— Ні, ваша достойносте. Не бувають.

— Це вже щось. Отже, далі: те, що ти бачиш навколо себе, отче інквізиторе, це не Боже ігрище. Це світ, яким треба правити. Світ — це домен, який повинен підпорядковуватися володарям, із земним поклоном прийняти droit de seigneur, владу синьйора. А це ж природно, що синьйорами є князі Церкви. Як і їхні сини. Так-так, Гжесю. Світом правимо ми, а після нас влада перейде до наших синів. Синів королів, князів, пап, кардиналів та єпископів. А сини шовкоторговців, вибач за щирість, є і будуть васалами. Підданими. Слугами, Вони повинні служити. Служити! Ти зрозумів, Гжегоже Гейнче, сину свидницького купчика? Зрозумів?

— Краще, ніж ваша достойність собі гадає.

— То йди і служи. Будь уважним до проявів єресі так, як на це має вказувати твоє ім’я: Грегорікос. Будь непримиренним стосовно єретиків, безбожників, збоченців, монстрів, чарівниць і жидів. Будь безжальним до тих, хто насмілюється піднімати думку, очі, голос і руку на мою владу і моє майно. Служи. Ad maiorem gloriam Dei[134]!

— Стосовно останнього ваша велебність може повністю на мене розраховувати.

- І пам’ятай, — Конрад знову підняв два пальці, але цього разу в цьому жесті не було нічого спільного з благословенням. — Пам’ятай: хто не зі мною, contra me est[135]. Або ти зі мною, або проти мене, tertium non datur[136]. Хто поблажливий до моїх ворогів, той сам мій ворог.

— Розумію.

— Це добре. Тоді перекреслімо те, що було, грубою рискою. Почнімо з нового, чистого листка. Sapienti sat dictum est[137], тож на початок домовмося так: наступного тижня наступних десятьох спалиш ти, інквізиторе Гжесю. Нехай Шльонськ на мить затамує дихання. Нехай грішники нагадають собі про вогонь пекельний. Нехай ті, що вагаються, утвердяться у вірі, побачивши альтернативу. Нехай донощики згадають, що треба доносити, доносити багато і на кого тільки можна. Перш ніж хтось донесе на них. Настав час терору і страху! Треба стиснути гадюку єретицтва за горло залізною рукою! Стиснути і тримати, не попускаючи! Бо саме тому, що колись попустили, що проявили слабкість, ми завдячуємо нинішнім розквітом єресі.

- Єресь у Церкві, - стиха сказав інквізитор, — існувала століттями. Завжди. Позаяк Церква була опорою і пристановищем людей глибоко віруючих, а водночас і активно мислячих. Будучи водночас, на жаль, завжди притулком, родючим ґрунтом і полем діяльності для таких креатур, як ваша достойність.

— Мені в тобі подобається, — сказав після тривалої тиші єпископ, — твій розум і твоя щирість. Воістину шкода, що нічого, крім цього.

* * *

Отець Феліціян, для світу колись Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, грівся у сонячній плямі на кінці віридарію, з-за тернового куща спостерігаючи за єпископом та інквізитором, що поринули в тиху бесіду. “Хтозна, — думав він, — може, невдовзі мене допускатимуть до таких бесід, може, я братиму в них участь? Як рівний. Адже я пнуся вгору. Вгору.”

Отець Феліціян і справді пнувся вгору. Єпископ підвищив його за заслуги. Ці заслуги полягали головним чином у доносительстві на попереднього начальника, каноніка Отто Беесса. Коли внаслідок доносів Отто Беесс потрапив у немилість, при дворі єпископа стали інакше дивитися на отця Феліціяна. Зовсім інакше. Отцеві Феліціянові здавалося, що з шанобою.

“Я пнуся вгору. Ха. Пнуся вгору.”

— Отче.

Він здригнувся, обернувся. Чернець, який настільки безшумно захопив його зненацька, не був премонстрантом, він носив білу домініканську рясу. Отець Феліціян не знав його. Це означало, що то була людина інквізитора.

- Ідіть-но собі звідси, отче. Тут вам нічого робити. Щоб вас тут і духу не було!

“Людина інквізитора, — подумав отець Феліціян, віддаляючись, наче його змило водою. — Домініканець, один з-поміж славнозвісних і всевладних “білих кардиналів”, яких так багато розплодилося. Цей голос, владний, немовби це сам єпископ… Ці очі…

Очі кольору заліза”.

* * *

Зембицький притулок Серця Ісусового був розташований поза міськими стінами, недалеко від Ткацьких воріт. Коли вони туди дісталися, був час трапези. Схудлі та вкриті загноєними виразками злидарі вставали з ліжок, брали тремтячими руками миски, мачали в них хліб, і вже розмочений пхали в беззубі роти. Тибальд Раабе кашлянув, затулив носа крагою рукавиці. Залізноокий ксьондз навіть не звернув уваги. Нужда і страждання не справляли на нього враження і вже давно перестали цікавити.

Їм довелося чекати. Дівчина, до якої вони прийшли, була зайнята на кухні притулку.

З кухні смерділо.

Перш ніж вона прийшло, минуло трохи часу.

“Ось вона яка, Еленча фон Штітенкрон, — подумав залізноокий. — Не вельми приваблива. Сутула, сіра, з тонкими губами. З водянистим поглядом. З волоссям, милосердно прикритим чепчиком і підвійкою. З колись по-модному вищипаними бровами, які вже потрохи заростають.

Еленча Штітенкрон, котра вціліла в різанині, в якій загинуло шістнадцять чоловіків. Єдина, яка вижила. Чоловіки, в тому числі озброєні солдати, дали собі перерізати горло. Сутула погануля вижила. Висновок напрошується сам. Сутула погануля — це не проста сутула погануля”.

— Шляхетна панно фон Штітенкрон…

— Не називайте мене так, будь ласка.

— Гм-м. Панно Еленчо.

“Еленча. Ім’я теж незвичайне. Рідкісне. Тибальд Раабе простежив його походження: таке ім’я мала донька Владислава, битомського князя. Дід Хартвіга Штітенкрона, який служив у би-томського князя, дав таке ім’я одній із дочок. Повстала традиція. Хартвіг охрестив свою одиначку згідно з традицією.”

Він дав поглядом знак Тибальдові Раабе. Голіард відкашлявся.

— Панянко, — серйозно промовив він. — Я попереджав вас попереднього разу. Ми повинні поставити вам кілька запитань. Які стосуються… Сціборової Вирубки.

— Я не хочу про це говорити. Не хочу пам’ятати.

— Треба, — різко (занадто різко!) сказав залізноокий.

Дівчина зіщулилася, так ніби він замахнувся на неї, пригрозив кулаком.

— Треба, — ксьондз пом’якшив тон. — Йдеться про життя або смерть. Ми повинні знати. Молодий шляхтич, який за два дні до нападу приєднався до вашого кортежу і невдовзі полишив кортеж. Чи він був серед нападників на вирубці? Панно Еленчо! Чи серед нападників був Рейнмар з Беляви?

— Молодий шляхтич, — пояснив Раабе, — якого ви знаєте як Рейнмара фон Хагенау, панянко.

— Рейнмар Хагенау… — очі Еленчі Штітенкрон розширилися. — То… це був… Рейнмар з Беляви?

— Саме він, — залізноокий стримав роздратування. — Ви впізнали його? Він був серед нападників?

— Ні! Звичайно ні…

— Чому “звичайно”?

— Бо… Бо він… — дівчина затнулася, благально подивилася на Тибальда. — Бо він би не міг… Милостивий Раабе… Про Рейнмара з Беляви… Ходять плітки… Буцімто він… скривдив… доньку пана Біберштайна… Милостивий Раабе! Це не може бути правдою!

“Захоплення, — подумав залізноокий, стримуючи гримасу. — Захоплення поганулі, яка закохана в мрію, в картинку, в строфу з “Трістана” або “Ерека”. Ще одна, замилувана цим Белявою. Ще одна до колекції. Що вони в ньому бачать? Чорта з’їсть той, хто зрозуміє жінок.”

— Отже, — перепитав він, — Рейнмара з Беляви не було серед нападників?

— Не було.

— Точно?

— Точно. Я би впізнала.

— А чи нападники були вбрані в чорні обладунки і плащі? Чи кричали: “Adsumus”, тобто: “Ми тут”?

— Ні.

— Ні?

— Ні.

Вони мовчали. Хтось із нужденних раптом почав плакати. Його заспокоювала опікунка, гладка черниця в рясі клариски. Залізноокий не повернув голови. Очей теж.

— Панно Еленчо. Ваша мати… Мачуха… Вдова батька знає, що ви тут?

вернуться

134

До більшої слави Божої (лат.).

вернуться

135

[Той] протії мене (Євангеліє від святого Матвія, 12; 30).

вернуться

136

Третього не дано (лат.).

вернуться

137

Розумному досить сказаного (лат.).