончаками восени і взимку.

Для собак беріть харчі, миску, свисток, сурму (для гончаків), поводок і нагая…

Здається, все!

Екіпіруйтеся, дорогі товариші мисливці!

Не забувайте нічого, бо в лісі, чи на озері, чи на лузі – ніде нічого не дістанете: все треба мати з собою!

Ні пера вам, ні пуху!

Дика гуска – це таки справжня гуска, тільки – дика.

Її можна їсти, – так, як і свійську гуску, – з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так.

Різниця між дикою гускою і свійською гускою та дикою качкою така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах, і для того, щоб її смажити навіть так, без пряженої капусти й без яблук – її обов’язково треба заполювати.

А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени – на південь, – отже, тільки ранньою весною й пізньою осінню можна похвастатися, що:

– Та, – мовляв, – гусей там набив! Приходьте!

Говоримо ми це без ніякої пихи, говоримо ми це із скромністю, властивістю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцеві.

Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп’янщині.

Річка Оскіл – чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лівому березі луками, що дивляться на світ Божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.

Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба – верезуб.

А може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно пам’ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаває.

Ну, Бог з ним, хай плаває.

Полювали ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску – казарку.

Правду, як і завжди, казавши, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали.

Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль, отже, трудно мені все це так типізувати, щоб зрозуміло було всім.

Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свої гроші забув удома.

Але він мене заспокоїв.

– Ти, – каже, – не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом!

Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не було, і вона собі ходила, і навіть доки ми збиралися їхати на станцію, ходила по хаті й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду.

Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні люди, потім співали отієї, як пак вона? – та отієї, що ото:

Як їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки:

А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив:

Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам услід.

– Що воно таке? – питалися.

– Охотники поїхали!

Співали ми аж до самої станції.

На станції сердечно попрощалися з хазяїном і сіли у вагон.

Нам з приятелем хотілося співати ще й у вагоні, але на бойові й героїчні пісні в нас не вистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми тільки на журно-мінорне:

Дійшли до запитання:

та й замовкли.

Позіхнули й сказали один одному:

– Будемо, мабуть, спати! А гуска-казарка з нами.

Лаштуємося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, – постала, отже, проблема, де гуску приткнути.

Їхали ми у м’якому вагоні.

Приятель таки додумався.

– Я, – каже, – візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше – сторожко я сплю, от я її й утихомирюватиму, як вона занепокоїться!

– Ну, – кажу, – добре!

Полягали.

Прокинувся я вранці, дивлюсь – сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче:

– Чого, – питаю, – такої сумної та ще й зранку?

Приятель, нічого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує.

Дивлюся: казарка.

Але вже не жива, а мертва.

– Упокоїлась? – питаю. – Як же це так?

– Виходить, – каже, – приспав! А я ж сплю не дуже міцно, – скорше сторожко я сплю! І от бачиш!

– Та бачу, – кажу. – То й ти співав би вже:

Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, – тривали недовго.

Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла.

А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м’якому вагоні, в поїзді Куп’янка – Харків, забути і нікому не говорити.

Так і зробили.

Гуску з’їли по приїзді на другий день.

Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті того приятеля, щоб і кабінета прикрасити і щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.

Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині:

– Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще до того це буде мій тобі, моє серденько, скромний подарунок.

Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину.

А вона його поцілувала.

Як вороги взагалі весняної охоти, ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас на Радянській Україні, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.

Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера і плавають собі, весело ґеґочучи.

Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.