— Хто це такий, містер Жовта Картка? — спитала Сейді, нахиляючись до мене, беручи мої руки в свої.

— Я не пам’ятаю, але він мене не може зупинити, бо я нетутешній.

От тільки він мене зупиняв. Чи не він, а щось. Доктор Перрі казав, що моя амнезія неглибока й тимчасова, і він був правий… але лише почасти. Коли я силкувався пригадати щось найважливіше, в мене дико починала боліти голова, кульгава хода ставала геть калічною, спотикливою, а зір туманився. Найгіршою була тенденція раптом засинати. Сейді спитала в доктора Перрі, чи це не нарколепсія. Він відповів, що, либонь, ні, але я подумав, що в нього занепокоєне лице.

— Він прокидається, якщо ви його погукаєте або струснете?

— Завжди, — сказала Сейді.

— Це зазвичай трапляється, коли він розстроєний, бо не зміг чогось пригадати?

Сейді підтвердила, що саме так.

— Тоді я майже певен, що це минеться так само, як минається його амнезія.

Врешті-решт — помалу-потроху — мій внутрішній світ почав змикатися з зовнішнім. Я вже знав, що я Джейкоб Еппінг, учитель, і якимсь чином я потрапив сюди з майбутнього, щоби завадити вбивству президента Кеннеді. Спершу я намагався викинути з голови цю ідею, але занадто багато я знав про інші часи, і ці знання не були уявними. То була реальна пам’ять. «Роллінг Стонз», слухання в Сенаті з приводу імпічменту Клінтона, палаючий Світовий Торгівельний Центр, Кристі, моя проблемна і проблематична екс-дружина.

Одного вечора ми з Сейді дивилися «Битву» [633]і я раптом згадав, що я зробив з Френком Даннінгом.

— Сейді, я застрелив людину, перед тим як приїхати до Техасу. Це було на цвинтарі. Він збирався замордувати всю свою сім’ю.

Вона дивилися на мене широко розплющеними очима, з роззявленим ротом.

— Вимкни телевізор, — попросив я. — Актору, котрий грає сержанта Сондерза, не пригадую його імені, відіб’є голову гвинтом вертольота. Прошу, Сейді, вимкни телевізор.

Вона послухалась, а потім опустилася на коліна переді мною.

— Хто збирається вбити Кеннеді? Де цей вбивця в той момент буде?

Я старався з усієї сили, я навіть не заснув, але пригадати не міг. Я проїхав від Мейну до Флориди, це я пам’ятав. У «Форді-Санлайнері», чудовий був автомобіль. Я поїхав з Флориди до Нового Орлеана, а з Нью-Орлеана я приїхав у Техас. Згадав, як, перетинаючи кордон між штатами зі швидкістю сімдесят миль за годину по шосе № 20, я слухав по радіо пісню «Янголе земний, чи будеш ти моєю» [634]. Я згадав щит з написом: ТЕХАС ВІТАЄ ВАС. І рекламний білборд «БАР-Б-КЮ СОННІ», 27 миль. Після цього обрив плівки. Спливали на поверхню й інші спогади, про моє учительство, про життя в Джоді. Найяскравіші, як ми танцюємо з Сейді, як лежимо з нею в ліжку в «Кендлвудських Бунгало». Сейді мені сказала, що я жив також у Форт-Ворті й Далласі, але вона не знає тамтешніх адрес; вона лише мала два телефонні номери, які більше не відповідали. Я також не знав, де я жив, хоча гадав, що одне з тих місць десь на Кадилак-стрит. Вона перевірила по картах вулиць і доріг і сказала, що в жодному з цих міст нема Кадилак-стрит.

Я тепер пригадував багато речей, але ні імені вбивці, ні того, де він перебуватиме в момент замаху, згадати не міг. А що тут дивного? Минуле приховувало це від мене. Опірне минуле.

— У вбивці є дитина, — сказав я. — Здається, дівчинку звуть Ейпріл [635].

— Джейку, я хочу дещо спитати в тебе. Це тебе може страшно збісити, але оскільки так багато від цього залежить — доля світу, як ти запевняєш, — я мушу.

— Гаразд, питай, — я не міг собі уявити від неї питання, яке могло б мене розізлити.

— Ти мене обманюєш?

— Ні, — відповів я. То була правда. Тоді.

— Я сказала Діку, що нам треба зателефонувати до поліції. Він показав мені статтю в «Морнінг Ньюз», там пишеться, що вже зафіксовано понад дві сотні погроз і доносів про потенційних убивць. Він каже, що праві з Далласа й Форт-Ворта і ліві з Сан-Антоніо намагаються залякати Кеннеді, щоб той не приїздив до Техасу. Він каже, що далласька поліція всі погрози й доноси передає до ФБР, але ніхто не робить нічого. Він каже, що є лише одна людина, яку Едгар Гувер ненавидить дужче за Джона Кеннеді, і ця людина брат президента, Боббі Кеннеді.

Мене не вельми обходило, кого ненавидить Едгар Гувер.

— Ти мені віриш?

— Так, — промовила вона, зітхаючи. — А Вік Морроу справді мусить загинути?

О, саме так його звуть.

— Так.

— Під час зйомок «Битви»?

— Ні, якогось іншого фільму [636].

Вона залилася сльозами.

— Тільки тине помирай, Джейку, прошу. Я так хочу, щоб ти одужав.

Мені часто снилися важкі сни. Місцини різнилися — іноді це була безлюдна вулиця, схожа на Мейн-стрит у Лізбон-Фолзі, іноді цвинтар, на якому я застрелив Френка Даннінга, іноді кухня Енді Каллема, аса гри в крибедж… але найчастіше снилася харчевня Ела Темплтона. Ми з ним сиділи за столиком, а на нас дивилися фотографії з його Стіни знаменитостей. Ел був хворий — помираючий, — але очі в нього палали ясним вогнем.

— Містер Жовта Картка — це персоніфікація опірного минулого, — говорив Ел. — Ти ж сам це розумієш, хіба ні?

Так, я це розумів.

— Він сподівався, що ти помреш від побиття, а ти вижив. Він гадав, ти помреш від інфекцій, а ти живий. Тепер він блокує твою пам’ять — життєво важливі спогади, — бо розуміє, що це його остання надія тебе зупинити.

— Як він може це робити? Він же мертвий.

Ел похитав головою.

— Ні, це я мертвий.

— Хто він такий? Щовін таке? І як він міг знову ожити? Він же собі перерізав горло, і його картка стала чорною! Я це на власні очі бачив!

— Не маю поняття, друже. Знаю лише, що він тебе зупинити не зможе, якщо ти відмовишся зупинятися. Ти мусиш дістатися до своєї пам’яті.

— Тоді допоможи мені! — крикнув я, хапаючи його за тверду, як кіготь, руку. — Скажи мені ім’я того парубка! Його прізвище Чепмен? Менсон? [637]Обидва прізвища дзенькнули в мені, але не здалися істинними. Ти мене до цього втягнув, тож допоможи мені!

У цю мить сновидіння Ел відкриває рота, щоби щось сказати, але втручається Жовта Картка. Якщо ми на Мейн-стрит, він з’являється з «зеленого фронту» або з «Кеннебекської фруктової». Якщо це на цвинтарі, він постає з розкритої могили, як зомбі в Джорджа Ромеро [638]. Якщо в харчевні, там раптом розчахуються двері. Картка, що стирчить у нього з-за бинди капелюха-федори, така чорна, що здається прямокутним проломом з цього до іншого світу. Він мертвий, вже зогнилий. Його старезне пальто вкрите пліснявою. У його очницях буйно курбелиться черва.

—  Він тобі нічого не може сказати, бо сьо’ні день подвійної ціни! — верещить містер Жовта Картка, котрий тепер став Чорною Карткою.

Я обертаюся до Ела, та от тільки Ел тепер став скелетом з сигаретою в зубах, і я прокидаюся, весь облитий потом. Я сягаю до своєї пам’яті, але пам’яті на місці нема.

Наближався візит Кеннеді, і Дік приносив мені газетні статті на цю тему, сподіваючись, що вони якось підштовхнуть мою пам’ять до відкриття. Не допомагало. Якось, лежачи на дивані (я щойно прокинувся з чергового раптового сну), я почув, як вони знов сперечаються про звернення до поліції. Дік сказав, що на анонімне повідомлення ніхто не реагуватиме, а якщо підписатися справжнім іменем, це на всіх нас накличе неприємності.

— Мені все одно! — крикнула Сейді. — Я знаю, ви вважаєте, що в нього не всі дома, але якщо він правий? Як ви почуватиметься, якщо Кеннеді повертатиметься з Далласа до Вашингтона в ящику?

— Любонько, якщо ви ув’яжете сюди поліцію, вони впритул займуться Джейком. А за вашими словами, перед тим як приїхати сюди, він вже убив когось в Новій Англії.