— Глибина моєї довірливості могла б вас здивувати.

— Даллас любить вас, Емберсоне. Та де там збіса, вся країна любить вас. — Він розсміявся. Сміх той перейшов у кашель. Відкашлявшись, він закурив сигарету. Потім подивився собі на годинник. — Станом на дев’яту нуль сім вечора за Центральним стандартним часом двадцять другого листопада 1963 року ви улюбленчик усієї Америки.

— А щодо вас як, Гості? Ви мене любите? А ваш директор Гувер?

Лише один раз затягнувшись, він відклав сигарету в попільницю, а потім нахилився ближче, буравлячи мене очима. Вони в нього ховались глибоко в складках шкіри, виглядали втомленими, та проте були дуже яскравими й кмітливими.

— Подивіться на мене, Емберсоне. Прямо в очі. І скажіть, були ви в цій справі спільником Освальда чи не були. І правду кажіть, бо брехню я одразу впізнаю.

Пам’ятаючи про його безпорадне опікування Освальдом, я в це не повірив, але я вірив, що віну це вірить. Тому, втупившись йому в очі, я проказав:

— Не був.

Якусь мить він мовчав. А потім зітхнув, відкинувся на спинку стільця і підхопив свою сигарету.

— Авжеж. Не були, — пустив він ніздрями дим. — На кого ж ви тоді працюєте? На ЦРУ? Чи, може, на росіян? Мені здається це малоймовірним, але мій директор вважає, що росіяни не вагаючись спалили б глибоко законспірованого агента, аби лиш запобігти вбивству, з якого міг розгорітися міжнародний конфлікт. А може, навіть Третя Світова війна. Особливо, коли людям стане відомо про перебування Освальда в Росії. — Він промовив назву країни «Русіа», так, як промовляв її у своїх телепроповідях Хергіс. Можливо, з боку Гості це була така іронія.

— Я ні на кого не працюю, Гості. Простий чоловік собі, та й усе.

Він наставив на мене сигарету:

— Так і запам’ятаємо.

Розстебнувши свій портфель, він видобув звідти теку, навіть тоншу за ту, Освальдову, яку я був угледів на столі в Каррі. Ця тека була присвячена мені, і вона товстішатиме… проте не так швидко, як це відбувалося б у комп’ютеризованому двадцять першому столітті.

— Перед Далласом ви перебували у Флориді. В містечку Сансет Пойнт.

— Так.

— Працювали підмінним викладачем в шкільній системі Сарасоти.

— Правильно.

— До того, як ми вважаємо, ви якийсь час перебували в… Деррені? Деррен, це в Мейні?

— Деррі.

— І чим ви там займалися?

— Почав писати свою книгу.

— Угу, а до того?

— То там, то там, по різних усюдах.

— Що ще вам відомо про мої сосунки з Освальдом, Емберсоне?

Я утримав мовчанку.

— Не грайте з себе аж такого сором’язливого. Щиро між нами, дівчатками.

— Достатньо, щоби створити неприємності для вас і вашого директора.

— Якщо?

— Дозвольте мені викласти це таким чином. Кількість неприємностей, які я створю вам, буде пропорційною кількості неприємностей, які створите мені ви.

— Чи буде коректним означити це так, що, коли зайдеться про неприємності, ви готові компенсувати нестачу того, чого не знаєте напевне… і то не на нашу користь?

Я не сказав нічого.

Він продовжив, говорячи ніби сам до себе:

— Не дивно, що ви пишете книгу… Вам варто було б її закінчити, Емберсоне. Це ймовірний бестселер. Бо ви вельми вправний зух у фабрикуванні історій, це я вам кажу. Сьогодні вдень ви звучали вельми правдоподібно. І ще ви знаєте речі, яких не мусили б знати, що змушує нас вважати вас далебі не просто приватною особою. То викладайте, хто вас нацькував? Це Енглтон, його Фірма? Він же, хіба ні? Той хитрий аматор вирощування троянд.

— Я сам по собі, — сказав я. — І, мабуть, не знаю аж так багато, як вам здається. Тим не менш, знаю таки достатньо, щоб ваше Бюро мало блідий вигляд. Наприклад, про те, як Лі прийшов і прямо сказав вам, що збирається застрелити Кеннеді.

Гості вгатив сигаретою в попільницю з такою силою, що здійнявся цілий фонтан іскор. Декілька з них потрапили йому на тильний бік долоні, але він цього, схоже, навіть не відчув.

— Це суща, блядь, брехня!

— Звісно, — погодився я. — І я її промовлю з незворушним обличчям. Якщо ви мене змусите. Ідея мене позбавитися вже народилася, Гості?

— Позбавте ви мене сюжетів з коміксів. Ми не вбиваємо людей.

— Розкажіть це братам Дз’єм у В’єтнамі [679].

Він вирячився на мене очима людини, котру раптом вкусило щойно ще нібито безпечне мишеня. Та ще й великими зубами.

— Звідки ви знаєте, що Америка має бодай якийсьстосунок до братів Дз’єм? Судячи з того, що я читав у газетах, наші руки чисті.

— Не відхиляймося від нашої теми. Проблема в тім, що я зараз занадто популярний, щоб мене можна було вбити. Чи я неправий?

— Ніхто не бажає вас вбивати, Емберсоне. І ніхто не бажає колупатися у вашій історії. — Він безрадісно реготнув, мов гавкнув. — Якби ми почали це робити, розвалилося б усе. Таке воно хирляве.

— Принагідні романтичні історії були її спеціальністю.

— Га?

— Г. Х. Манро. Відомий також як Сакі. Оповідання називається «Відчинене вікно». [680]Прочитайте якось. Коли доходить до мистецтва створення нісенітниць на потребу моменту, це вельми допоміжна річ.

Він уважно вивчав мене поглядом, у його розумних очах проглядало збентеження.

— Я вас абсолютно не розумію. Це мене непокоїть.

На заході, ближче до Мідленда, де безупинно гупало на нафтових свердловинах і газове полум’я притлумлювало зірки, знову прокотився гуркіт грому.

— Чого вам треба від мене? — запитав я.

— Гадаю, коли ми простежимо вас трішки далі від Деррена чи Деррі, чи як там воно зветься, там ми знайдемо… порожнечу. Так, ніби ви з’явилися нізвідкіля.

Це було так близько до правди, що мені мало не забило дух.

— Що нам треба, так це те, щоб ви повернулися у те невідь-де, звідки були з’явилися. Скандальна преса роздмухуватиме звичайні спекуляції й конспірологічні теорії, але ми гарантуємо, що ви в них матимете цілком пристойний вигляд. Якщо вас узагалі це бодай якимсь боком хвилює, тобто. Марина Освальд підтверджуватимете вашу історію до останнього слова.

— Ви вже з нею поговорили, я так розумію.

— Правильно розумієте. Вона знає, що її депортують, якщо вона не перекидатиме м’ячик за нашими правилами. Джентльмени з преси вас не роздивилися добре; ті фото, що з’являться в завтрашніх газетах, будуть лиш трохи кращими за розпливчасті плями.

Я розумів, що він правий. Я опинився перед камерами тільки під час того швидкого проходу коридором до кабінету шефа Каррі, і Фріц з Гості, обоє дебелі чоловіки, підтримували мене під пахви, затуляючи найкращі кути для зйомки. Та й сам я тоді мав похилену голову, ховаючи очі від яскравого світла. Моїх знімків було повно у Джоді — навіть портретне фото в річному альбомі за той рік, коли я працював на повну ставку — але в цю епоху до JPEG і навіть до факсів їх зможуть розшукати й опублікувати не раніше вівторка чи середи наступного тижня.

— Ось вам історія, — промовив Гості. — Ви ж любитель історій, правда? Таких, як те ваше «Відчинене вікно»?

— Я викладач мови й літератури. Я люблю історії.

— Цей парубок, Джордж Емберсон, у глибокій журбі після загибелі його коханої…

— Нареченої.

— Нареченої, так, це навіть краще. Він у такому горі, що кидає все напризволяще і просто зникає. Не бажає ніякої публічної слави, дарового шампанського, медалей від президента чи ще якихось урочистих вшанувань. Він бажає одного — десь забратися й тужити самому. Це історія саме того сорту, який подобається американцям. Вони подібне повсякчас дивляться по телевізору. Замість «Відчиненого вікна» це називатиметься «Скромний герой». А тут їм і агент ФБР, готовий підтвердити кожне слово, ба навіть зачитати заяву, яку ви залишите. Як вам таке?

Мені таке було як манна небесна, але я утримував на обличчі непроникний вираз гравця в покер.

— Ви мусили б мати неабияку впевненість, що я дійсно зможу зникнути.