— Ми її маємо.

— І, говорячи це, ви не маєте на увазі, що я зникну на дні річки Трініті за наказом вашого директора?

— Нічого такого, — усміхнувся він. Це мусило б виглядати обнадійливим, проте натомість привело на згадку древню фразу з моїх підліткових часів: «Не хвилюйся, ти не завагітнієш. Я перехворів на свинку ще у чотирнадцять».

— Бо може так статися, що я залишив певну підстраховку, агенте Гості.

Одна повіка тіпнулась. То була єдина ознака того, що ця ідея йому не сподобалася.

— Ми гадаємо, що ви зможете зникнути, бо вважаємо… скажімо просто, ви можете розраховувати на допомогу після того, як заберетеся з Далласа.

— Жодної прес-конференції?

— Це останнє, чого б нам хотілося.

Він знову розкрив свій портфель. Дістав звідти жовтий блокнот. Подав його мені, разом з ручкою, видобутою в себе з нагрудної кишені.

— Напишіть мені листа, Емберсоне. Ми його знайдемо разом з Фріцом, коли завтра вранці прийдемо по вас, але в заголовку можете написати: «До відома зацікавлених осіб». Напишіть гарного листа. Геніальнонапишіть. Ви ж можете це зробити, хіба не так?

— Звісно, — відповів я. — Принагідні романтичні історії — моя спеціальність.

Він вишкірився без сліду гумору в цій усмішці й узявся за пляшку шампанського.

— Скуштую я, мабуть, трохи цього вина, поки ви творите свою романтику. Але вам ні краплі. У вас попереду клопітна ніч. Чимало довгих миль, перш ніж заснути, і всяке таке інше.

Я писав старанно, але це не забрало багато часу. В подібному випадку (не те щоб у всесвітній історії коли-небудь траплявся випадок абсолютно подібний моєму), я вважав, що коротше, то краще. На першому плані в мене перебувала ідея Гості щодо скромного героя. Я дуже радів, що мав можливість поспати бодай хоч кілька годин. Нехай той відпочинок був пронизаний недобрими сновидіннями, але голову я тепер мав більш-менш ясну.

Коли я закінчив, Гості вже допивав третю склянку шипучки. На столі лежало кілька речей, які він дістав зі свого портфеля. Я вручив йому блокнот, і він почав читати, що ж такого я там написав. Надворі знову прогриміло, в небі коротко спалахнула блискавка, але я гадав, що гроза поки ще доволі далеко.

Поки він читав, я роздивився речі на столі. Там лежав мій «Таймекс», єдине, що мені чомусь не повернули разом з рештою моїх особистих речей, коли ми йшли з коп-шопу. Там лежали окуляри в роговій оправі. Я взяв їх і приміряв. Лінзи виявилися простим склом. Там лежав ключ з порожнім жолобком, без зазубнів. Конверт, судячи з товщини, з тисячею баксів вживаними двадцятками й п’ятдесятками. Сіточка для волосся. І біла уніформа з двох предметів: штани і куртка. Бавовняна тканина здавалася такою ж хирлявою, якою, за словами Гості, була моя історія.

— Дійсно, добрий лист, — промовив Гості, кладучи блокнот. — Ви тут видаєтеся, типу, таким печальним, як Ричард Кімбол у «Втікачі» [681]. Ви дивитеся цю річ?

Я бачив кіноверсію з Томмі Лі Джонсом, але навряд чи зараз на часі про це розводитися.

— Ні.

— Ви станете втікачем, авжеж, але тільки від преси й американської публіки, якій схочеться дізнатися про вас геть усе, від того, який вранці сік ви полюбляєте пити, до якого розміру спіднє ви носите. Ви об’єкт громадського зацікавлення, Емберсоне, але не справа поліції. Ви не застрелили свою подружку, ви навіть не застрелили Освальда.

— Я намагався. Якби я не промазав, вона б зараз була жива.

— На вашому місці, я б себе не звинувачував на цей рахунок. Там велике приміщення, а 38-й калібр не вельми точний на великих відстанях.

Це правда. Треба наблизитися на п’ятнадцять футів. Так я чув, і то вже не раз. Але я йому про це нічого не сказав. Я гадав, що моє коротке знайомство з агентом Гості вже майже добігло кінця. Правду кажучи, я не міг цього дочекатися.

— Ви чистий. Все, що вам треба, це дістатися якогось місця, де ваші люди вас підберуть і віднесуть на крилах до таємничого невідь-де. Ви зможете це влаштувати?

Невідь-де в моєму випадку — це кроляча нора, котра перекине мене на сорок вісім років у майбутнє. Залишається лиш сподіватися, що та кроляча нора поки ще на своєму місці.

— Я певен, що все буде окей.

— Щоб так і було, бо якщо ви спробуєте нашкодити нам, вам за це воздасться удвоє. Містер Гувер… ну, скажімо так, наш директор не з тих, хто вміє прощати.

— Розкажіть мені, як я виберуся з готелю.

— Одягаєте оцей кухонний білий костюм, окуляри й сіточку на волосся. Цей ключ від службового ліфта. Ним спуститеся на поверх B-1. Пройдете просто через кухню, а звідти крізь задні двері надвір. Досі все ясно?

— Так.

— Там на вас чекає автівка Бюро. Сідаєте на заднє сидіння. З водієм не балакаєте. Це вам не лімузинний сервіс. Він відвезе вас на автовокзал. Водій запропонує вам три квитки на вибір: Тампа на одинадцять сорок, Літл-Рок на одинадцять п’ятдесят або Альбукеркі на двадцять хвили по півночі. Який ви виберете, я не бажаю знати. А все, що потрібно знати вам, це те, що з того моменту наш зв’язок обривається. Далі відповідальність за те, де вам никатися від чужих очей, лежить лише і тільки на вас. Ну, й на тому бозна-кому, на кого ви працюєте, звичайно.

— Звичайно.

Задзвонив телефон.

— Якщо це якийсь хитросракий репортер, котрий винюшив, як додзвонитися, відшийте його, — промовив Гості. — А якщо промовите бодай слово, що я тут, я вам горло переріжу.

Я подумав, що він жартує, але не був цілком цього певен. Я взяв слухавку.

— Не знаю, хто ви, але я зараз почуваюся вельми втомленим, тому…

На тому кінці голос з придихом запевнив, що не забере в мене багато часу. Я показав Гості губами: «Джекі Кеннеді». Він кивнув і налив собі ще мого шампанського. Я відвернувся так, ніби, представивши Гості свою спину, міг вберегтися від підслуховування ним моєї розмови.

— Місіс Кеннеді, вам не конче необхідно було мені телефонувати, — сказав я, — але, тим не менш, я маю собі за честь чути вас.

— Я хотіла подякувати вам за те, що ви зробили, — сказала вона. — Я знаю, що мій чоловік уже висловив вам свою вдячність, але… містере Емберсон… — Перша леді почала плакати. — Я хотіла подякувати вам від імені наших дітей, котрі мали можливість цього вечора побажати доброї ночі своїм татові й матері по телефону.

Каролін і Джон-Джон. До цього моменту я про них зовсім не згадував.

— Місіс Кеннеді, на вашу ласку.

— Я розумію, молода жінка, котра загинула, мала стати вашою дружиною.

— Це так.

— Вам зараз гірко й боляче. Прошу, прийміть моє співчуття — цього недостатньо, я розумію, але це все, що я можу запропонувати.

— Дякую вам.

— Якби я могла щось змінити… якби могла якимсь чином повернути годинник назад…

«Ні,— подумав я. — Це моя робота, міз Джекі».

— Я розумію. Дякую вам.

Ми ще трішки побалакали. Ця розмова далася набагато важче, ніж та, яку я мав удень у поліцейській дільниці з Кеннеді. Почасти тому, що та сприймалася ніби уві сні, а ця ні, але головним чином тому, що я чув у голосі Жаклін Кеннеді залишки страху. Схоже, вона по справжньому зрозуміла, яким дивом вони уникли найгіршого. У голосі її чоловіка цього розуміння я не чув. Схоже було, він вважає себе провіденційним щасливчиком, благословенним, можливо, навіть безсмертним. Пам’ятаю, наприкінці розмови я попросив її якось вплинути на свого чоловіка, щоб протягом свого президентства він перестав їздити відкритими лімузинами.

Вона відповіла, що щодо цього я можу на неї покластися, а потім знову мені подякувала. Я знову ж таки відповів їй «на вашу ласку», і після цього поклав слухавку. Обернувшись, я побачив, що залишився у кімнаті сам. В якийсь момент, поки я балакав з Жаклін Кеннеді, Гості пішов. Усе, що залишилося на згадку від нього, це пара недопалків у попільниці, напівпорожня пляшка шампанського та чергова записка на столі поряд з жовтим блокнотом, на якому лежало моє звернення «До відома зацікавлених осіб».