Мені ця деталь не здалася смішною. Я вважав, що вона належить до тієї присмеркової зони, яка пролягає між просто неврозом й відвертим психозом. А ще мені подумалось, що зараз я слухаю першорядну Історію з П’ятдесятих. Вельми легко було собі уявити Рока Гадсона з Доріс Дей, як вони сплять зі шваброю поміж ними. Якби Рок не був геєм, тобто.

— І він тебе не розшукував?

— Ні. Я зверталася із заявами до дюжини різних шкіл, а відповіді отримувала на абонентську поштову скриньку. Я таїлася, я почувалася, мов жінка, яка має побічну інтрижку. І саме так до мене й поставилися мої рідні мати з батьком, коли вони дізналися. Батько, той трішечки попустився — гадаю, він підозрював, наскільки там все було погано, хоча, звісно, не бажав чути ніяких подробиць, — але моя мати? Аж ніяк. Вона озлилася на мене. Їй довелося почати ходити до іншої церкви, покинути дамське товариство «Бджілки-швачки». Бо вона не може більше тримати високо голову, так вона каже.

В якомусь сенсі це здалося мені не менш жорстоким і божевільним за ту швабру, але я нічого не сказав. Мене цікавив інший аспект у цій справі більше, аніж звичайні для півдня батьки Сейді.

—  Клейтонне розповів їм, що ти від нього пішла? Я правильно зрозумів? Ні разу не спробував з ними побачитися?

— Авжеж. Моя мати поставилася до цього з розумінням, звісно, — зазвичай лише злегка тягуча південна вимова Сейді раптом стала драглистою. — «Ти просто осоромила бідного хлопчика так сильно, що він не бажає розповідати про це нікому». — Далі вона вже продовжувала без акценту. — Я аніскільки не перебільшую. Вона розуміє сором, вона розуміє скритність. У цих двох аспектах моя мама і Джонні перебувають у цілковитій гармонії. Це на нійвін мусив би одружитися. — Розсміялася Сейді дещо істерично. — Мамі, либонь, шалено подобаласяб та чортова швабра.

— І відтак від нього ані слівця? Жодної поштової картки, типу: «Агов, Сейді, давай зв’яжемо знову розплетені кінці, налагодимо наше спільне життя»?

— Як таке можливе? Він не знає, де я, і я певна, це його не цікавить.

— А є що-небудь, чого б ти від нього бажала? Бо я певен, що адвокат…

Вона поцілувала мене.

— Єдине, чого я бажаю, зараз тут, зі мною у ліжку.

Я відкинув простирадло нам до щиколоток.

— Продивися на мене, Сейді. Це дозволено вільно.

Вона подивилася. А потім торкнулася.

Потім я задрімав. Неглибоко — бо так само чув вітер і ту одну деренчливу шибку, — але занурився достатньо для сновидіння. Ми з Сейді були в порожньому домі. Голі. Щось вовтузилося нагорі, над нами — видавало неприємне гупання. Можливо, воно бігало, але здавалося, ніби там надто багато ніг. Я не відчував сорому через те, що нас хтось побачить без одягу. Я відчував страх. Написані вуглиною на облупленому тиньку однієї стіни там були такі слова: СКОРО Я ВБ’Ю ПРЕЗИДЕНТА. Трохи нижче хтось додав: СКОРШЕ БО ВІН ПОВЕН ФОРОБИ. Кутастими літерами, намальованими темною губною помадою. А може, то була кров.

Гуп, бух, гуп.

Нагорі, над нами.

— Мені здається, там Френк Даннінг, — шепнув я Сейді. І стиснув її руку. Рука була дуже холодною. Відчуття, ніби стискаю руку мертвої людини. Жінки, замордованої на смерть кувалдою, можливо.

Сейді помотала головою. Вона дивилася на стелю, губи в неї тремтіли.

Гуп, бух, гуп.

Згори осипалося вапняне порохно.

— Тоді там Джон Клейтон, — прошепотів я.

— Ні, — сказала вона. — Гадаю, там містер Жовта Картка. Він привів оте Джимла.

Гупання над нами раптом припинилось.

Вона вхопила мою руку і стиснула. Очі в неї стали величезними, заполонили все її обличчя.

— Це воно, це Джимла! І воно нас почуло! Джимла знає, що ми тут!

— Прокинься, Джордже! Прокинься!

Я розплющив очі. Вона підвелася на лікті поряд зі мною, її обличчя здавалося блідою плямою.

— Що? Котра зараз година? Ми вже мусимо їхати? — Але було ще темно і вітер шугав так само сильно.

— Ні. Ще навіть до півночі не дійшло. Тобі щось погане наснилося. — Вона розсміялася, трохи нервово. — Щось ніби про футбол? Бо ти примовляв «Джимла, Джимла».

— Справді? — я сів. Шваркнув сірник, і її обличчя на мить освітилося, вона прикурила сигарету.

— Так. Справді. Ти й інше різне щось іще говорив.

Це вже було погано.

— Що саме?

— Я майже нічого не зрозуміла, тільки одне дочула ясно. «Деррі — це Даллас», — промовив ти. А потім навпаки. «Даллас — це Деррі». Що там було, в твоєму сні? Ти пам’ятаєш?

— Ні. — Проте важко переконливо брехати, коли ти щойно зі сну, хай навіть то була неглибока дрімота, і я побачив напружений вираз на її обличчі. Перш ніж той встиг перетворитися на недовіру, почувся стук у двері. Стук, за чверть до півночі.

Ми витріщилися одне на одного.

Стук пролунав знову.

«Це Джимла». Ця думка була дуже ясною, дуже певною.

Сейді поклала сигарету до попільнички, обгорнулася простирадлом і без жодного слова побігла до ванної. Двері за нею зачинилися.

— Хто там? — запитав я.

— Це я, Йорріті, сер… Бад Йорріті.

Один з тих учителів на пенсії, котрі керують цим закладом.

Я вибрався з постелі і натягнув штани.

— Що трапилося, містере Йорріті?

— Маю для вас повідомлення, сер. Леді сказала, що це терміново.

Я відчинив двері. За ними стояв маленький чоловічок у витертому купальному халаті. Волосся зі сну стирчало сплутаною хмаркою навкруг його голови. В одній руці він тримав шматочок паперу.

— Яка леді?

— Еллен Докерті.

Я подякував йому за турботу і причинив двері. Розкривши записку, я почав читати.

З ванної вийшла Сейді, все ще стискаючи на собі простирадло. Очі мала розширені, налякані.

— Що там?

— Трапилася аварія, — сказав я. — Вінс Нолз за містом перекинув свій пікап. З ним були Майк Косло і Боббі Джилл. Майка викинуло чисто. Тільки рука зламана. У Боббі Джилл зле порізано обличчя, хоча в усьому іншому з нею все гаразд, пише Еллі.

— А Вінс?

Я згадав, як усі казали про його манеру їзди — ніби завтрашнього дня не існує. Тепер це стало дійсністю. Завтра для нього перестало існувати.

— Він загинув, Сейді.

Вона охнула:

— Такого не може бути! Йому ж лише вісімнадцять!

— Я знаю.

Випало простирадло з її ослаблих рук і вляглося навкруг її ступнів. Вона затулила долонями собі обличчя.

Виставу переробленої мною п’єси «Дванадцять сердитих чоловіків»було скасовано. Замість неї пішла «Смерть учня»в трьох актах: прощання в похоронному салоні, служба у методистській церкві Милосердя, відправа на цвинтарі Вест-Гілла. Цю жалобну виставу відвідало все місто або майже стільки людей, що це не становило різниці.

Батьки й заціпеніла мала сестричка Вінса, сидячи на складаних стільцях біля домовини, були зірками видовища. Коли я, з Сейді обіч мене, наблизився до них, місіс Нолз підвелася й обхопила мене руками. Я ледь не задихнувся в запахах парфуму «Білі плечі» й дезодоранту «Йодора» [452].

— Ви змінили його життя, — зашепотіла вона мені у вухо. — Він сам мені це казав. Він уперше почав турбуватися про оцінки, бо хотів виступати на сцені.

— Місіс Нолз, мені так жаль, — промовив я. А тоді мозок мені прохромила жахлива думка і я обняв її міцніше, так, ніби обійми могли все відмінити: «Можливо, це ефект метелика. Можливо, Вінс загинув тому, що я приїхав у Джоді».

По боках домовини стояли фотомонтажі з надто короткого Вінсового життя. Окремо спереду, на пюпітрі, містився його портрет у костюмі з вистави «Про мишей і людей», у тому виношеному фетровому капелюсі з реквізиторської. З-під крисів дивилося його вузьке інтелігентне обличчя. Насправді Вінс не був аж таким талановитим актором, але на цьому знімку було вловлено ту його абсолютно перфектну усмішку лукавого зуха. Почала рюмсати Сейді, і я знав чому. Монетка життя обертається мигцем. Іноді в наш бік, але частіше крутиться геть, зблискує грайливо, віддаляючись: «Прощавай, серденько, добре було, поки було, правда ж?»