—  Тікай геть звідси! — закричав я Трою. — Хапай сестру і тікай! Гукай допомогу! Гукай з усіх своїх…

Даннінг вихнув кувалдою. Я відстрибнув назад, і головка молота зарилася в стіну, розтрощивши дранки, дмухнувши хмарою вапна назустріч плаваючому в повітрі пороховому диму. Телевізор так і працював. Усе ще грали скрипки, все ще звучала «музика вбивства».

Даннінг все ще намагався вирвати кувалду зі стіни, і тут щось промайнуло повз мене. То була духова рушничка «Дейзі». Її пожбурив Гаррі. Вона встряла дулом у розверсту, скривавлену щоку Даннінга, і той завив від болю.

—  Ти, сучий виблядок! Я тебе за це вб’ю!

Трой ніс Еллен до дверей. «Хоч тут гаразд, — подумав я. — Принаймні я змінив хоч щось…»

Але раніше ніж він устиг її винести, хтось спершу заповнив собою одвірок, а потім ввалився всередину, збивши Троя з дівчинкою на підлогу. Я лиш краєм ока відзначив це, бо Френк Даннінг висмикнув кувалду і вже йшов на мене. Я позадкував, одною рукою підштовхнувши Гаррі до кухні.

— Через задні двері, синку. Мерщій. Я його затримаю, поки ти…

Френк Даннінг скрикнув і заціпенів. В ту ж мить щось вистромилося йому з грудей. Це трапилося, як якийсь магічний трюк. Та річ була так вимазана у кров, що мені знадобилося не менше секунди, аби второпати, що воно таке: вістря багнета.

— Це тобі за мою сестру, уйобок, — прогарчав Білл Теркотт. — За Клару.

Даннінг упав долілиць, ступні у вітальні, голова в арці між вітальнею й кухнею. Але не розпластався. Вістря багнета встряло в підлогу й підтримувало його. Раз у нього смикнулася одна нога, а потім він затих. Виглядало це так, ніби він помер під час вправ з відтискання.

Всі кричали. Тхнуло пороховим димом, вапном і кров’ю. Доріс, зігнувшись, кривуляла до свого мертвого сина, повисле волосся затуляло її обличчя. Я не хотів би, щоб вона це бачила — голова Тугги була розвалена аж по нижню щелепу, — але не було способу її зупинити.

— Наступного разу я зроблю краще, місіс Даннінг, — квакнув я. — Обіцяю.

Все обличчя в мене було заляпане кров’ю; я мусив її стерти бодай з лівого ока, щоб щось бачити з того боку. Оскільки я все ще був при свідомості, то вирішив, що серйозних ушкоджень не маю, а те, що з ран на скальпі кров завжди ллється по-чортячому, я давно знав. Проте я напартачив, і якщо бодай коли-небудь мусить статися наступний раз, цього разу мені треба звідси вшиватися, непомітно і якомога швидше.

Але, перш ніж зникнути, я мусив поговорити з Теркоттом. Чи спробувати принаймні. Він лежав під стіною, поза розчепіреними ногами Даннінга. Хапав ротом повітря, тримаючись за серце. Лице в нього було біле, як у трупа, тільки губи мав пурпурні, як в дитини, котра щойно жменями їла чорниці. Я потягнувся до його долоні. Він стиснув мою з панічною міцністю, але в очах його зблискували крихітні іскри гумору.

— То хто тепер серло, Емберсоне?

— Не ви, — відповів я. — Ви герой.

— Йо, — підтакнув він. — Не забудь вкинути медаль мені до труни.

Доріс колихала свого мертвого сина. Поза нею ходив колами Трой, міцно притискаючи собі до грудей голівку Еллен. В наш бік він не дивився, він, схоже, не усвідомлював, що ми теж тут. Маленька дівчинка скиглила.

— З вами буде все гаразд, — сказав я. Ніби міг знати. — А зараз послухайте мене, бо це важливо: забудьте моє ім’я.

— Яке ім’я? Ви його ніколи не називали.

— Правильно. І… ви знаєте мою машину?

— «Форд». Голос у нього занепадав, але очі все ще чіпко вдивлялися в мої. — Гарний. Кабріолет. Двигун восьмициліндровий. П’ятдесят четвертого… чи п’ятде…

— Ви його ніколи не бачили. Це найважливіше, Теркотте. Мені сьогодні ж треба з цієї частини штату перебратися південніше, тому здебільшого я мушу їхати по шосе, бо не знаю ніяких інших доріг. Якщо зумію дістатися центрального Мейну, я буду чистим і вільним. Ви розумієте, про що я вам кажу?

— В житті не бачив твоєї машини, — промовив він і підморгнув. — Ох, курва, як же воно болить.

Я приклав пальці до його неголеного, колючого горла і помацав пульс. Той був швидким і дико рваним. Вдалині я почув завивання сирен.

— Ви правильно все зробили.

Очі його підкотилися.

— Ледве встиг. Не знаю, про що я думав. Либонь, здурів. Слухай-но, друже. Якщо тебе схоплять, не кажи їм, що я… ну, ти розумієш, що я…

— Ніколи. Ви його зупинили, Теркотте. Він був скаженим псом, і ви поклали йому край. Ваша сестра пишалась би вами.

Він усміхнувся й заплющив очі.

Я пішов до ванної кімнати, вхопив рушник, намочив його в тазу і витер своє скривавлене обличчя. Кинув брудний рушник до ванни, вхопив ще два і вийшов у кухню.

Хлопчик, котрий мене й привів сюди, стояв на витертому лінолеумі біля пічки й дивився на мене. Хоча вже минуло не менше шести років, як він останній раз смоктав собі великого пальця, зараз він це знову робив. Широко розплющені, серйозні очі його спливали сльозами. Бризки крові заляпали йому щоки і лоб. Переді мною був хлопчик, котрий щойно пережив таке, що залишить в ньому глибоку травму, але він же був і хлопчиком, котрий виросте, ніколи не ставши тим, кого кличуть Гаррі-Шкряком. І не напише учнівського твору, який змусить мене плакати.

— Хто ви, містере? — запитав він.

— Ніхто, — пройшов я повз нього до дверей. Утім, він заслуговував на більше. Сирени вже звучали зблизька, але я обернувся. — Твій добрий янгол, — сказав я. А тоді прослизнув крізь задні двері, у Гелловін 1958 року.

Дорогою по Ваймор-лейн у бік Вітчем, я побачив спалахи синіх мигавок, що мчали на Кошут-стрит, і продовжив іти. За два квартали житлового району я повернув на Джерард-авеню. На хідниках стояли люди, дивилися в той бік, де вили сирени.

— Містере, ви не знаєте часом, що там трапилося? — запитав у мене якийсь чоловік. За руку він тримав Білосніжку в кросівках.

— Я чув, що діти підривали петарди, — кинув я. — Можливо, це спричинилося до пожежі. — І я пішов далі, намагаючись приховати ліву половину обличчя, бо поряд стояв вуличний ліхтар, а мій скальп все ще сочився кров’ю.

За чотири квартали звідти я повернув на Вітчем-стрит. На цій далекій від Кошут-стрит вулиці було темно й тихо. Всі наявні поліцейські машини зараз певне перебували на місці пригоди. Добре. Я вже майже досяг рогу Бульвару й Вітчем-стрит, коли коліна в мене зробилися ватяними. Я озирнувся довкола, не побачив жодного колядника і сів на бордюр. Я не мав права зупинятися, але мусив. Все, що було у мене в шлунку, я виригав, хоч і нічого не їв цілий день, окрім одного мізерного батончика (не міг навіть пригадати, чи встиг я його з’їсти весь, до того, як на мене напав Теркотт), і щойно я перебув жорстоку інтермедію, в якій мене було поранено — наскільки серйозно, я дотепер не знав. Вибір був простий: або зупинитися зараз і дозволити своєму тілу перегрупуватися, або зомліти на ходу. Я опустив голову собі між колін і зробив серію глибоких, повільних вдихів, як колись був навчився на курсах Червоного Хреста, які відвідував ще в коледжі, щоби здобути сертифікат рятувальника. Спершу я побачив голову Тугги Даннінга, як вона вибухає під дією руйнівної низобіжної сили важкої кувалди, й від цього млість моя ще більше погіршала. Потім я подумав про Гаррі, забризканого братовою кров’ю, проте ніяк інакше не постраждалого. І про Еллен, котра не запала в кому, з якої їй ніколи не виборсатися. І про Троя. І про Доріс. Її жахливо зламана рука може боліти всю решту її життя, але ж принаймні вона матимеце життя.

— Еле, я це зробив, — прошепотів я.

Але що я наробив у 2011 році? Що я зробив нашому 2011 року? То були питання, на які ще треба було отримати відповіді. Якщо через ефект метелика трапилося щось жахливе, я завжди зможу повернутись назад і все стерти… хіба що, змінюючи напрямок життя родини Даннінгів, я якимсь чином змінив заразом і напрямок життя Ела Темплтона. Припустімо, що харчевні більше нема на тому місці, де я її залишив? Припустімо, виявиться, що Ел ніколи її туди не перевозив з Оберна. Або взагалі ніколи не відкривав ніякої харчевні? В таке мало вірилося… але ж от, я сиджу тут, на бордюрі 1958 року, і кров сочиться з подряпини на моїй голові, підстриженій у 1958 році, в такемені віриться?