— В цьому нема нічого поганого, нічого незаконного, це не якесь шахрайство, тут нема прихованої небезпеки. Клянуся. — Проте сам я вже гадав, що нічого не вийде, хай хоч клястимуся я, хоч ні. Дурна виявилася ідея. Підозри Каллема мусять ще й подвоїтися, коли він побачить мене п’ятнадцятого числа поблизу Дому зібрань друзів.

Проте я не припинив натиску. Це було те, чого я навчився в Деррі.

— Всього лиш крибедж, — сказав я. — Ви вчите мене гри, ми граємо кілька годин, я даю вам дві сотні баксів, і ми розходимося друзями. Що на це скажете?

— Звідки ви, містере Емберсон?

— З північної частини штату, приїхав нещодавно з Деррі. Займаюся комерційною нерухомістю. Зараз, перед тим як вирушити далі на південь, відпочиваю на озері Себаго. Бажаєте почути якісь імена? Рекомендації, так би мовити? — Я усміхнувся. — Від людей, котрі підтвердять вам, що я не причинний?

— У мисливський сезон він щонеділі ходить у ліс, — повідомила місіс Каллем. — Це єдиний день, коли він має таку можливість, бо весь тиждень працює, а повертається додому, коли вже так близько до смерку, що й рушницю заряджати не варто.

Дивилася вона так само недовірливо, але тепер я помітив у її погляді ще дещо, дещо таке, що дарувало мені надію. Коли ти молода і вже маєш дитину, а твій чоловік займається ручною працею, на що вказували його мозолясті, потріскані долоні, двісті баксів — це чималенько харчів. Або у 1958 році — дві з половиною щомісячні виплати за дім.

— Я міг би й пропустити один день полювання, — зауважив Каллем. — Поблизу й так вже геть усе підчищено, Бові-Гілл — єдине місце, де ще можна вполювати того чортового оленя.

— Слідкуйте за своїм язиком біля дитини, містере Каллем, — мовила його дружина. Тоном різким, але, коли чоловік поцілував її в щоку, вона посміхнулася.

— Містере Емберсон, мені треба побалакати з дружиною, — сказав Каллем. — Ви не проти постояти, почекати на ґанку пару-трійко хвилин?

— Я ще краще зроблю, — сказав я. — Я поїду до Бравні й заряджуся. — Зарядом більшість деррійців називали содову. — Можу привезти вам попити чогось освіжаючого.

Вони, подякувавши, відмовились, і Марні Каллем зачинила двері перед моїм носом. Я поїхав до Бравні, де купив собі «Помаранчевий краш» [293], а для малої дівчинки лакричних ірисок, котрі, як я гадав, їй мусять сподобатися, якщо, звісно, їй вже можна таким ласувати. Каллеми мене виставлять, думав я. Делікатно, з вибаченнями, проте непохитно. Я для них дивак з дивацькою пропозицією. Я мав надію, що зміна минулого цього разу відбуватиметься легше, бо Ел тут його вже двічі був змінював. Насправді, все виявилося зовсім не так.

Але на мене чекав сюрприз. Каллем сказав «так», і його дружина дозволила мені самому дати цукерку малій, котра прийняла її з радісним гугуканням, почала смоктати, а потім, наче гребінцем, чесати нею собі волосся. Вони навіть запропонували мені залишитися повечеряти з ними, від чого я відмовився. Я запропонував Енді Каллему завдаток п’ятдесят доларів, від чого відмовився він… але його дружина наполягла, щоб він таки взяв ці гроші.

Назад на Себаго я вів машину з радісним серцем, але коли знову їхав у Дерам вранці п’ятнадцятого листопада (білі поля було вкрито таким товстим шаром інею, що вбрані у помаранчеве мисливці, котрих там ходило вже сила-силенна, залишали на них сліди), мій настрій перемінився. «Він зателефонував до поліції штату або місцевому констеблю, — думав я, — і поки мене допитуватимуть у найближчій поліцейській дільниці, намагаючись з’ясувати, якого ґатунку я псих, Каллем вирушить на полювання в ліс Бові-Гілл».

Але на під’їзній алеї не стояло поліцейського автомобіля, тільки «Форд»-дерев’янка Енді Каллема. З моєю новенькою дошкою для крибеджу в руках я підійшов до дверей. Відчинивши мені, він запитав:

— Готові до навчання, містере Емберсон?

— Так, сер, готовий, — посміхнувся я.

Він повів мене на задню веранду; не думаю, щоб його пані воліла бачити мене в хаті разом із собою й дитиною. Правила були прості. Кілочками виставлялися очки, за гру треба було зробити два кола по дошці. Я дізнався, що таке правильний валет і подвійні ряди, що значить застрягти в ямі і про «містичне число дев’ятнадцять», як його називав Енді, або інакше — неможлива взятка. Потім ми грали. Я спочатку слідкував за рахунком, але покинув, коли Каллем вирвався вперед на чотири сотні пунктів. Раз у раз, коли звідкись чувся постріл якогось мисливця, Каллем дивився в бік лісу, що починався за його маленьким заднім подвір’ям.

— Наступної неділі, — промовив я в один з таких моментів. — Ви точно будете там наступної неділі.

— Може дощити, — відповів він, та тут же й розсміявся. — Мені-то жалітися? Я розважаюся й одночасно заробляю гроші. А у вас дедалі краще виходить, Джордже.

Опівдні Марні подала нам ланч — великі сендвічі з тунцем і по чашці домашнього томатного супу. Їли ми в кухні, а коли закінчили, вона запропонувала перенести нашу гру всередину, до будинку. Вирішила, що я не небезпечний, кінець кінцем. Від цього я відчув себе щасливим. Гарні вони були люди, ці Каллеми. Гарна пара з гарною дитиною. Я згадував їх іноді, коли Лі й Марина Освальд кричали одне на одного в їхній мерзенній квартирці… або коли бачив, принаймні одного разу так було, як вони винесли свої дебати на вулицю. Минуле прагне до гармонії в собі; воно намагається віднайти внутрішню рівновагу і переважно робить це успішно. На одному кінці гойданки-балансиру містилися Каллеми, на протилежному — Освальди.

А Джейк Еппінг, відомий також як Джордж Емберсон? Він був переломним моментом.

Під кінець нашого марафонського турніру я виграв перший раз. Через три гри, за кільки хвилин по четвертій годині, я вже обіграв його буквально вщент і аж засміявся від задоволення. Маленька Дженна засміялася вслід за мною, а потім перехилилася зі свого високого стільця й дружньо потягла мене за волосся.

— Ти диви! — схлипував я, регочучи. Трійко Каллемів сміялися разом зі мною. — Отут-то я й зупинюся! — Я дістав портмоне і поклав на застелений краткованою цератою стіл три п’ятдесятки. — Це було варте кожного цента!

Енді посунув гроші до мене.

— Покладіть їх назад до свого гаманця, де їм і місце, Джордже. Я отримав надто велике задоволення, щоб іще брати у вас за це гроші.

Я кивнув, ніби погоджуюся, а тоді посунув банкноти до Марні, котра їх тут же забрала.

— Дякую вам, містере Емберсон, — докірливо поглянула вона на свого чоловіка, а потім знову на мене. — Ми маємо на що їх витратити.

— Добре, — підвівся й потягнувся я, почувши, як затріщало у хребті. Десь — миль звідси за п’ять, а може, й сім — Каролін Пулен з батьком сідали зараз до свого пікапа з написом на дверцятах: ПУЛЕН: БУДІВЕЛЬНІ Й ТЕСЛЯРНІ РОБОТИ. Може, вполювали вони оленя, а може, й ні. У будь-якому разі, вірив я, вони чудово провели цей день в лісі, наговорилися про все, про що можуть говорити батько з дочкою, ну то й гаразд.

— Залишайтеся вечеряти, Джордже, — запросила Марні. — Я приготувала боби з сосисками.

Ну, я й залишився, а потім ми дивилися новини по маленькому настільному телевізору Каллемів. Під час полювання трапився невеличкий інцидент у Нью-Гемпширі, але жодного в Мейні. Я дозволив Марні умовити себе на другу порцію її яблучного пирога, хоча був уже такий переповнений, що ледь не репнути, а потім підвівся й щиро подякував їм за гостинність.

Енді Каллем простягнув мені руку:

— Наступного разу ми зіграємо безплатно, згода?

— Будьте певні. — Не буде в нас наступного разу, й мені гадалося, він і сам це розумів.

І його дружина теж це розуміла, як виявилося. Вона перехопила мене у той момент, коли я вже сідав до свого автомобіля. Дитину вона закутала в ковдру і начепила їй на голову шапочку, але сама Марні була без пальта. Я бачив її віддих, бачив, як вона тремтить.

— Місіс Каллем, повертайтесь в будинок, поки не застудилися на смер…