— Джордже, у вас рот розчепірений. Вид гарний, проте не вельми апетитний.

— Я можу знайти час, — промовив я. — Якщо ви схилите Еллі Докерті до однієї умови.

Він підвівся й вимкнув телевізор, не подарувавши його екрану найменшого позирку, хоча битва між Джоном Вейном і всім племенем Поні [476]сягнула критичної напруги, фоном якій слугував догораючий Форт-Голлівуд.

— Кажіть, якої саме.

Я йому сказав, додавши слідом:

— Я мушу побалакати з Сейді. Терміново.

Спочатку вона витримувала формальний тон. Потім почала ледь усміхатися. Усмішка поширшала. А коли я переповів їй ідею, якою мене осяйнуло під кінець нашої розмови з Діком, вона вхопила мене в обійми. Але й цього їй виявилося замало, тому вона подряпалася вгору, поки не обхопила мене ще й ногами. Того дня між нами не було ніякої швабри.

— Це просто фантастика! Ти геній! Ти писатимеш сценарій?

— Ще б пак. Та це не забере багато часу. — Старозавітні глупуваті жарти вже крутилися мені в голові: «Тренер Борман двадцять хвилин дивився на помаранчевий сік, бо на бляшанці був напис CONCENTRATE… У нашого собаки хвіст виріс всередину, тому нам доводиться просвічувати його рентгеном, щоби дізнатися, чи він радіє… Я летів літаком таким старезним, що там на одному туалеті була табличка Вілбур, а на іншому Орвіл [477] ». — Але мені потрібна серйозна допомога з усім іншим. Все підштовхує до того, що мені потрібен продюсер. Я сподіваюся, ти візьмеш на себе цю роботу.

— Звісно, — вона зісковзнула на підлогу, не перестаючи притискатися до мене. За цим рухом задерлася її сукня, на мить зблиснули голі ноги. Вона, завзято затягуючись димом, почала міряти кроками свою вітальню. Перечепилася об стілець (либонь, ушосте чи всьоме відтоді, як у нас встановилися інтимні стосунки) і відновила рівновагу, сама цього навіть не зауваживши, хоча вже надвечір матиме на гомілці вельми гарнюній синець.

— Якщо тобі потрібні флеперські [478]речі в стилі двадцятих років, я можу попрохати Джо Піт, щоб вона гарненько порилася у костюмерній.

Джо очолила факультет домашньої економіки після того, як Еллен Докерті остаточно було затверджено на посту директорки школи.

— Прекрасно.

— Більшість дівчат з домекономіки люблять шити… і куховарити. Джордже, нам треба забезпечитися їжею на вечір, як гадаєш? Якщо репетиції триватимуть довго. А так воно й буде, бо розпочинаємо ми страшенно пізно.

— Так, але сендвічів…

— Ми можемо зробити краще. Набагато. І музика! Нам потрібна музика! Записана музика, бо наш оркестр нізащо не встигне вчасно відрепетирувати подібні речі… — І ми разом, в один голос вигукнули: «Доналд Белінгем!»

— А як щодо реклами? — спитав я. Ми вже заговорили, немов ті Мікі Руні й Джуді Гарланд [479], що готуються ставити шоу в стодолі тітоньки Міллі.

— Карл Джакобі і його діти з мистецького факультету. Афіші не тільки тут, а по всьому місту. Бо нам треба, щоб усе місто прийшло, не лише батьки й родичі тих дітей, що будуть на сцені. І в залі тільки стоячі місця.

— Бінго! — вигукнув я і поцілував її в ніс. Мені подобався її запал. Я й сам також почувався збудженим.

— А що нам треба оголосити про бенефіс? — запитала Сейді.

— Нічого, поки не матимемо певності, що зберемо достатньо грошей. Не варто роздмухувати нічиїх непевних надій. Що ти думаєш про те, щоби зганяти зі мною завтра у Даллас, попитати там дещо?

— Завтра неділя, серденько. У понеділок, після школи. Можливо, навіть ще до кінця занять, якщо у тебе вільний сьомий урок.

— Я вмовлю Діка вийти на день з пенсії і провести урок англійської для відсталих, — сказав я. — Він мій боржник.

У понеділок ми з Сейді вирушили до Далласа, я їхав швидко, щоби встигнути до закриття крамниць. Заклад, який ми шукали, знайшовся на бульварі Гаррі Гайнса [480], неподалік від Меморіального шпиталю Паркленд. Там ми вилили з себе цілу діжку запитань, а потім Сейді ще й коротко продемонструвала, що саме нам треба. Відповіді прозвучали більш ніж задовільні, і через два дні я розпочав свій другий і останній проект у шоу-бізнесі як режисер-постановник «Джоді Джемборі»— «Геть Нового, Геть Кумедного Водевіль-Шоу з Піснями і Танцями». І ще позначення: «Весь збір піде на Добру Справу». Ми не розголошували, що то за справа, а ніхто й не питав.

Пара зауважень про Країну Було: там значно менше всяких формальних паперів і набагато більше довіри.

Зібралося дійсновсе місто, і Дік Сімонс виявився правим в головному: схоже, ті самі кульгаві жарти не застарівають ніколи. Принаймні не за півтори тисячі миль від Бродвея.

З такими персонами, як Джим Ла-Дью (котрий і зіграв непогано, і навіть умів трішечки співати) та Майк Косло (котрий був абсолютно убійним) наше шоу скидалося більше на шоу Діна Мартіна й Джері Люїса, аніж на виступи містера Боунза з містером Тамбо [481]. А скетчі фарсового ґатунку у виконанні двох атлетичних хлопців, сприймалися краще, ніж були того варті. В залі відлітали ґудзики, люди ляскали себе по колінах. А ще, ймовірно, лопнуло також пару корсетів.

Витягла із забуття своє банджо Еллен Докерті; як для леді такого високого статусу, грала вона доволі спотикливо. І навіть гучі-кучі все ж таки показали. Майк з Джимом переконали решту футбольної команди виконати жвавий канкан у панталонах і коротких спідничках, а все, що нижче і вище — лише голе тіло. Джо Піт знайшла для них перуки, і хлопці ввергли зал у шаленство. Схоже було, що особливо чуманіли від гологрудих юнаків у перуках і тому всьому іншому міські дами.

На фінал, розібравшись попарно, на сцені з’явилася вся трупа, з колонок загриміло «У настрої», і почався скажений свінг-дансинг. Спіднички злітали, мелькали ступні; футболісти (тепер одягнені в зут-костюми [482]і в капелюхах з мізерними крисами) крутили гнучких дівчат. Останні були здебільшого чирлідерками, котрі вже добре зналися на всіляких антраша.

Музика скінчилась; сміх, захекана трупа виступила на авансцену робити уклін; а коли аудиторія знову — уже втретє (а може, й учетверте) відтоді, як було піднято завісу — зіп’ялася на рівні, Доналд ще раз увімкнув «У настрої». Цього разу дівчата і хлопці миттю розбіглися по протилежних боках сцени і, хапаючи приготовані для них на столиках за лаштунками кремові торти, почали ними кидатися одне в одного. Зал заревів у захваті.

До цієї частини шоу вся трупа була готова заздалегідь і нетерпляче очікувала на неї, хоча, оскільки справжні торти на репетиціях не літали, я не мав певності, як воно в дійсності обернеться. Звісно, обернулося все щонайліпше, як це завжди буває з бійками тортами. Діти знали, що це вже апогей, проте я тримав у рукаві ще одного туза.

Коли вони вдруге вийшли на авансцену з поклоном, з лиць обпливає крем, костюми заляпані, «У настрої» зазвучала втретє! Більшість дітей почали зачудовано озиратися навкруги, а тому не помітили, як підхопився на рівні вчительський ряд з тортам в руках, котрі ми з Сейді заздалегідь сховали під сидіннями. Торти полетіли, і трупа вдруге потонула в кремі. Тренеру Борману дісталося дваторти, а прицільність він мав убивчу: попав і в квотербека свого, і в зірку лінії захисту.

Майк Косло, з заляпаним кремом обличчям, почав скандувати: «Містер Е! Міз Д! Містер Е! Міз Д!»

Гасло підхопила решта трупи, потім зал, плескаючи в ритм долонями. Ми вийшли на сцену, рука об руку, і Белінгем завів ту чортову платівку знову. Діти взяли нас в шеренги з криками: «Танець! Танець! Танець!»