Людиною, котра врешті загнала мене в пастку, опинившись в якій я погодився, виявився Дік Сімонс. Зробив він це, просто сказавши мені, що треба бути повним ідіотом, щоб навіть розглядати таку пропозицію. Я мав би впізнати в цьому класичний трюк «О, тільки не кидай мене у ті шипшинові чагарі», але Дік дуже хитро все розклав. Вельми обхідливо. Можна сказати, розвів мене, як кадровий Братик Кролик самозваного Братика Лиса.

Одного суботнього дня ми сиділи у моїй вітальні, пили каву, а по телевізору крізь звичний «сніжок» на екрані йшло якесь старе кіно про ковбоїв, котрі боронять свій Форт-Голлівуд від двох з гаком тисяч атакуючих індіанців. Надворі знову замрячив дощ. Мусило ж влітку шістдесят другого трапитися бодай хоч кілька сонячних днів, але я не пригадую жодного. Все, що я пам’ятаю, це холодні пальці сльоти, котрі завжди намацували стежину до мого вистриженого зашийка, попри піднятий комір смушкової куртки, яку я собі купив замість тієї колишньої, ранчерської.

— Не варто вам перейматися тією чортовою п’єсою лише через те, що в Еллен Докерті в якомусь місці зачухалося, — почав він. — Закінчите свою книжку, отримаєте бестселер і більше не озирайтесь назад. Житимете стильним життям у Нью-Йорку. Випиватимете з Норманом Мейлером й Ірвіном Шо [466]у харчевні «Білий Кінь».

— Ага, — кивнув я. Джон Вейн [467]просурмив у горн. — Не думаю, щоб моя особа вельми зацікавила Нормана Мейлера. Та й Ірвіна Шо також.

— Авжеж, ви сягнули такого успіху з «Мишами й людьми», — продовжував він. — Все, що ви могли б зробити опісля, у порівнянні з тим спектаклем, мабуть, викликало б розчарування — ох ти Господи, погляньте-но, що вони витворяють! Джону Вейну щойно встряла стріла в капелюх! На щастя, той у нього двадцятигалоновий «делюкс»!

Зауваження про те, що друга моя постановка може провалитися, зачепило мене дужче, ніж я міг би очікувати. А далі думка моя перескочила на нас із Сейді, як ми, попри всі наші зусилля, не можемо цілком якісно відтворити той, наш з нею перший виступ на танцмайданчику.

Здавалося, весь поглинутий подіями в телевізорі Дік раптом промовив:

— Крім того, зацікавленість у шкільній постановці проявляє Ретті Сильвестер. Він думає взяти «Миш’як і старе мереживо» [468]. Каже, вони з жінкою бачили цю виставу в Далласі два роки тому, так публіка там весь час регоче, ледь не покотом валиться.

Боже правий, це старе дрантя. І фізик Фред Сильвестер у ролі режисера? Я навряд чи довірив би Фреду керувати репетицією виведення першокласників під час навчальної протипожежної тривоги. Якщо такий талановитий, проте ще зовсім сирий по краях актор, як Майк Косло, опиниться під орудою Ретті, це може відкинути його процес дозрівання на п’ять років назад. Ретті й «Миш’як і старе мереживо». Ісус би просльозився.

— Та все одно часу нема на підготовку чогось справді вартісного, — продовжував Дік. — Тож я й сказав Ретті, хай береться за виставу. Хоча мені ніколи не подобався цей метушливий сучий син.

Нікому він насправдіне подобався, наскільки я розумів, либонь, окрім упакованої в цілі акри органзи місіс Ретті [469], котра завжди метушилася поряд з ним, перебігаючи від одного загальношкільного чи факультетського заходу до іншого. Але аби ж то під удар потрапив тільки він. Провал відіб’ється на дітях.

— Вони могли би поставити естрадне шоу, — сказав я. — Для цього часу мусить вистачити.

— О Господи, Джордже! Воллес Бірі [470]щойно отримав стрілу в плече! Здається мені, він уже труп!

— Діку?

— Ні, Джон Вейн відтягує його до безпечнішого місця. У цій старосвітській стрілянині нема ані на центбодай якогось сенсу, але мені все’дно подобаються такі сцени, а вам?

— Ви чули, що я казав?

Почалася реклама. З бульдозера виліз Кінен Вінн [471]і, зірвавши з себе каску, повідав світові, що готовий цілу милю пішки пройти заради пачки «Кемела». Дік обернувся до мене:

— Ні, я, мабуть, не дочув, що ви говорили.

Хитрий старий лис. Якби ж то.

— Я сказав, що часу може вистачити на постановку естрадного шоу. На кшталт ревю. Пісні, танці, анекдоти, пов’язані між собою скетчами.

— Все-все-все, окрім хіба що виступів дівчаток з танцями гучі-ку? Чи ви й про таке подумали?

— Не блазнюйте.

— А чого, непоганий міг би вийти водевіль. Мені завжди подобалися водевілі. «Доброї ночі, місіс Калабаш, де б ви не були» [472]і всяке таке інше.

Він витяг із кишені піджака люльку, начинив її тютюном «Принц Альберт» [473]і розкурив.

— А знаєте, ми колись тут робили щось подібне, у «Грейнджі». Шоу називалося «Джоді Джемборі». Правда, то ще в кінці сорокових було. Людей воно тоді трохи збентежило, проте жоден не вийшов, жодного закиду не промовлено було вголос. І ми не називали те наше шоу водевілем.

— Про що це ви говорите?

— Про менестрель-шоу, Джордже. На сцені всякі ковбої й наймити з ранчо. Танцюють і співають з обличчями, пофарбованими на чорне, розповідають анекдоти, як їм уявляється, на негритянському діалекті. Приблизно по сюжетній канві «Емоса й Енді» [474].

Я почав реготати:

— А хтось у вас грав на банджо?

— Аякже, пару номерів зіграла наша теперішня пані директорка.

—  Елленграла на банджоу менестрель-шоу?

— Обережніше, ви вже заговорили п’ятистопним ямбом. Це може призвести до манії величі, партнере.

Я подався вперед.

Дік прочистив собі горло і заговорив на два голоси:

— Каж-но сюуди братчику Томбо, пошо ти собі-мсь прикупив тую баньку вазеліну?

— Ну, моя рахував, шо по с’роок девіть центів!

Він подивився на мене очікувально, і я зрозумів, що це була кульмінація, після якої мала йти реакція.

— І люди сміялися? — запитав я ледь не з острахом.

— Животи собі рвали і просили ще. Ці жарти після того ще тижнями можна було почути всюди там і тут. — Він поглянув на мене урочисто, хоча в очах його миготіли різдвяні вогники. — У нас маленьке місто. І потреби в нас, коли доходить до гумору, скромні. Наша ідея раблезіанського реготу хіба що сягає сліпця, який послизнувся на банановій шкоринці.

Я сидів замислений. Знову продовжився вестерн, але, схоже було, Дік втратив до нього інтерес. Він дивився на мене.

— Така штука й зараз могла б справити ефект, — промовив я.

— Джордже, така штука завжди ефективна.

— Та й не треба перетворюватися на кумедних чорношкірих.

— Атож, тепер цього більше не варто робити, — сказав він. — Можливо, в Луїзіані або в Алабамі, але не тут, не на шляху до Остіна, який у «Грязь Гералд» називають Комісар-сіті [475]. Та вам воно взагалі-то нецікаво, хіба не так?

— Так-так. Назвіть мене м’якосердим, але ця ідея мені здається запаморочливою. І чим там перейматися? Придуркуваті жарти… хлопці замість фермерських комбінезонів у завеликих старомодних костюмах з підставними плечима… дівчата у флепер-сукнях до колін, з дрімучою бахромою… цікаво, чи вдалося б Майкові Косло впоратися з комедійними скетчами…

— О, то був би повний відпад, — промовив Дік так, ніби це було наперед визначеним результатом. — Ідея не без перспективи. Жаль, що ви не маєте часу на її втілення.

Я почав було щось говорити, але тут мене прохромила чергова блискавка. Така ж яскрава, як була та, що освітила мені мозок, коли Айві Темплтон сказала, що сусіди з-навпроти можуть роздивлятися її вітальню.