— То я просто так жартувала.

— Не сумніваюся, — я сумнівався, але мені до того не було діла. — Я просто хочу знати, чи й справді сусіди можуть бачити, що робиться у вашій вітальні?

— Звісно, шо можуть, і я б їхню теж наскрізь бачила, аби там штор не було. Я собі в хату теж купила би, аби мала за шо. Коли казати про приватність, то ми там все’дно шо серед вулиці живемо. Мо’, я знайшла б якусь ряднину оонтам-он, — вона показала на сміттєві баки, ряд яких вишикувався під східною стіною складу, — але ж вигляд вона мала б паскудний.

— Сусіди, котрим вас видно, живуть у якому номері? Двадцять сім нуль чотири?

— Двадцять сім нуль шість. Там жив із сім’єю Слайдер Бернет, тіко вони виїхали зразу після Гелловіну. Він був підмінним клооуном на родео, можете в таке повірити? Хто б міг подумати, шо є й такі роботи? Там тепер якийсь чоловік живе на прізвище Газзард, з двійком дітей і своєю, я гадаю так, матір’ю. Розетта не грається з тими дітьми, каже, вони брудні. Це убійча новина, почути таке від моєїмалої свинюшки. Стара бабця пробує забалакати, та в неї все виходить не-розбери-шо. В неї половина лиця не рухається. Не знаю, яка від неї йому поміч, коли вона ледь повзає отак. Якшо я така стану, нехай мене краще застрелять. Уфффф, холод собачий. — Вона помотала головою. — Скажу вам одно, довго вони тут не затримаються. Ніхто довго не затримується на цій ’седес-стрит. Сигаретка є? Треба мені кидати курити. Коли не маєш четвертака на чинарики, то вже мусиш напевне шурупати, шо геть краю дійшов.

— Я не курю.

Вона стенула плечима.

— Та шо за чорт. Я ж сама можу тепер купити, хіба ні? Я ж збіса тепер багата. Ви нежонатий, еге ж?

— Ні.

— Але дівчину таки маєте. Я чую парфум на цьому боці машини. Гарний запах.

Я не втримався від посмішки.

— Так, я маю дівчину.

— То й добре. А вона знає, шо ви никаєтеся після настання темряви по цей бік Форт-Ворта за якимсь чудернацьким ділом?

Я нічого не промовив, але іноді цього достатньо для відповіді.

— Не звертайте уваги. То вааші з нею справи. Я вже зігрілася, то й вертатиму взад. Якшо й завтра так дощитиме і холодно буде, як оце сьо’оні, просто не знаю, шо нам робити з Гаррі в кузові маминого пікапа. — Вона з усмішкою поглянула на мене. — Коли була мала, я думала, шо виросту і стану, як Кім Новак. А тепер Розетта, вона гадає, шо мусить замістити Дарлін [456]у «Мишкетирах». Здоровенькі-бля-були.

Вона вже взялася за ручку дверцят, але я промовив:

— Зачекайте.

Я почав ритися у кишенях, витягаючи всякий мотлох — «Рятувальні кружки» [457], серветки клінекс, коробку сірників, яку мені туди засунула Сейді, зауваження до тесту з англійської для одного з молодших учнів, які я збирався віддати йому перед різдвяними канікулами, — а тоді вручив їй свою ранчерську куртку: «Ось, тримайте».

— Я нізашо не візьму в вас це чортове пальто, — вона була явно шокована.

— Вдома я маю інше. — Я не мав іншого, але міг собі купити, чого не могла собі дозволити вона.

— Шо, питається, я скажу Гаррі? Шо знайшла його під сраним капустяним листом?

Я вишкірив зуби:

— Скажете йому, що виїбли поштаря, а це собі купили з отриманого гонорару. Що він вам зробить, гнатиметься аж на вулицю, аби віддубасити?

Вона розреготалася таким хриплим воронячим карканням, яке звучало чомусь приємно. І взяла куртку.

— Мої вітання Розетті, — сказав я. — Передайте їй, що я побачусь з нею в її снах.

Усмішка стерлася з її губ.

— Надіюся, шо ні, сер. Ви вже були наснилися їй, і то був кошмар. Верещала вона тоді, як навіжена. Я спала, як убита, а вона мене розбудила о другій ночі. Розказала, шо в машині того дядюна, котрий гуловив її м’яча, сидів монстр, і вона злякалася, шо він її зжере. Я сама мало не збожеволіла всмерть, так вона тоді кричала.

— А в того монстра було ім’я? — сам знаючи, що було.

— Вона казала, шо то було якесь джимла. Мо’, вона мала на увазі джина, як у тих казках про Аладіна й Сім Завіс. Ну все, мені тре’ вже йти. Бережіть себе.

— Ви теж, Айві. Щасливого Різдва.

Вона знову закрякала своїм пташиним сміхом.

— Майже забула про ньо’о. І вам також. Не забудьте подарувати подарунок своїй дівчині.

Вона задріботіла до своєї старої машини в накинутій на плечі моїй куртці — її пальті відтепер. Більше я ніколи її не бачив.

З дощу понамерзало тільки на мостах, а я мав звичку зі свого минулого життя — того, у Новій Англії — проїжджати ними особливо обережно, але все одно дорога назад, у Джоді, видалась довгою. Я встиг лише поставити воду для чаю, як задзвонив телефон. Цього разу це була Сейді.

— Я намагаюся тобі додзвонитися від часу вечері, щоби спитати про Різдвяну гулянку тренера Бормана. Початок о третій. Я піду туди, якщо ти мене поведеш, бо тоді ми зможемо рано втекти. Скажемо, що в нас замовлено на цей вечір столик у «Сідлі» чи ще що-небудь. Кажи, я мушу написати відповідь на запрошення.

Я побачив власне запрошення біля друкарської машинки і відчув себе трохи винуватим. Воно пролежало там три дні, а я його навіть не відкрив.

— Ти хочеш піти? — перепитав я.

— Я була б не проти там з’явитися. — Пауза. — Де ти був весь цей час?

— У Форт-Ворті, — я ледь не додав: «Скуплявся на Різдво». Але утримався. Єдиним, що я купив у Форт-Ворті, була дещиця інформації. І ключ від будинку.

— Ти скуплявся?

І знову я мушу щосили намагатися не брехати.

— Я… Сейді, я насправді не можу сказати.

Зависла довга, довга, пауза. Я раптом зрозумів, що мені жаль, що я не курю. Ймовірно, в мене розвинулася контактна залежність. Знає Бог, я курю пасивно щодня, і то зранку до вечора. В учительській постійно висить сизий туман.

— Там жінка, Джордже? Інша жінка? Чи я пхаю носа не в свої справи?

Ну, там є Айві, але вона не того роду жінка, яку має на увазі Сейді.

— В жіночій парафії є тільки ти.

Знову довга, довга пауза. У довколишньому світі Сейді завжди вміла рухатися безоглядно; у себе в голові — ніколи. Нарешті вона промовила:

— Ти знаєш дуже багато всього про мене, такі речі, що я гадала, ніколи нікому їх не зможу розповісти, але я майже нічого не знаю про тебе. Я оце лише зараз це усвідомила. Сейді вміє бути дурною, Джордже, правда?

— Те не дурна. І ти знаєш головне: я справдікохаю тебе.

— Ну… — сумнів у голосі. Мені згадалося те марення, що наснилося мені у «Кендлвудських Бунгало», і напруженість, яка відбилося на її обличчі, коли я сказав їй, що нічого не пам’ятаю. Чи й зараз у неї той вираз? Чи тепер якийсь інший вираз, трішечки глибший за легку напруженість.

— Сейді? У нас все гаразд?

— Так, — голос тепер трішки впевненіший. — Звісно, все гаразд. Окрім гулянки у тренера. Як ти бажаєш вирішити цю проблему? Не забудь, там буде весь шкільний персонал, і більшість з них будуть п’яними в чіп ще до того, як місіс Тренерова запросить усіх до фуршетного столу.

— Давай сходимо, — відреагував я аж занадто бадьористо. — Гульнемо, рейвонемо.

— Рейво-що?

— Відірвемося, тобто розважимось. Я це хотів сказати. Заскочимо на годинку, ну, може, на півтори, а потім вискочимо. На вечерю в «Сідлі». Тобі годиться такий план?

— Чудово. — Ми скидалися з нею на пару, яка домовляється про друге побачення, після того як перше пройшло безрезультатно. — Влаштуємо собі свято.

Я подумав про Айві Темплтон, як вона учула привид парфумів Сейді і спитала, чи знає моя дівчина, що я никаюся після настання темряви у південному Форт-Ворті за якимсь чудернацьким ділом. Я подумав про Діка Сімонса, згадав, як він казав, що є одна людина, яка заслуговує на те, щоб знати про мене всю правду, де я був і що робив. Але чи зможу я розповісти Сейді про те, як холоднокровно убив Френка Даннінга ради того, щоб він не замордував дружину і трьох зі своїх чотирьох дітей? Розповісти, що я прибув до Техасу, щоб запобігти іншому вбивству і змінити течію історії? Про те, що знаю, як це зробити, бо прибув з майбутнього, де ми з нею могли б вести цю розмову в інтернет-чаті, сидячи кожен перед своїм комп’ютером.