За столом почалася запальна дискусія, зазвучали різні слова, в тому числі негарні. Найголосніше нарікав Манфред фон Зальм.

— Ну й почалися, — вів далі Таулер, — проповіді, пророцтва, віщування, ворожіння й апокаліпсиси. Що ото настає Третій вік, а перш ніж він настане, старий світ повинен загинути у вогні. А потім Христос повернеться у славі Своїй, настане Царство Боже, воскреснуть святі, недобрі безповоротно підуть на вічні муки, а добрі будуть вічно жити в райському щасті. Усе буде спільне, зникне всіляка власність. Не буде вже багатих та бідних, не буде нужди та гноблення. На землі запанує стан всезагальної досконалості, щастя та миру. Не буде ніяких нещасть, війн і переслідувань. Не буде такого, хто би на іншого нападав або доводив його до гріха. Або пожадав його жони. Бо жони теж будуть у спільному користуванні. Але, як ми знаємо, кінця світу не було, Христос на землю не зійшов, люди протверезіли, хіліазм та адвентизм почали втрачати прихильників. Мрії про рівність розвіялися, як і фантазії про ліквідацію будь-якої влади та будь-якого примусу. Революційний Табор реставрував державні структури і вже восени 1420 року почав збирати данини та податки. Зрозуміло, під примусом. Були відбудовані, атож, структури церковної влади — хоч і таборитські, та все-таки структури. Гуситський єпископ Мікулаш з Пельгржимова, який очолював ці структури, оголосив з амвону канон істинної віри, а тих, хто канону не визнавав, проголосив відступниками та єретиками. Таким-от робом гусити, найбільші єретики Європи, знайшли власних єретиків, власних дисидентів. Пікартів.

— Назва, — втрутився Рейневан, — походила, здається, від перекрученого “бегарди”?

— Дехто так стверджує, - кивнув Таулер. — Але більш правдоподібно, що це пішло від Пікардії, від вальденсів, які саме звідти прибули в 1418 році, знайшовши в Чехії притулок і надзвичайно багатьох прихильників. Рух набрав значної сили та прибічників, яких очолив моравець Мартінек Гуска, що його через його добре підвішений язик називали Локвісом. Сказати про них, що вони були радикальні, - це з біса мало сказати. Вони закликали руйнувати храми: істинна Божа церква, стверджували вони, — то церква мандрівна. Вони повністю відкидали євхаристію. Відмовляли у значенні будь-яким предметам культу, знищували кожну дароносицю і кожну облатку, яка потрапляла їм до лап. Богом, заявляли вони, є все, що існує, ergo, людина теж є Богом. Причастя, стверджували вони, може давати хто завгодно, а приймати його можна у будь-якому вигляді. Цим твердженням вони особливо дошкулили калікстинам. Як це, здійняли вереск ті, то вчитель Гус дав себе спалити, а ми проливаємо кров за причастя sub utraque specie, у вигляді хліба та вина, а тут якийсь Мартінек Локвіс дає причастя у вигляді каші, гороху і кислого молока?

Самсон у своєму кутку ретельно стругав, лезом його ножа повзла красива, закручена стружка.

— У лютому 1421 року терпець увірвався. Сектантів вигнали з Табора, наказали йти геть. Гору полишило щось зо чотириста пікартів, які заклали власний сторожовий табір у розташованих поблизу Пршибеніцах…

— Про що балакаєте? — зацікавився Амадей Бата, повертаючись від грального столу з перебільшено веселою міною людини, яку обіграли.

— Про пікартів.

— А-а-а, про голяків? Хе-хе… Розумію…

— Серед пршибеніцьких вигнанців, — розповідав далі Таулер, — уже не було Гуски-Локвіса, там усім заправляв проповідник Петер Каніш. І його приятелі: Ян Бидлін, Мікулаш Сліпий, Тршачек, Буріан. Вони проголосили цілковите скасування родинних уз, відмінили подружні зв’язки. Проголосили братерську рівність та абсолютну сексуальну свободу. Вирішили, що вони безгрішні, як Адам і Єва, а позаяк серед безгрішних немає місця для сорому, відкидали одяг і розгулювали голяка, у костюмі Адама — звідси й пішла назва “адаміти”, яку дедалі частіше з ними пов’язували. Вони почали з ентузіазмом займатися спільними оргіями. Однак між ватажками-проповідниками невдовзі дійшло до внутрішніх пересварок та розбрату — здається, йшлося не стільки про релігійні питання, скільки про поділ гаремів. Кілька ватажків відкололися, забравши з собою групки прихильників і зграйки жіночок. Зрештою, більшості жіночок дуже подобалося в пікартських комунах, де проголошували ідею повної рівності статей. Втілюючи їх в життя, nota bene, таким чином, що кожна жіночка могла пускатися і ґедзатися, з ким тільки мала охоту. Ця свобода, зрештою, була тільки позірною, бо роль головних когутів у цих курниках виконували Каніш та інші священики. Але жіночки були такі захоплені, настільки переповнені проміскуїтетним містицизмом, що пхалися одна поперед одну, аби прислужитися якомусь “святому чоловікові”, вважали розставляння ніг привілеєм, релігійною послугою, а просто-таки ласкою для них було, якщо у своїй доброті “святий” зволив скористатися випнутим задком.

— Атож, — по-філософськи вставив Амадей Бата, задивившись на задок однієї з дівок, які прислуговували гравцям, — такою вже є жінка, сповнена сластолюбства. І в хтивості невситима. Так було від початку світу і так буде in saecula saeculorum[143]…

— А ви, — підсів до них Шарлей, якому, видно, набридла гра, — про бабів, як завжди?

— Я даю твоєму приятелеві, - відрізав Беренгар Таулер, — коротку лекцію історії.

— Тоді я й сам охоче послухаю.

— Для Жижки, — відкашлявся Таулер, — пікарти не переставали бути більмом на оці. Проти Чехії готувалися хрестові походи, католицька пропаганда роздмухувала питання пікартського сектанства, й адаміти були для неї просто вимріяною темою. Невдовзі в усій Європі повірили, що всі чехи як один ходять голими і трахаються один з одним відповідно до вчення Яна Гуса. Перед лицем загрози хрестових походів анархія в лавах могла виявитися згубною, а пікарти, що й казати, все ще мали в Таборі тихих прихильників. Наприкінці березня 1421 року Жижка завдав збройного удару по комуні Каніша. Частину сектантів вирізали, частину, в тому числі самого Каніша, зловили. Усіх, кого зловили, спалили живцем. Це сталося в селі Клокоти, у вівторок перед святим Георгієм. Місце було вибрано невипадково. Клокоти розташовані біля самого Табора, за стратою можна було спостерігати з його мурів. Жижка давав Табору попередження…

Він обірвав, подивився в кут, на Самсона Медка.

— Ну він і стругає той кілок, — зітхнув він. — Аж стружки летять… А хіба безпечно давати ідіотові ножа? Чи він собі часом руки не відріже?

— Нема чого боятися, — Рейневан уже звик до таких запитань. — Він, усупереч тому, що може здаватися, надзвичайно уважний. Продовжуй, брате Беренгаре. Що було далі?

— По черзі розправлялися з іншими сектантами, поки не залишилася тільки одна група: комуна Буріана. Вони переховувалися в лісах над річкою Нежаркою. Це була страшна банда, найрадикальніші з радикалів, абсолютно сфанатілі й переконані у своєму божественному посланництві. Вони взялися нападати на навколишні села й поселення — начебто для того, щоб “навертати”. Насправді ж вони вбивали, грабували, палили, знущалися, чинили неймовірні звірства. Не боялися нікого. Буріан, їхній вождь, якого, як раніше Каніша, уже офіційно титулували “Ісусом” і “сином Божим”, ручався їм, що як вибранці вони недоторканні та безсмертні, що жодне лезо їх не візьме і жодна зброя не може поранити. Він оточував себе гаремом з двадцяти з чимось жінок і дівчат. Врешті-решт він дійшов до того, що…

— Ну?

— Почав давати причастя… Гм-м… Шляхом… fellatio. Гарне таїнство, хіба ні? Але швидкими кроками наближався кінець пікартського інтермецо, Жижка вже навис над ними, як яструб. У жовтні він вистежив їх й оточив. Адаміти Буріана чинили запеклий опір, билися, кажуть, як чорти. Їх вирізали, а десь зо півсотні взяли живими. Усі згоріли на багаттях. Половину становили жінки, більшість із них були вагітні. До них поставилися милосердно: адамітів, перш ніж спалити, взяли на страшні муки. Адаміток спалили без тортур.

— Усіх?

— Та де ж, — вставив зі сласною усмішечкою Амадей Бата.