Ясна річ, що бекас – не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що полювати бекаса без собаки, це все ’дно, що справляти весілля без музики.
Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстимете, а навіть не бачитимете.
Значить, давайте про… бекаса.
Бекас – невеличкий болотяний птах, сіренький, з біленьким на пузці пір’ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами.
Який же він смачний-смачний, бекас!
Делікатес!
І, – майте на увазі, – бекас, – це один з тих небагатьох сортів дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його під крильце, трішечки масла – і в піч.
Не дай Бог, потім сметанки та, не дай Бог, інде чого-небудь, – це такая – вам кажу – симфонія, що… давайте зараз же їхати на бекасів…
І знову ж таки: бекас без собаки і не делікатес, і не симфонія, бо без собаки – нема бекаса.
Значить, давайте про… собак!
Що таке собака – ви всі знаєте: голова, чотири ноги, хвіст і гавкає.
Трохи докладніше про породи мисливських собак і, оскільки йдеться про полювання бекаса, – значить, – про лягавих собак.
Такі є породи:
a) Лавераки.
b) Гордони.
c) Ірландські сетери.
d) Пойнтери.
e) Континентальні лягаві.
f) Грифони.
g) Спанієлі.
h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрізь на «пунделя».
Яка порода з них найкраща?
Та, з якою полюєте ви.
Коли придбаєте собі, приміром, лаверака, – то такого лаверака ні в кого не було і не буде.
– Ну, який собака! Не собака, а Едісон! Факт! Та послухайте, що я вам розкажу. Полювали ми…
І пішло, і пішло…
Хочете – слухайте, хочете – не слухайте, але такого собаки насправді не було і не буде.
Якої ж породи собаку посовітувати вам придбати?
Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.
Охотник-початківець, не зв’язаний мисливськими родинними традиціями, придбавши рушницю, шукає собаку.
Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати собаку, ласкаво й привітно (як і завжди теща) говорить, сильно натискуючи при розмові на шиплячо-свистячі приголосні:
– С-с-с-сетера треба! Ш-ш-ш-шикарний с-с-собака у Акуліни Кузьмініш-ш-ш-шни! Дуже с-с-с-стойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попрош-ш-шу Акуліну Кузмініш-ш-ш-шну! У неї ш-ш-ш-швидко ц-ц-ц-цуценята будуть! Якщо, на щ-щ-щастя, не поз-з-з-здихають! Дуже породисті ц-ц-ц-цуц-ц-ценята!
За місяць чи за два вам принесуть од Акуліни Кузьмініш-ни ш-шикарного сетера.
Які ж ви раді: перший у вашім житті мисливський собака. Ваш! Власний!
Пестите ви його, голубите ви його, доглядаєте, як сина, як найдорожче для вас створіння.
Купили ви йому нашийника, купили поводок і за кілька часу ведете до мисливського клубу, в собачу секцію, на експертизу.
Показуєте суворому дяді і так на нього дивитесь, як у дитинстві колись дивились на батька, коли суворий і заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще й приголубив.
– Ну?! – запитуєте. – Песик! Правда, хороший і кровний? Га?!
Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потім перекидає свій погляд на вас і байдуже кидає:
– Кундель!
– А мені казали – сетер!
– Значить, сетер-кундель! – кидає дядя.
– А як із ним далі? – трепетно запитуєте ви.
– Та що ж далі? На цім поводку не варто вішати, хороший поводок. Повісьте на простій шворці. Ні в його папи, ні в його мами сетер у крові й не ночував! Кундель!
Після цього у вас удома з тещею гостро-короткий діалог, після якого теща резюмує:
– Акуліна Кузьмінішна женщина не такая, – а вже на сьомому році приобщалася й сповідалася. І ніколи я не думала, і ніколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда – це ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга її жисті, а вона ж у мене одна, і куди я дінусь, і хто їй, та й не тільки їй, пектиме такі пончики. Невдячні тепер пішли молоді люди. Коли мати рекомендує собаку, то слід все-таки пам’ятати, що рекомендує собаку мати. Бо я мати не тільки Люді, а я тепер мати й вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунделя чую! Людо, дай мені понюхать!
Перший собака для мисливця-початківця дуже трудний собака.
Потім уже буде легше…
Потім уже, коли ви познайомитесь і з мисливцями, і з їхніми собаками, коли ви вже знатимете, що був на світі знаменитий Камбіз, чорний пойнтер, і знаменита Алі, лаверак, і знаменитий Джой – гордон, – тоді вже ви придбаєте собі таке цуценя, яке вам більше до вподоби.
Коли вам більше до серця пойнтери, вам скажуть:
– У Василя Івановича є сука-пойнтер камбізівських кровей. Сам Камбіз Перший колись перестрибнув через неї, коли вона вилазила з вагона на станції Бориспіль.
Придбали ви чудесне, приміром, пойнтереня.
Як його назвати?
Безперечно – Джек, або Джой, або Стек!
Ніколи в житті не прозивайте його Бровком, чи Цяцею (коли вона – сука), чи Терном, Боже вас борони: таке ім’я може навіки зіпсувати собаці таланти, хоча б собака був навіть Богом.
Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.
– Правда, славний песик? – запитуєте ви у своїх домашніх.
Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас і на песика, піде до своєї кімнати, нічого не сказавши.
Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз і ваша теща, погладить песика по голівці й прокаже:
– Хороший песик! А чумка в нього скоро буде?
– Мабуть, скоро, – відповідаєте ви.
– Хоч би скоріше! Кажуть, що вже як собачка перечумує, то тоді вже не дохне.
– Так, тоді вже не дуже дохне!
– А від чумки дохне?
– Дохне!
– Хоч би скоріше чумка!
– Де ж ми його пристроїмо? – ласкаво запитуєте ви.
І тут чуєте тещину пораду з сильним натиском на шиплячо-свистячі й голосні:
– Двоспальне ліжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу…
– Мамо, – заспокоює дружина, – ну чого ти хвилюєшся?! Скоро ж буде чумка!
Починається виховання мисливського собаки, а від виховання залежить все: і добутливість вашого полювання, і вся краса й насолода від полювання з мисливською собакою високих кровей.
На другий день після того, як у вас оселився симпатичний чистопорідний песик, починається дискусія на тему:
– Хто витиратиме?
– Я не витиратиму! – кидає теща.
– Я вже сьогодні п’ять разів витирала, а чумки ще нема! – заявляє дружина.
– Витиратиму я! – рішуче кажете ви. – Де це наші ганчірки подівалися? Скрізь були ганчірки, а тепер хоч би тобі одна.
Витираєте, значить, ви…
От ви витерли вже пізненько, лягаючи спати, поклали Джека на його місце і лягли.
Джекові скучно за мамою, йому скучно за братиками, за сестричками, – Джек так жалібно-жалібно скавучить.
Теща ваша, виходячи з «удобств» і човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоює Джека:
– Цить! Цить! Здох би ти йому!
В цей час ви кашляєте і кидаєте:
– Джеконько! Спи, голубчику!
І чуєте тещине:
– Спи, песику. Спи, любенький. Навіки засни, собаченько наш хороший.
Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засинаєте ви…
А засинаючи, чуєте, як дружина уві сні кличе благально:
– Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!
Так росте у вас ваш улюблений і чистопорідний Джек.
Він росте, а ви витираєте.
Витираєте й водите Джека гуляти.
Щоб не часто витирати, частіше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тоді часто треба витирати.
Водити гуляти малесенького чистопорідного песика з п’я то-го-шостого поверху разів по п’ять-шість на день – дуже приємне спортивно-гімнастичне заняття.
Зразу так-таки ви беретеся і вчити Джека різних потрібних мисливських штук: іти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку річ і т. ін.