Кінець кінцем у мене виник здогад, що я хочу врівноважити дію, від якої мені тепер погано (неважливо, наскільки вона була необхідною), іншою дією, яка наділила б мене гарними відчуттями. Отже, замість того щоб прямувати до Бостона, я з’їхав з автомагістралі в Оберні й повів машину на захід, в озерний край Мейну. Перед тим, як запала ніч, я прибув до берега, де колись був мешкав Ел. Найбільший із чотирьох приозерних котеджів я винайняв за сміховинну позасезонну плату.
Ті два тижні були, мабуть, найкращими в моєму житті. Я не бачив нікого, окрім пари, котра давала раду місцевій крамничці, де я двічі на тиждень купував собі їжу, а також містера Вінчела, котрому належали котеджі. Щонеділі він навідувався, щоб упевнитися, що в мене все гаразд і мені гарно. Кожного разу я ствердно відповідав на ці його запитання, і то не було брехнею. Він дав мені ключ від боксу зі знаряддям, тож щоранку і щовечора, коли вода була спокійною, я діставав звідти каное. Пам’ятаю, в один з таких вечорів я дивився, як повний місяць сходить беззвучно над деревами, як він торує срібну стежину через озеро, як дзеркальний відбиток мого каное висить піді мною, немов потонулий двійник. Десь прокричала гагара, їй відповів друг чи, може, кавалер. Невдовзі й інші гагари приєдналися до розмови. Я поклав весло і просто сидів там, за триста ярдів від берега, дивився на місяць і слухав розмову птахів. Пам’ятаю, я ще подумав: якщо десь існує рай і він не схожий на це, мені туди аж ніяк не хочеться.
Почали розквітати прощальні кольори — спершу сором’язливий жовтий, далі помаранчевий, потім безсоромно-кокетливий вогняно-червоний, тимчасом як осінь спалювала чергове мейнське літо. Там у картонних коробках було повно здешевлених книжок без палітурок, і я, либонь, прочитав їх дюжини зо три, а то й більше: загадкові історії Еда Мак-Бейна, Джона Д. Мак-Доналда, Честера Гаймса і Ричарда С. Пратера; чуттєві мелодрами на кшталт «Пейтон Плейс» і «Надгробок для Денні Фішера»; вестерни без ліку; і один науково-фантастичний роман під назвою «Мисливці на Лінкольна», в якому мандрівники в часі намагалися записати «втрачену» промову Ейбрегема Лінкольна [289].
Коли не читав і не плавав на каное, я гуляв у лісі. Довгими осінніми днями, здебільшого туманними й теплими. Пересипані золотавим пилком косі промені сонця крізь дерева. Вночі така безмежна тиша, що здавалося, вона дрижить луною. Мало машин проїжджали по дорозі № 114, а після десятої вечора зовсім жодної. Після десятої та частина світу, де я знайшов собі відпочинок, належала тільки гагарам та вітру в соснах. Мало-помалу образ мертвого Френка Даннінга на батьківській могилі почав стиратись і я зрозумів, що дедалі рідше мимохіть згадую, як в усипальні Трекерів скинув усе ще тліючу сувенірну подушку йому на відкриті очі.
Під кінець жовтня, коли останнє листя кружляло донизу з дерев, а нічна температура почала падати до тридцяти [290], я почав наїжджати до Дерама, щоб отримати уявлення про околиці Бові-Гілла, де через два тижні мусили зазвучати постріли. Зручним орієнтиром виявився той Дім зібрань друзів, про який був згадував Ел. Недалеко поза ним стояло нахилене над дорогою мертве дерево, либонь, те саме, з котрим боровся Ел, коли туди під’їхав уже вдягнений у свій помаранчевий мисливський жилет Ендрю Каллем. Я також застановив собі знайти будинок цього випадкового стрільця і відстежити його ймовірний шлях звідти до Бові-Гілла.
Мій план насправді не був ніяким планом; я просто рухався по раніше випалених Елом слідах. Я вирушу до Дерама раненько, поставлю машину біля впалого дерева, поштовхаю його, а потім, коли над’їде і включиться Ендрю Каллем, зімітую серцевий напад. Проте після того, як я вичислив дім Каллема, мені захотілося зупинитися за півмилі звідти попити чогось холодненького в крамниці Бравні і там у вітрині я побачив плакат, що надихнув мене ідеєю. Ідея була божевільною, але в якомусь сенсі звабною.
Зверху на постері йшов заголовок: РЕЗУЛЬТАТИ ЧЕМПІОНАТУ З КРИБЕДЖУ ОКРУГУ АДРОСКОҐҐІН [291]. Нижче був список приблизно з п’ятдесяти імен. Переможець турніру, з Західного Майнота [292], набрав десять тисяч «кілочків» — хтозна, що воно таке. Слідом за ним ішов інший, з рахунком дев’ять тисяч п’ятсот. Третє місце, з 8722 кілочками — це ім’я було обведено червоним, що й привернуло перш за все мою увагу — зайняв Енді Каллем.
Випадкові збіги трапляються, але я звик вірити, що насправді так буває вельми рідко. Щось чимсь керує, еге ж? Десь у всесвіті (чи поза ним) цокотить якась величезна машина, крутячи свої незбагненні колеса.
Наступного дня я знову приїхав до будинку Каллема, цього разу десь близько п’ятої вечора. Поставив машину зразу позаду його «Форда»-універсала з дерев’яною кабіною й підійшов до дверей.
На мій стук відчинила миловидна леді у фартуху з рюшами, на згині ліктя вона тримала дитину, мені вистачило на них одного погляду, щоб зрозуміти, що я все правильно роблю. Тому що п’ятнадцятого листопада жертвою мусила стати не тільки Каролін Пулен, просто вона була єдиною, кому судилося опинитися в інвалідному кріслі.
— Слухаю?
— Моє ім’я Джордж Емберсон, мем, — торкнувся я краєчка капелюха. — Дозвольте поцікавитися, чи можу я побалакати з вашим чоловіком?
Звісно ж, я отримав таку можливість. Він уже з’явився позаду своєї дружини і обняв її за плечі. Молодий парубок, котрому не виповнилося ще й тридцяти років, з виразом ввічливої цікавості на обличчі. Дитина потягнулася до його лиця, Каллем поцілував їй пальчики, і вона засміялася. Потім він простягнув мені руку і я її потис.
— Чим можу вам допомогти, містере Емберсон?
Я показав дошку для крибеджу.
— Я дізнався у Бравні, що ви неабиякий гравець. Отже, маю для вас пропозицію.
Місіс Каллем схвилювалася.
— Ми з чоловіком належимо до методистської церкви, містере Емберсон. Турніри — це просто розвага. Він виграв той приз, і я його завжди полірую, щоб гарно виглядав на камінній полиці, але якщо ви бажаєте грати в карти на гроші, ви завітали не в той дім. — Вона усміхнулась. Я побачив, що їй це коштувало деяких зусиль, але все одно усмішка в неї була доброю. Мені подобалася ця жінка. Обоє вони мені подобалася.
— Вона права, — Каллем заговорив вибачливо, проте твердо. — Колись було я грав по пенні за кілочок, коли ще працював у лісі, але то було ще до того, як я зустрів Марні.
— Я ж не божевільний, щоби з вами грати на гроші, — заперечив я, — бо я взагалі не вмію грати. Але хочу навчитися.
— Ну, в такому випадку, заходьте, — запросив він. — Радо вас навчу. Це не забере більше п’ятнадцяти хвилин, а в нас іще ціла година до того часу, коли ми зазвичай сідаємо вечеряти. Та хай йому грець, якщо ви вмієте додавати до п’ятнадцяти й рахувати до тридцяти одного, ви вже вмієте грати в крибедж.
— Певен, що там є дещо більше, аніж просто рахування та додавання, бо інакше б ви не вибороли третє місце в турнірі округу Андроскоґґін, — сказав я. — Фактично, мені й потрібне дещо більше, аніж просто навчитися правил гри. Я хочу придбати у вас один день вашого часу. П’ятнадцяте листопада, якщо бути точним. Скажімо, з десятої ранку до четвертої після полудня.
Тепер на обличчі його дружини відбився переляк. Вона притисла дитину до грудей.
— За шість годин вашого часу я заплачу вам двісті доларів.
Каллем насупився:
— Що за гру ви задумали, містере?
— Сподіваюся, тільки крибедж. — Цього, втім, не здавалося достатнім. Я бачив це по їхніх обличчях. — Послухайте, я навіть не буду намагатися вас переконувати, ніби в моїй пропозиції нема нічого іншого, окрім неї самої, але якби я спробував все пояснити, ви б вирішили, що я божевільний.
— Я вже так думаю, — промовила Марні Каллем. — Енді, скажи йому, щоб ішов звідси.
Я обернувся до неї.
289
Ed McBain — один з десятка псевдонімів, під якими друкував свої численні твори американський письменник і сценарист Сальваторе Ломбіно (1926–2005); John Dann MacDonald (1916–1986) — майстер детективів і трилерів; Chester Himes (1909–1984) — 19-річним за збройне пограбування був засуджений на 25 років, писати почав у в’язниці й виріс у майстра «крутого» жанру; Richard Scott Prather (1921–2007) — популярний детективник, також був редактором багатьох інших знаменитих письменників у цьому жанрі; «Peyton Place» (1956) — перший роман Ґрейс Метальюс (1926–1962), який став світовим бестселером; «Stone for Danny Fisher» (1952) — роман про боксера і мафію автора численних бестселерів Гаролда Робінса (1916–1997); «The Lincoln Hunters» (1958) — роман Вілсона Такера (1914–2006) про історика, котрий з 2578 року потрапляє у 1856.
290
30 ?F = –1,1 ?C.
291
Крибедж — гра колодою з 52 карт для 2 і більше учасників, які відмічають набрані ними очки, встромляючи спеціальні кілочки в дірочки на довгій дошці.
292
Minot — засноване 1802 року місто (2,5 тис. мешканців) в окрузі Андроскоґґін.