«Сейді, Сейді, краще б я тобі цього не розповідав».

Вона припинила сперечатися, але не здалася. Подеколи вона пробувала витягти з мене спогади ляком, так, як ото ляком у когось припиняють затяжну гикавку. Не допомагало.

— Що ж мені робити з тобою? — питала вона печально.

— Не знаю.

— Спробуй підібратися з якогось іншого боку. Спробуй якусь хитрість.

— Я пробую. Мені ввижається, ніби той парубок служив в армії або в морській піхоті, — я почухав собі потилицю, де знову почав народжуватися біль. — Але може бути, що й у флоті. Чорт, Кристі, я не знаю.

— Сейді, Джейку. Я Сейді.

— А я хіба не так сказав?

Вона похитала головою, намагаючись при цьому всміхатися.

Дванадцятого числа, у вівторок після Дня ветеранів [639], у «Морнінг Ньюз»вийшла довга редакційна стаття про майбутній візит Кеннеді й що він означатиме для міста. «Більшість жителів, схоже, готові вітати молодого й недосвідченого президента відкритими обіймами, — писалося в статті. — Запал зростає. Звісно, важко вважати невдалим той факт, що разом з ним приїде його гарна, харизматична дружина».

— Знову вночі тобі снився той Жовта Картка? — було першим, що в мене спитала Сейді, коли прийшла. Вихідний день вона провела в Джоді, полила квіти і взагалі «засвідчила прапором свою присутність», як вона висловилася.

Я похитав головою.

— Серденько, ти проводиш тут набагато більше часу, ніж у Джоді. А як же в тебе справи на роботі?

— Міз Еллі перевела мене на неповний день. Я якось справляюся, а коли поїду з тобою… якщо ми поїдемо… тоді хтозна, що буде.

Поглядом вона заблукала подалі від моїх очей, почавши заклопотано підкурювати сигарету. Дивлячись, як довго вона розминає її, катаючи по кавовому столику, а потім не квапиться з сірниками, я усвідомив гнітючу правду: Сейді теж має сумніви. Я передрік мирне закінчення Ракетної кризи, я знав, що Дік Тайгер впаде у п’ятому раунді… а вона все ще сумнівалася. І я її не винив. Я б теж сумнівався, якби ми з нею помінялися місцями.

Потім вона посвітлішала.

— Зате я знайшла собі збіса класного заступника, споримо, ти вгадаєш, хто це.

Я посміхнувся.

— Це… — я не міг згадати імені. Я бачивйого — обвітрене, засмагле обличчя, ковбойський капелюх, краватка-бант… але вранці того вівторка на більше я не спромігся. Почало боліти ззаду в голові, там, де вона стукнулася об дошки підлоги — але якої саме підлоги, в якому домі? Це так дико, по-звірячому дратувало — не мати змоги згадати.

«Кеннеді приїздить через десять днів, а я, от яке гадство, не можу пригадати навіть імені цього старого».

— Намагайся, Джейку.

— Та роблюж, — відповів я. — Я намагаюся, Сейді.

— Зачекай секундочку. У мене ідея.

Вона поклала свою смердючу сигарету в одну з жолобинок попільниці, підвелася, вийшла крізь передні двері й причинила їх за собою. А тоді знову відкрила їх і кумедно заговорила грубим, глибоким голосом, промовляючи слова, які завжди промовляв той старий парубок, з’являючись до мене з візитом:

— Як ви почуваєтеся сьогодні, синку? Харчів вистачає?

— Дік, — промовив я. Дік Сімонс. Він був жонатий на міз Мімі, але вона померла в Мексиці. Ми ще проводили меморіальні збори.

Біль з голови пропав. Наче й не було.

Сейді, сплеснувши долонями, підбігла до мене. Я отримав довгий, гарний поцілунок.

— Бачиш? — сказала вона, відірвавшись. — Ти можеш. Ще не пізно. Як його ім’я, Джейку? Як ім’я того скаженого мудака?

Але я не зміг згадати.

Шістнадцятого листопада «Таймз Гералд»опублікувала маршрут кортежу Кеннеді. Поїздка починалася на аеродромі «Лав Філд», а закінчувалася у Виставковому комплексі, де він виступить з промовою перед Радою громади Далласа і запрошеними громадою гостями. Формальна тема промови — вшанування Освітньо-дослідницького центру [640]й вітання Далласа з економічним прогресом за останнє десятиріччя, але «Таймз Гералд»радісно інформувала тих, хто цього ще не знав, що дійсні підстави і наміри суто політичні. Техас у 1960 році проголосував за Кеннеді, але в 1964-му позиції виглядали непевними, попри наявність у його команді місцевого хлопця з Джонсон-сіті [641]. Циніки досі називали віце-президента «Лавина-Ліндон», не забуваючи про те, що до Сенату в 1948 році він потрапив завдяки підозрілим результатам голосування, яке він виграв з перевагою всього у вісімдесят сім голосів. Історія була древня, але те, що прізвисько за ним зберігалося, багато говорило про змішані почуття техасців до нього. Завданням Кеннеді — і Джекі, звісно, — було допомогти Лавині-Ліндону і губернатору Техасу Джону Коннолі розпалити й надихнути своїх вірних.

— Подивися на це, — сказала Сейді, проводячи пальцем уздовж маршруту. — Довжелезні квартали Головної вулиці. Потім іде Х’юстон-стрит. І там, і там є високі будівлі. Той чоловік буде на Головній вулиці? Він мусив би засісти десь там, як ти гадаєш?

Я її майже не чув, бо побачив дещо інше.

— Поглянь-но, Сейді, кортеж їхатиме по бульвару Черепаховий Ручай!

Очі її загорілися:

— Це там мусить статися?

Я з сумнівом помотав головою. Скоріш за все, ні, але щось я знав про цей Черепаховий Ручай і воно якимсь чином було пов’язане з людиною, яку я мусив зупинити. Я зважував, думав і врешті дещо спливло на поверхню.

— Він хотів сховати гвинтівку і прийти по неї пізніше.

—  Десховати?

— Це неважливо, бо та справа вже відбулася. Це вже минуле.

Я затулив собі долонями обличчя, бо раптом світло в кімнаті здалося мені занадто сліпучим.

— Перестань про це думати зараз, — промовила вона, зриваючи зі столу газету. — Розслабся, а то знову розболиться голова, знову доведеться ковтати ті пігулки. А вони тебе роблять зовсім відсутнім.

— Так, — кивнув я. — Я знаю.

— Тобі треба випити кави. Міцної кави.

І Сейді пішла до кухні її робити. Коли вона повернулася, я хропів. Проспав я майже три години й, можливо, залишався б у Країні Куняння навіть довше, але вона мене розштовхала.

— Що ти останнє пам’ятаєш з того, як ти вперше приїхав у Даллас?

— Я цього непам’ятаю.

— Де ти зупинявся? В готелі? В автокемпінгу? В орендованій кімнаті?

На мить у мене з’явилася притуманена картинка двору і багатьох вікон. Швейцар? Можливо. А тоді все пропало. Біль знов заводив свій моторчик у моїй голові.

— Я не знаю. Все, що я пам’ятаю, це як перетинав межу штату по 20-му шосе і побачив рекламу барбекю. А це було ще за милі й милі до Далласа.

— Я знаю, але нам не треба сягати аж так далеко, бо якщо ти їхав по двадцятому, ти з нього й не з’їжджав. — Вона подивилася собі на годинник. — Сьогодні вже пізно, але завтра ми влаштуємо недільну автопрогулянку.

— Це, мабуть, не допоможе, — а втім, в мені все одно зблиснула іскорка надії.

Вона залишилася на ніч, а наступного ранку ми виїхали з Далласа дорогою, яку місцеві називали Траса-Бджілка, й попрямували на схід, у напрямку Луїзіани. Сейді сиділа за кермом мого «Шеві», який після того, як йому замінили зламаний замок запалювання, знову був у порядку. Про це подбав Дік. Вона довезла нас аж до Террела [642], а потім з’їхала з шосе № 20 і розвернулася на бакаїстому земляному паркінгу біля якоїсь придорожньої церкви. Церкви Крові Спасителя, судячи з напису на щиті, що стояв посеред вигорілої галявини. Під цією назвою йшов зроблений білими літерами-липучками клич: А ЧИ ЧИТАВ ТИ СЬОГОДНІ СЛОВО БОГА ВСЕБЛАГОГО, але деякі з літер відпали і напис виглядав так: А И ЧИТАВ ТИ СЬО ОДНІ СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.

Вона подивилася на мене з непевністю.

— Милий, ти зможеш сам повести машину назад?

Я був цілком певен, що зможу. Цей відтинок дороги тягнувся абсолютно прямо, а «Шеві» мав автоматичну коробку передач. Негнучка ліва нога мені аж ніяк не могла завадити. Єдине, що…