А промінь од води відскакує, летить на той берег ставка, а там сосни, – золотіють тоді сосни, і ясенки, і клени, – їх позолотивши, промінь летить далі, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно… Тільки слід його залишається – веселий та грайливий…

А як у золотому ставку короп викинеться, так і короп тоді золотий…

А короп – як ночви… Золоті ночви…

Отакі діла над ставком сонце із своїми весело-грайливими променями виробляє…

Воно сходить ліворуч од вас, за дубами, і спеціально саме там сходить, щоб насамперед дуби позолотити…

Ох, і хитрюще отам над ставком сонце!

Воно хоче, щоб усе, де воно промені свої кине, – щоб усе там грало, вилискувало, раділо, буяло…

Хоче – і робить!

Ох, і хитрюще! Сонце хитрюще!

Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп? Переживали? Коли не переживали, обов’язково переживіть, а коли переживали, вам закортить цей момент пережить ще раз! До болю, до шалу, до крику закортить.

Уявіть собі таку картину: сидите ви над ставком рано-вранці ще й ранесенько. Благословляється на світ. Ліворуч од вас загорілося небо… То сонце підводиться… Про це вже писано, не будемо ще раз писати… В руках у вас вудочка. Ліска у вас кріпка, гачок у вас сталевий, загартований, міцний. На гачку – картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м’яка й не тверда, а саме враз. Ви дивитесь на поплавок так, як навіть, коли були женихом, не дивилися в голубі великі-великі очі своєї коханої… З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. І раптом поплавок – сіп! А вас у серце – штрик! Ще раз – сіп! Ще раз – штрик! І ось ваш поплавок поїхав-поїхав-поїхав і зник під водою. Коли починає поплавок їхати-їхати-їхати, покотилося-покотилося-покотилося тоді у вас із-під серця щось холодне, покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. І ви почуваєте, що оте холодне вдарило вас у п’яти. І вашим п’ятам холодно. Ви за вудку – р-р-раз! – підсікли. І почуваєте, що в руках у вас щось тріпоче! І бачите, що ліска ваша натяглася, як струна, а вудлище – дугою і тремтить! Єсть! Він, короп! Ведете його до берега… Вудлище з ліскою ходить по воді сюди, ходить туди… Ось короп уже біля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Він рветься, вигинається, б’є хвостом, скручується бубликом, виривається… Але ви його не пускаєте, ведете… Ще – крок, і він на березі… Серце у вас колотиться, дихаєте ви глибоко і прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови – юшку… Раптом – р-р-раз! Лясь! Ви – смик! – гачок порожній, а короп, на мить отетерілий, ще стоїть перед вами… Які хвилини!..

Взагалі коропа в даному разі у вас нема: зірвався.

Що робити?

Були такі випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа руками. Шубовсть! В одежі, в чоботах, з картоплею в торбинці, з цигарками і з путівкою в Гагри в кишені… Даремно! Короп на путівку навіть у Гагри не бере, не бере він і на картоплю в торбинці, а тільки тоді, коли та картопля на г ач к у.

Спокійніші рибалки в такий момент вигукують щось, залежно від темпераменту, і наживляють на гачок свіжу картоплю. Закидають знову і сердито сопуть.

Коли сусіда запитає (а сусіда ваш, передовик заводу «Ленінська кузня», пристрасний рибалка, що відпочиває в лісі, обов’язково запитає): – Здоровий зірвався?

– Здоровий, аж чорний! – відповідають і знову сопуть.

Гірше, розуміється, коли попадеться такий коропище, що з вашої ліски залишається тільки клаптик, а гачок ваш прикрашає коропову верхню губу…

В такому випадку на запитання сусіди, що трапилося, суворо відповідається:

– Порвало!

Не рекомендується, між іншим, вудивши коропа, залишати вудочку на березі неприв’язаною, а самому піти пройтись по лісу, бо частенько трапляються такі випадки, коли пастушки вам гукатимуть:

– Дядю, ваша вудка попливла! Потягло!

Тоді доводиться роздягатися і гасати по ставку, ловити вудку…

А короп у таких випадках майстер із вас поглузувати: тільки-но ви до вудки, а він – смик! – і поплив… Потягло!

…Так скажіть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакі хвилюючі моменти?

Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зірвався, а його привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!

І ви закусюєте та й розповідаєте:

– От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити!..

……………………………….

– Ну, закусюйте собі на здоров’я!

Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте!

…За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і радгоспівський садок, як то кажуть, купається в річці.

Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травні та в червні…

Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скільки там водяних лілій!

Озеречка ті з’єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до іншого.

Дівчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, – цілий човен водяних лілій понаривають і їдуть додому всі в білих вінках, і човник їхній уже не човник, а ніби величезна довгаста біла квітка річкою пливе…

Дівчатка їдуть та й співають і «Човника», і «Тихо-тихо», різних чудових пісень дівчатка співають.

«Тихесенький вечір на землю спадає»[157], в садку заливаються солов’ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворушливо-ніжне «Тихо, тихо Дунай воду несе[158], а ще тихше дівка косу чеше»…

Чарівна річка Оскіл…

А скільки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку, сідайте ви на човна-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше ані плеснуло, ані булькнуло…

І вдивляйтеся в очерет. Ви обов’язково побачите, як поміж густим очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі чиряточка, мов мишенята, шмигають…

А далі – он пробирається качка-крижень з криженятами…

А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі курчаток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни[159], а рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під ними навіть не вгинається – такі вони легесенькі – болотяні курочки…

До плеса чи до озеречка ви підпливаєте ще тихше, – щоб ані звуку, ані шурхоту! На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться. Обов’язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнів, широконосок…

Гуляють качатка, у теплій воді купаючись…

Раптом тривожний мамин голос, тихе – ках! – і каченяток нема! Їх як злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокійливе – ках! – і знову весела гра – купання серед озеречка.

Чарівні місця на річці, на Осколі…

Тихо, тихо Оскіл воду несе…

– Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи ліворуч – велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою водою.

– Там така глибочінь, що й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! Їй-бо, правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь!