А в Джоді гарно — мені гарно. В Деррі я був чужаком, а містечко Джоді стало мені домом. Тут дім: запахи шавлії з прерії і те, як влітку, ніби вкриваючись індіанською ковдрою, спалахують помаранчевим рум’янцем пагорби. Слабенький смак тютюну на язиці в Сейді і рипіння старих промаслених дощок підлоги в моєму будинку. Еллі Докерті, котра потурбувалася про нас, приславши записку серед ночі, можливо, щоб ми встигли повернутися до міста невикритими, можливо, просто, щоб повідомити. Ледь не смертельно удушливий запах суміші парфумів місіс Нолз, коли вона обіймає мене. Майк, котрий обнімає мене рукою — тією, що не в гіпсі — на цвинтарі, а потім ховає своє обличчя в мене на плечі, поки йому не вдається бодай трішки себе опанувати. Потворний поріз на обличчі Боббі Джилл — це дім також, як і думка про те, що, якщо їй не буде зроблено пластичної операції (котрої не можуть собі дозволити її батьки), там залишиться шрам, котрий все життя нагадуватиме їй про ту мить, коли вона побачила хлопця, свого сусіда і приятеля, мертвого на узбіччі дороги, з головою, майже геть зірваною з плечей. Домом є чорна траурна пов’язка на руці в Сейді, і в мене на руці, всі педагоги носитимуть цілий тиждень такі пов’язки. І Ел Стівенс, який поставить у вітрині своєї харчевні фото Вінса. І сльози Джимі Ла-Дью, коли він стоїть перед усією школою, оголошуючи, що цей безпрограшний сезон присвячується пам’яті Вінса Нолза.

Інші речі також. Люди, що вітаються на вулиці «як справи», люди, котрі, проїжджаючи повз мене у своїх машинах, махають з них мені, Ел Стівенс проводить нас з Сейді до столика в кутку, який він уже почав назвати «нашим столиком», гра в крибедж після полудня по п’ятницях в учительській з Денні Лейверті по пенні за очко, суперечки з літньою міс Меєр про те, хто краще подає новини: Чет Гантлі з Девідом Бринклі чи Волтер Кронкайт [453]. Моя вулиця, мій видовжений вагончиком будинок, звичне вже користування друкарською машинкою. Те, що зі мною найкраща в світі дівчина, те, що я отримую марки «Зелений щит» [454], скуповуючись у бакалії, і поп-корн у кінотеатрі зі смаком справжнього вершкового масла.

Дім — це дивитися, як сходить місяць над безкрайою сонною землею, і мати когось, кого ти можеш покликати до вікна, щоб дивитися на все це разом. Дім там, де ти можеш танцювати з іншими, а танці — це життя.

Рік Господа Нашого1961-й добігав кінця. Одного сльотавого дня, тижнів за два перед Різдвом, я, знову закутаний у свою сирицеву ранчерську куртку, прийшов додому після школи й почув, як дзвонить телефон.

— Це Айві Темплтон, — промовив жіночий голос. — Ви, маать, навіть не пам’ятаєте мене, ге?

— Я дуже добре вас пам’ятаю, міз Темплтон.

— Самій не знаття, нашо я оце звооню вам, ті чортові десять баксів ще бозна-коли були потрачені. Просто шось в вас таке є, шо засіло мені у голові. І Розетта теж пам’ята. Вона вас назива «той дядюн, шо гуловив мого м’яча».

— Ви виїжджаєте, міз Темплтон?

— Це збіса на сто процентів істинно так. Моя мама приї’дить з Мозелла завтра пікапом.

— Ви не маєте своєї машини? Чи вона поламана?

— Наша льо’кова ше бігає окей, як для такого, як вона, руйновища, але Гаррі не годен у ній їхати. Він у минулому місяці робив на одній з тих гівняних робіт від «Трудових ресурсів». Упав до я’оїсь вибоїни, і самоскид його переїхав, коли здавав назад. Хребта йому поламало.

Я заплющив очі і побачив рештки розбитого Вінсового пікапа, як його тягнула по Головній вулиці аварійка Ґоґі, хазяїна місцевої філії «Саноко» [455]. Кров зсередини по всьому потрощеному лобовому склу.

— Мені жаль це чути, міз Темплтон.

— Він бу’е жити, але ходити вже ні’ооли не зможе. Бу’е сидіти у візочку й сцикати в мішечок, ось шо він бу’е робити. Та спершу він поїде до Мозелла ув кузові маминого ваговоза. Ми вкрадемо матрас із тутошньої спальні, шоби він лежав на нім. Бу’е, як той субака, шо його везуть із собою у відпустку, нє?

Вона почала плакати.

— Я заборгувала оренду за два останні місяці, та це мене не угнічує, аж ніяк. А знаєте, шо мене угнічує, містере звати Розірвати на прізвище Лопнути? Я маю тридцять п’ять чортових доларів, і то вже капець. Бісів йолоп Гаррі, аби його ноги тримали, я би не втраа’ила у таку-то скруту. Я раніше думала, шо була утрапила, та подивіться, шо зі мноу тепер!

В моїй слухавці почулося довге, булькотливе шморгання.

— Знаєте, шо? Поштар все мені бісики очима підпускає, отож я гадаю за двайцять доларів я можу перекинутися, най уже виїбе на долівці у вітальні. Якщо кляті сусіди з-навпроти через вулицю не підглядатимуть на нас у той час. Не можу ж я повести його до нашої спальні, еге ж? Там чоловік мій зі зломленою спиною лежить. — Вона скрипуче реготнула. — Ось шо вам кажу, чому б вам не приїхати сюди у тім вашому гарнюньому кабріолеті? Повезете мене десь у мотель якийсь. Трішки як витратитися, то можна винайняти такий номер, щоб ше й з вітальнею був. Розетта собі поки там посидить, телевізор подивиться, а я для васперекинуся, поїбетеся. На вид ви ніби справний у цім ділі.

На це я промовчав. Мені щойно зблиснула одна ідея, яскраво, мов жарівка, спалахнула.

«Якщо кляті сусіди з-навпроти через вулицю не підглядатимуть на нас в той час».

Є чоловік, за котрим меніналежить назирати. Тобто, окрім самого Освальда. Чоловік, чиє ім’я (оттакої) теж Джордж; чоловік, котрий мусить стати єдиним другом Освальда.

«Не довіряти йому», — написав Ел у своїх нотатках.

— Ви ше там, містере Розірвати? Ні? Коли ні, то нахуй вас і проща…

— Не вішайте слухавку, міз Темплтон. Скажімо, я сплачу ваш борг за оренду і ще накину вам сотню баксів згори? — Сума була набагато більшою за необхідну, але я мав гроші, а вона їх потребувала.

— Містере, зара’ за двісті баксів я б вам дала, нехай навіть мій батькона нас у цей час дивився би.

— Вам зовсім не треба мені давати, міз Темплтон. Вам лише треба зустрітися зі мною на тій автостоянці, в кінці вулиці. І принести мені дещо.

Коли я дістався на ту стоянку під складом «Монтгомері Ворд», вже стемніло і дощ іще погустішав, як воно буває перед тим, коли йому кортить перейти у крижану сльоту. Це не вельми часто трапляється у пагористому краї на південь від Далласа, а втім, іноді зовсім не означає ніколи. Я сподівався, що мені пощастить доїхати назад до Джоді, не злетівши з шосе.

Айві сиділа за кермом старого печального седана з іржавими порогами і тріщиною на лобовому склі. Пересівши до мого «Форда», вона миттю підсунулася ближче до вентилятора обігрівача, який працював на повну потужність. Замість пальта на ній були дві байкові сорочки, вона тремтіла.

— Як тут гаарно. Бо той «Шеві» холодний, як у відьми цицька. Обігрівач згорів. Ви привезли гроші, містере Розірвати Лопнути?

Я подав їй конверт. Вона його відкрила й зашелестіла кількома двадцятками з тих, що лежали на горішній полиці моєї шафи відтоді, як я понад рік тому забрав у «Фінансовому забезпеченні» свій виграш у Світовій серії. Підваживши свій добрячий задок з сидіння, вона засунула конверт до задньої кишені джинсів, потім полізла собі до нагрудної кишені тієї сорочки, що була ближче до тіла. Видобула звідти ключ і ляснула ним мені по долоні.

— Годиться?

Авжеж, він мусить мені пригодитися.

— Це дубль, правильно?

— Як ви мені й наказали. Мені його зробили у майстерні на Макларен-стрит. Нашо вам ключ до того знаменитого сральника? За дві сотні ви могли б орендувати його на два місяці.

— Я маю власні причини. Розкажіть мені про сусідів напроти. Про тих, що могли би побачити вас з поштарем на підлозі вітальні.

Вона ніяково посовалася на сидінні задком, щільніше запинаючи полами сорочки пазуху зі своїми рівноцінно добрячими цицьками.