А у вітальні з її горбастою, хвилями, підлогою, покритою затоптаним, кольору зеленої жовчі килимом, Лі вперше зустрінеться з чоловіком, якому мені не слід довіряти, з тим, у котрому сконцентровано більшість (якщо не всі) сумнівів Ела щодо Освальда як самотнього стрільця. Цього чоловіка звуть Джордж де Мореншильд, і мені дуже сильно хотілося почути, про що балакатимуть вони з Освальдом.

У головному приміщенні, ближче до кухні, стояв старий стіл-бюро. У його шухлядах містилася безладна мішанка столових приборів і посуду. Відсунувши стіл від стіни, я побачив електричну розетку. Чудово. Я поставив лампу на стіл і підключив. Я розумів, що, перш ніж сюди в’їдуть Освальди, тут може якийсь час жити й хтось інший, але сумнівався, аби будь-кому, виїжджаючи звідси, захотілося прихопити з собою Похилу Пізанську Лампу. А якщо таке навіть трапиться, в гаражі я маю запасну.

Найтоншим з моїх буравчиків я просвердлив дірочку в стіні будинку, підсунув стіл на місце і випробував лампу. Вона працювала добре. Я спакував інструменти і покинув будинок, не забувши замкнути за собою двері. А тоді поїхав назад до Джоді.

Зателефонувала Сейді й запитала, чи не бажаю я приїхати до неї повечеряти. Нічого особливого, сир та холодне м’ясо, але на десерт є великий кекс, якщо мені його схочеться. Я поїхав. Десерт виявився, як завжди, чудовим, але щось було не так, як раніше. Бо Сейді мала рацію. В ліжку між нами лежала швабра. Як і той джимла, що його Розетта побачила на заднім сидінні моєї машини, вона була невидимою… проте існувала. Невидима чи ні, але вона відкидала тінь.

3

Часом чоловік і жінка, досягаючи певного роздоріжжя, вагаються перед ним, зволікаючи з вибором якогось з напрямків, розуміючи, що неправильний вибір означатиме кінець… і водночас розуміючи, що багато чого варте збереження. Саме це відбувалося у нас із Сейді тієї безжальної, сірої зими 1962 року. Ми так само раз чи два на тиждень вибиралися десь пообідати і так само вряди-годи в суботу їздили до «Кендлвудських Бунгало». Сейді насолоджувалася сексом, і він залишався однією з тих сил, що нас ще утримували разом.

Тричі ми разом чергували на танцювальних вечорах. Діджеєм завжди виступав Доналд Белінгем, і завжди рано чи пізно починали лунати прохання повторити наш лінді-гоп. Діти аплодували й свистіли, коли ми танцювали. І робилося це не просто з ґречності. Дехто з них почали й самі навчатися наших рухів.

Чи раділи ми? Звісно, бо імітація є найщирішим різновидом лестощів. Але ніколи нам уже не танцювалося так, як того, першого, разу, більше ніколи ми не рухалися так інтуїтивно бездоганно. Колишня грація Сейді розладналася. Раз вона не втрималася за мою руку на відльоті і, певне, розпласталася б на долівці, якби поряд не стояла пара дебелих футболістів з блискавичними реакціями. Сейді відбулася сміхом, але я помітив у її очах збентеження. І докір. Так, ніби винен я. Що в деякому сенсі так і було.

Нарив мусив зірватися. І це відбулося б значно раніше, якби не Джоді Джемборі. Воно притримало нас у недозрілості, надало шанс трішки позволікати, подумати перед тим, як прийняти те невідворотне рішення, приймати якого ніхто з нас не хотів.

4

У лютому з двома запитаннями до мене звернулася Еллен Докерті: перше, чи не передумав я, може, все-таки підпишу контракт на 1962–1963 навчальний рік, і друге — оскільки минулорічна вистава мала такий шалений успіх, то чи не хотів би я поставити нову? Я відмовився від обох пропозицій, і то не без болючого відчуття гіркоти.

— Якщо справа у вашій книзі, то ви маєте попереду ціле літо для роботи з нею, — умовляла мене вона.

— Цього недостатньо, — відповів я, хоча на той час мені вже було глибоко насрати на моє «Місце вбивства».

— Сейді Дангіл каже, їй не віриться, ніби вас бодай на йоту хвилює доля власного роману.

Зі мною вона такою думкою не ділилася. Мене це вразило, але я намагався вдавати спокійного.

— Сейді всього не знає.

— Гаразд, тоді вистава. Зробіть принаймні виставу. Аби лиш в ній не було голизни, а так я підтримую будь-що вами вибране. При теперішньому складі шкільної ради й моєму всього лиш дворічному директорському контракті це велика обіцянка. Можете присвятити її Вінсу Нолзу, якщо забажаєте.

— Еллі, Вінс уже має присвячений його пам’яті футбольний сезон. Я гадаю, цього достатньо.

Вона пішла, мов побита.

Наступна пропозиція надійшла від Майка Косло, котрий мусив у червні отримати атестат, він зізнався мені, що профілюючою дисципліною в коледжі збирається вибрати собі театрознавство.

— Але мені б дуже хотілося зробити ще одну виставу тут, у школі. З вами, містере Емберсон. Бо ви мені вказали цей шлях.

На відміну від Еллі Докерті, він без перепитувань сприйняв мою відмову, підперту посиланням на фальшивий роман, від чого я почувався негарно. А якщо по правді, то жахливо. Для людини, яка не любить брехні — для того, хто бачив, як саме через брехню руйнується його шлюб (з усіма тими подружніми запевненнями «я зможу кинути будь-якої миті, тільки-но сама цього захочу») — я вже наговорив її на цілий стос книжок, як висловлювалися в мої дні у Джоді.

Я пішов провести Майка до учнівського паркінгу, де стояла його призова власність (старий седан «Б’юїк» з крилами над задніми колесами), і дорогою спитав, як тепер, коли знято гіпс, вчувається його рука. Він відповів, що добре, висловивши впевненість, що цього літа вже розпочне футбольні тренування.

— Хоча, — пояснив він, — якщо я не потраплю в основний склад команди, це не розіб’є мені серце. Може, тоді, окрім програмних занять, зможу брати участь і в студентському театрі. Я хочу навчитися всього — сценографії, освітлення, навіть костюмерної справи. — Він розсміявся. — Мене почнуть називати гоміком.

— Концентруйся на футболі, заробляй оцінки і не піддавайся тузі за домом у першому семестрі, — порадив я. — Я тебе прошу. Не розбазарюй зайве свій час.

Він відповів голосом зомбі Франкенштайна: «Авжеж… хазяїне».

— А як Боббі Джилл?

— Краще, — сказав він. — Он вона, там.

Боббі Джилл чекала Майка біля його «Б’юїка». Вона помахала йому рукою, потім побачила мене і вмент відвернулася, роблячи вигляд, ніби її щось зацікавило на порожньому футбольному полі й пасовиську, що лежало поза ним. Це був той її жест, до якого вже звикла вся школа. Поріз, отриманий у автокатастрофі, загоївся, перетворившись на товстий червоний рубець. Вона намагалася маскувати його косметикою, від чого той робився ще помітнішим.

Майк зауважив:

— Я їй кажу, щоби перестала так пудритися, це робить її схожою на рекламу похоронного салону Соумза, але вона не слухає. І ще кажу, що зустрічаюся з нею не з жалю і не заради того, щоб вона не наковталась пігулок. Вона відповідає, що вірить мені, і можливо, так воно й є. У сонячні дні.

Я задивився, як він поспішає до Боббі Джилл, як обвиває руками талію дівчини, як її кружляє. Я зітхнув, почуваючись трохи дурним і дуже впертим. Певною мірою, в душі мені хотілося зробити ту чортову виставу. Нехай з того не буде ніякого іншого зиску, окрім заповнення вільного часу, поки я чекатиму початку власного шоу. Але я не хотів зчіплюватися з життям Джоді більшою кількістю гачечків, аніж був уже встиг. Як і ймовірне довготривале майбуття разом із Сейді, продовження моїх стосунків із цим містом слід було тимчасово призупинити.

Якщо все піде правильно й чітко, мені залишалася ще можливість спробувати підзавести мою дівчину, як той золотий годинник, і все таке інше [464]. Але попри всі мої ретельно вибудовувані плани, не варто було на це занадто покладатися. Навіть якщо я досягну мети, мені радше за все доведеться тікати, а якщо я не зумію вшитися, існують серйозні шанси на те, що мої добрі справи на користь світу буде винагороджено довічним ув’язненням. Або електричним стільцем у Гантсвілі [465].

вернуться

464

Алюзія на фантастичний детектив Джона Д. Мак-Доналда «The Girl, the Gold Watch & Everything» (1962), в якому герой має золотий годинник, що зупиняє час для всіх, окрім нього з його коханою, котра допомагає герою виплутуватися зі смертельних небезпек, що виникають через його маніпуляції з тим годинником.

вернуться

465

Huntsville — засноване 1836 року місто, в якому ще з часів Республіки Техас міститься Департамент кримінальної юстиції штату і кілька в’язниць різного режиму.