Я підвівся на рівні, похитнувся і вирушив далі. Праворуч, далі по Вітчем-стрит, я бачив спалахи й вертіння вогнів синіх блимавок. На перехресті з Кошут-стрит зібрався невеличкий натовп, але всі там стояли спинами до мене. Церква, де я залишив свою машину, містилася просто через дорогу. «Санлайнер» тепер стояв самотній на парковці, але на вигляд був у повнім порядку; ніякі гелловінські штукарі не поспускали на ньому шини. А тоді я помітив жовтий квадратик під двірником на лобовому склі. Думкою я стрибнув до Жовтої Картки, і нутро в мені захололо. Я вихопив той аркушик і, читаючи на ньому написане, полегшено віддихнув: ПРИЄДНУЙТЕСЬ ДО СВОЇХ ДРУЗІВ І СУСІДІВ НА СЛУЖБІ ЦІЄЇ НЕДІЛІ О 9 РАНКУ. НОВАЧКИ ЗАВЖДИ ВІТАЮТЬСЯ! «ЖИТТЯ — ПИТАННЯ. ІСУС — ВІДПОВІДЬ».

— Я гадав, що відповідь — це важкі наркотики, і саме зараз я б чогось із того вжив, — промурмотів я, відмикаючи водійські дверцята. Згадав про ту паперову торбу, яку я залишив під гаражем на подвір’ї дому по Ваймор-лейн. Копи, котрі обстежуватимуть довколишню територію, на неї напевне натраплять. Всередині неї вони знайдуть кілька батончиків і майже порожню пляшку каопектату… ну, й ще солідну пачку того, що готувалося стати дорослими памперсами.

Я зачудувався, що вони з цього приводу подумають.

Але ненадовго.

Коли я врешті дістався шосе, голова в мене боліла уже скажено, проте, навіть якби це відбувалося до настання ери цілодобових супермаркетів, я не певен, що наважився б зупинитися; сорочка на мені зліва задубіла від крові. Принаймні я не забув заправити бак.

Раз я спробував пучками пальців помацати рану на голові і був винагороджений таким спалахом болю, що зарікся пробувати вдруге.

Я таки зупинився на відпочинковому майданчику поза Агастою. Тоді вже перейшло за десяту вечора і там було порожньо. Я ввімкнув верхнє світло в кабіні і перевірив свої зіниці у люстерку заднього огляду. На вигляд вони мали однаковий розмір, що мене втішило. Біля чоловічого туалету там стояв торгівельний автомат із перекускою, який взамін за десять центів видав мені шоколадне тістечко із кремовою начинкою. Я поглинав його, кермуючи машиною, і мій головний біль потроху слабшав.

Було вже за північ, коли я опинився у Лізбон-Фолзі. Мейн-стрит лежала порожньою, але обидві фабрики — Ворумбо й Американський вапняк — гуркотіли повним ходом, пихкали і чвакали, викидаючи свій сморід прямо у повітря і сточуючи свої ядучі відходи просто в річку. Грона яскравих вогнів робили їх схожими на космічні кораблі. Я поставив «Санлайнер» біля «Кеннебекської фруктової», де він стоятиме, допоки хтось не зазирне досередини, де побачить плями крові на сидінні, водійських дверцятах і кермі. Аж тоді вже викличуть поліцію. Я припускав, що мій «Форд» обстежуватимуть на відбитки пальців. Існувала ймовірність, що вони будуть ідентичними тим, що мав на собі один «поліцейський спеціальний» револьвер 38-го калібру, знайдений на місці вбивства у Деррі. У Деррі може виринути ім’я Джордж Емберсон, а потім і тут, у Лізбон-Фолзі. Але якщо кроляча нора все ще є там, де я з неї вийшов, після Джорджа не залишиться ніяких слідів, вартих слідства, а відбитки пальців належатимуть людині, котра не буде народжена ще упродовж наступних вісімнадцяти років.

Я відкрив багажник, дістав портфель, а решту вирішив залишити на місці. Наскільки я здогадувався, все це опиниться на продажу в «Безжурному білому слоні», сховищі секонд-хенду неподалік від Тайтесового «Шеврону». Я перетнув вулицю в напрямку драконячого дихання фабрики, того шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, що безперервно триватиме цілодобово аж до Рейгана з його епохою вільної торгівлі, яка зробила дорогий американський текстиль неконкурентоспроможним.

Сушарню освітлювало біле флуоресцентне сяйво, що ринуло з брудних вікон фарбувального цеху. Я помітив ланцюг, що відгороджував сушарню від решти подвір’я. Було надто темно, щоб прочитати напис на табличці, яка на нім висіла, до того ж минуло майже два місяці відтоді, як я його бачив, але я запам’ятав: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу. Жовтої Картки — чи то пак Помаранчевої Картки, якщо той чоловік тепер був такого звання — ніде не спостерігалося.

Двір затопило світлом фар, я зробився видимим, мов комаха на тарілці. Переді мною відстрибнула і простяглась далеко моя кістлява тінь. Я заціпенів, коли до мене підкотив великий ваговоз. Я очікував, що водій зупиниться, висунеться з кабіни й запитає мене, що я тут к чорту роблю. Він стишив хід, але не зупинився. Підняв руку у вітанні. Я теж махнув йому навзаєм, і він проїхав далі, в бік вантажних дебаркадерів, з дюжиною порожніх бочок, що вибрязкували у нього в кузові. Я попрямував до ланцюга, швидко роззирнувся навсібіч і підпірнув під нього.

Я йшов повз сушарню, серце важко колотилося у моїх грудях. У такт йому стугоніла рана в мене на голові. Цього разу там не було уламка цементу, котрий відзначав би місце. «Тихше, — наказав я собі. — Повільно. Сходинка осьтут».

От тільки її там не було. Нічого не було, окрім бетону, під моєю підошвою, що шукала навпомацки.

Я пройшов трішки далі, але й там нічого. Було доволі прохолодно, отож я міг бачити легеньку пару у своєму віддиху, але руки і шия мої взялися тонким шаром липкого поту. Я пройшов ще трохи далі, але тепер вже був майже певен, що зайшов надто далеко. Кроляча нора або зникла, або її тут взагалі ніколи не було, а це означало, що все моє життя як Джейка Еппінга — все, від мого, нагородженого премією МФА [241]садочка в початковій школі до мого покинутого недописаним роману в коледжі й шлюбу із засадничо ласкавою жінкою, котра майже втопила мою любов до неї в алкоголі, — було божевільною галюцинацією. Я весь час був Джорджем Емберсоном.

Я пройшов трішки далі, потім зупинився, важко дихаючи. Десь — можливо, у фарбувальні, може, в одному з ткацьких цехів — хтось крикнув «Йоб тебе розтуди!»Я здригнувся, потім знову здригнувся, коли слідом за цим викриком диким реготом вибухнули чиїсь голоси.

Не тут.

Пропала.

Або ніколи не існувала.

А чи відчував я розпач? Жах? Безроздільну паніку? Нічого з того, фактично. Що я насправді відчував, так це поки ще неясно усвідомлюване полегшення. Вповзали думки: «Я міг би жити тут. І то доволі легко. Щасливо навіть».

Чи й правда так? Так. Так.

Смерділо поблизу фабрик і в публічних закладах, де геть усі курили безперервно, як скажені, але в більшості інших місць повітря було неймовірно солодким. Неймовірно новітнім. Їжа смакувала добре; молоко доставляли прямо тобі під двері. Після періоду доволі довгого відлучення від комп’ютера я отримав перспективне бачення, що дало мені можливість усвідомити, яким присадженимна цю курв’ячу машинку я став, витрачаючи години на читання ідіотських посилань з електронних листів та відвідування веб-сайтів з тієї ж причини, що змушує альпіністів лізти на Еверест: бо воно просто існує. Мобільний телефон у мене не дзвонив, бо ніякого мобільного я не мав, а яке ж то було полегшення. Поза великими містами більшість народу ще перебувала на спарених телефонних лініях, а чи замикала більшість із них двері своїх помешкань на ніч? Їх непокоїла можлива ядерна війна, але я перебував у безпеці мого знання про те, що люди 1958 року постарішають і помруть, ніколи не почувши про те, що десь вибухнула атомна бомба, хіба що на випробувальному полігоні. Нікого не хвилювало глобальне потепління або терористи-смертники, що спрямовують захоплені ними авіалайнери на хмародери.

І якщо моє життя у 2011 році не було галюцинацією (в душі я про це знав), я все ще міг зупинити Освальда. Я просто не міг би дізнатися про загальні наслідки цього. Я гадав, що без такого знання я міг би прожити.

Гаразд. Перше, що треба зробити, це повернутися до «Санлайнера» і забиратися з Лізбон-Фолза. Я поїду на Люїстон, знайду там автобусну станцію і куплю квиток до Нью-Йорка. Звідти сяду на потяг до Далласа… або, чорт забирай, чому б мені туди не полетіти? У мене ще повно готівки, а жоден зі службовців авіаліній не попросить мене показати посвідчення з фотокарткою. Все, що я маю зробити, це викласти гроші за квиток, і «Транс-Ворлд Ерлайнз» радо запросить мене на борт [242].