Вітер, милосердний до Гжегожа Гейнче, гнав сморід у протилежний бік.
Чотири затінені аркадами сторони віридарію монастиря премонстрантів на Олдині мали допомагати в медитації, нагадуючи про чотири ріки в раю, про чотирьох євангелістів та про чотири найголовніші чесноти. Цей, як називав його святий Бернард, шанець дисципліни імпонував порядком та естетикою. Дихав спокоєм.
— Щось ти мовчазний, Гжесю, — зауважив Конрад Олесницький, єпископ Вроцлава, уважно придивляючись до інквізитора. — Ніби нездоровий. Сумління? Чи шлунок?
Монастир. Віридарій. Сад. Покірність. Спокій. Зберегти спокій.
— З гідною подиву послідовністю ваша єпископська достойність дозволяє собі звертатися до мене в особливо фамільярний спосіб. Дозволю і я собі виявити послідовність: черговий раз нагадаю, що я — папський інквізитор, делегат апостольської столиці на вроцлавську дієцезію. З огляду на мій пост мені належиться повага і відповідний титул. “Гжесем”, “Ясем”, “Пасем” чи “Песем” ваша достойність може називати своїх послугачів, каноніків, сповідників і придупників.
— Ваша інквізиторська велебність, — єпископ вклав у титул стільки презирливого перебільшення, скільки зміг, — не мусить мені нагадувати, що я можу. Я сам це знаю найкраще. Це легко: просто-напросто я можу все. А щоб усе-таки не виникало недомовок, скажу вашій велебності, що я в процесі обміну листами з Римом. Саме з апостольською столицею. А наслідок може бути такий, що багатообіцяюча кар’єра вашої велебності може виявитися нетривкою, як риб’ячий пузир. Пук! — і нема. А тоді найвищий пост, на який ваша велебність зможе розраховувати в цій дієцезії, це малесенька посада у мене в якості слуги, каноніка або придупника, з усім належним до неї опорядженням, у тому числі фамільярним іменем Гжеся. Або Песя, якщо я забажаю. Бо альтернативою буде ім’я “брата Грегоріуса” в якомусь затишному монастирі, серед мальовничих і густих лісів, у місці, на практиці настільки ж віддаленому від Вроцлава, як Вірменія.
— Дійсно, — Гжегож Гейнче переплів пальці, також сперся на аркаду, погляду не опустив. — Справді, ваша єпископська достойність не залишила багатьох недомовок. Однак захід це був надаремний, позаяк факт обміну листами між вашою достойністю і Римом мені прекрасно відомий. Знаю я, звісно ж, і результати цього листування, результати менш ніж скромні, а властиво, ніякі. Ніхто, ясна річ, не заборонить вашій достойності слати подальші епістоли, адже крапля камінь точить, хтозна, може, хтось із кардиналів нарешті здасться, може, мене відкличуть? Особисто я в цьому сумніваюся, але ж усе в руках Божих.
— Амінь, — єпископ Конрад усміхнувся і зітхнув, радий, що рівень розмови стабілізувався. — Амінь, Гжесю. Ти недурний хлопець, знаєш? Це мені в тобі подобається. Шкода, що тільки це.
— Воістину шкода.
— Не корч гримас. Ти прекрасно знаєш, через що у мене до тебе претензії, чому я клопочуся, щоб тебе відкликали. Ти надто м’який, Гжесю, надто милосердний. Дієш не досить рішуче, повільно і без плану. А час цьому не сприяє. Haereses ac multa mala hic in nostra dioecesi surrexerunt. Шириться єретицтво і язичництво. Навколо кишить гуситськими шпигунами. Чарівниці, кобольди, упирі та інші пекельні монстри насміхаються з нас, справляючи свої шабаші на Шленжі, за п’ять миль від Вроцлава. Гидкі практики і поклоніння сатані відбуваються ночами на Гороховій, на Клодзькій горі, на Железняку, під вершиною Прадіда, в сотнях інших місць. Піднімають голови бегінки. Насміхається над законом безбожна секта Сестер Вільного Духу, безкарна, бо в ній діють і верховодять шляхтянки, патриціанки й абатиси найбагатших монастирів. А ти, інквізиторе, чим можеш похвалитися? Від тебе втікає, хоча ти мав його в руках, Урбан Горн, апостат, зрадник і гуситський шпигун. Тікає від тебе, хоч ти і мав його в руках, Рейнмар фон Беляу, чарівник і злочинець. Від тебе один за одним утікають купчики, які торгують з гуситами: Барт, Трост, Ноймаркт, Пфефферкорн та інші. Кара, щоправда, досягає їх, але ж не тобою призначена і завдана. Хтось тебе виручив. Хтось весь час мусить тебе виручати. Чи має бути так, щоб інквізитора хтось виручав? Га? Гжесю?
— Невдовзі, запевняю вашу достойність, я покладу край цьому виручанню.
— Весь час ти тільки запевняєш. Уже два роки тому, в грудні, ти начебто знайшов свідка, зізнання якого мали були викрити якусь грізну, просто-таки демонічну організацію чи секту, винну в численних убивствах. Цього свідка, буцімто диякона намисловської колегіати, ти розкопав, ха-ха, у божевільні. Я напружено чекав, щоб послухати зізнання цього безумця. І що? Ти не зумів довезти його до Вроцлава.
— Не зумів, — визнав Гейнче. — По дорозі він був підступно вбитий. Кимсь, хто займається чорною магією.
— Ах-ах! Чорною магією.
- І це доводить, — спокійно тягнув далі інквізитор, — що комусь залежало на тому, щоб він мовчав. Бо якби він заговорив, його зізнання комусь би дуже пошкодили. Він був наочним свідком убивства Пфефферкорна. Може, він упізнав би вбивцю, якби йому його показали?
— Може. А може, ні? Ми цього не знаємо. А чому не знаємо? Бо папський інквізитор не здатний запевнити безпеку свідкові, навіть якщо свідком є придурок з Вежі блазнів. Конфуз, Гжесю. Компрометація.
— У тебе під самим боком, — вів далі єпископ, не дочекавшись реакції, - процвітає злочинність, ніхто не почуває себе в безпеці. Лицарі-розбійники спільно з гуситами грабують монастирі. Жиди оскверняють облатки і могили. Єретики грабіжницьки заволоділи податком, кривавицею бідного люду. Донька Яна Біберштайна, лицаря і вельможі, викрадена і зґвалтована, явно гуситами, з помсти за те, що Біберштейн — добрий католик. А ти що? Тебе знову треба виручати. Я, єпископ Вроцлава, в якого на голові безліч справ, що стосуються віри, мушу за тебе палити винних.
— А серед спалених нині, - інквізитор підняв брови, — були винні? Я якось не зауважив.
— Зауважувати, — парирував єпископ, — не найсильніша твоя риса, Гжесю. Безперечно, ти надто багатьох речей не зауважуєш. І діється це, на жаль, зі шкодою для Шльонська. Для Церкви. Т для Святої Курії, якій ти все-таки служиш.
— Святій Курії шкодять бездумні і демонстративні страти. Шкодить несправедливість. Завдяки таким речам складається чорна легенда, постає міф про жорстоку Інквізицію, ллється вода на млин єретицької пропаганди. Через сто років, з жахом думаю я, залишиться тільки ця легенда, похмура і страхітлива розповідь про льохи, тортури та багаття. Легенда, в яку всі повірять.
— Ти не знаєш ні людей, ні історичних процесів, — холодно відповів Конрад Олесницький. — А це перекреслює тебе як інквізитора. Тобі варто знати, Гжесю, що завжди є два полюси. Якщо буде страхітлива легенда, то буде й антилегенда. Контрлегенда. Ще страхітливіша. Коли я спалю сто чоловік, через сто років одні будуть доводити, що я спалив тисячу. А інші — що я не спалив нікого. Через п’ятсот років, якщо цей світ проіснує так довго, на кожних трьох, які будуть проникливо правити про льохи, тортури і багаття, припадатиме щонайменше один блазень, на думку якого ніяких льохів не було, тортури не застосовувалися, Інквізиція була сповненою співчуття і справедливою, як батько, а всі ці багаття — це вигадка і наклепи єретиків. Так що роби свою справу, Гжесю, а решту облиш історії. І людям, які її розуміють. І не тринди, будь, ласка, про справедливість. Установа, в якій ти працюєш, була створена не заради справедливості. Справедливість — це droit de seigneur[131]. Ergo[132], справедливість — це я, бо я тут сеньйор, я пан, я П’яст, я князь. Князь Церкви, авжеж, але такий, який habet omnia iura tamquam dux[133]. А ти, Гжесю, вибач, є слугою.
— Божим.
— Хрін правда. Ти пахолок Інквізиції, установи, яка має придушувати думку в зародку і залякувати думаючих, ганити і поневолювати вільнодумство, сіяти страх і терор, робити так, щоби чернь боялася думати. Бо саме з цією метою була створена ця установа. Шкода, що так мало хто про це пам’ятає. Саме тому так шириться і розцвітає єресь. Розцвітає завдяки тобі подібним, навіженим, які дивляться в небо, лазять босоніж і жебрають, думаючи, що вони наслідують Христа. Таким, що торочать про віру, покірність, служіння Богу, дозволяють сідати на себе і срати на себе пташкам і час від часу дістають стигмати. У тебе бувають стигмати, Гжесю?
