— Кількох, — покивав головою Беренгар Таулер, — залишили. Під великим секретом, старанно приховавши це від Жижки. Про сексуальну свободу адамітів уже тоді говорилося дуже багато. Адамітки, говорив поголос, полюбляють роздягатися догола, а якщо йдеться про ці справи, то просто обожнюють оргії, особливо в групах, ніщо не приносить їм більшого задоволення, ніж групова втіха, кілька на одну. Ну а якщо вже вони так це люблять…

— Ти не мусиш… — Рейневан зціпив зуби. — Не мусиш докінчувати.

— Усе-таки мушу. Бо одна з помилуваних, остання жива, якраз несе сюди дзбанок.

— Маркета, — підтвердив Амадей Бата. — Кажуть, улюблена дупця адаміта Буріана, його фаворитка. Гунцледер викупив її від таборських братів, коли вона їм набридла. Тепер вона в нього рабиня. Його власність. Абсолютно і назавжди. До смерті.

— Йдучи до комун, вона спалила за собою мости, — Таулер помітив здивований вираз Рейневанового обличчя. — Дороги назад нема. Сектанти зреклися родини…

— А полювання на пікартів усе ще триває, - додав начебто байдуже Шарлей. — Майже кожного дня викривають і спалюють якогось, а перш ніж спалити, беруть на тортури. Дівка мусить робити те, що їй наказує робити Гунцледер, вона залежить від його ласки і неласки. І тільки завдяки ньому живе.

— Живе? — Рейневан обернувся.

Йому ніхто не відповів.

Рудоволоса дівчина, яку назвали Маркетою, наповнила кухлі. Цього разу Рейневан придивився уважніше. Цього разу вона, наливаючи йому, підняла очі. У її погляді не було того, чого він сподівався, чого очікував: болю, сорому, приниження, переляканої відданості рабині. Очі рудоволосої дівчини спустошувала велика й безкрайня байдужість.

Краєчком ока він зауважив щось, що здивувало його ще більше.

Самсон Медок перестав стругати.

— Ну, панове і браття, — Гунцледер встав з-за столу. — Час розважитися після трудів. Прислуга, пересунути лави! Ворушися, Єржабек! Гей там, дівки, вина наточити і подати! А вам, гості, я нагадую, що ця розвага платна. Очі може насолодити видовищем той, хто не пошкодує флорина або угорського дуката ^{20}. Або еквівалента, тобто тридцяти широких грошів. Але хто не поскупиться, той не пошкодує! Проспект вартий і десяти дукатів, ручаюся!

Незабаром усі гості розсілися в імпровізованому театрі, перед дубовим столом, за яким недавно грали.

Стіл освітили ліхтарями. Один із кнехтів раптом почав ритмічно бити в турецький барабан. Гомін стих.

З комірчини вийшла Маркета. Барабан вмовк.

Вона йшла спокійно, боса, закутана в щось, що не відразу вдалося ідентифікувати як стихар, автентичне літургійне вбрання. З допомогою одного з пахолків вона зійшла на стіл. Якийсь час стояла нерухомо, вслухаючись у ритм барабана. Потім підняла стихар. Трохи вище колін. Потім вище. Затанцювала легко, обкрутилася, жвава, як підтикана пастушка. Манфред фон Зальм завзято гукнув, плеснув у долоні, затих, констатувавши, що решта поглинута виключно видовищем.

Маркета навіть не звернула уваги. Кожен її жест, кожен рух, кожен погляд, кожне здригання обличчя і неприродна усмішка говорили одне: “Я тут сама. Я сама, сама, самотня і далеко від вас. Від вас і від усього, чим ви є. Я в зовсім іншому світі.”

“Et in Arcadia ego, — подумав Рейневан. — Et in Arcadia ego[144]”.

Барабан прискорив ритм, але дівчина не долаштувалася до нього. Навпаки, вона рухалася аритмічно. Повільно, ніби сонно. Збудливо і гіпнотично. А краєчок стихаря, який вона підтягувала, повз усе вище й вище, безперервно, до середини стегон, вище, вище, аж нарешті і насамкінець відкрив те, на що всі чекали, на вигляд чого відреагували мимовільними гримасами, кашлем, стогоном, хеканням, голосним ковтанням слини.

Барабан сильно гупнув і затих, а Маркета повільно підняла стихар. І швидко стягнула його через голову.

Ластовиння рябіло на її плечах, дрібним узором покривало шию і груди. Нижче його вже не було.

Барабан загупав у прискореному ритмі, а дівчина почала обертатися, обертатися і гойдатися, як вакханка, як Саломея. Тепер з’ясувалося, що мачок ластовиння покривав також її спину і карк. Буря волосся бушувала, як Червоне море, — за мить до того, як Мойсей наказав йому розступитися.

Барабан сильно загримів, Маркета завмерла у позі водночас розпусній і неприродній. У рядах глядачів Манфред знову плеснув, Рогачів сотник гукнув, гукнув і Амадей Бата, луплячи себе долонями по колінах. Гунцледер зареготав. Беренгар Таулер почав аплодувати.

Але це ще не був кінець вистави.

Дівчина присіла на підкулені ноги, підперла долонями груди, стискаючи їх і виставляючи напоказ. При цьому вона гойдалася і звивалася, як змія. І усміхалася. Але це не була усмішка. Це був спазм лицьового м’яза, spasmus musculi faciei.

На сигнал барабана Маркета гладко і вправно перейшла з пози навколішках у позу сидячи. Барабан почав бити дрібно і бурхливо, а дівчина знову почала звиватися, як змія. Аж нарешті завмерла, відкинула голову назад і широко розвела коліна. Настільки широко, щоб ніхто з глядачів не пропустив жодної подробиці. І навіть подробиці подробиці.

Це тривало якийсь час.

Дівчина схопила стихар, зіскочила зі столу і зникла в комірчині, її наздоганяли оплески і ревіння глядачів. Манфред фон Зальм і Рогачів сотник покрикували і тупотіли, Беренгар Таулер аплодував стоячи, Амадей Бата кричав півнем.

— Ну що? — Фрі душ Гунцледер встав, перетнув кімнату і сів за стіл. — І що? Чи ви колись бачили настільки ж руду? Хіба не вартий був проспект дуката? Якщо вже ми про заговорили, милостивий Шарлею, то від тебе я дістав тільки два. А ти ж усе-таки сам-треть увійшов. Тут же кожна пара очей у рахунок іде, хто дивиться, той платить. У нас революція. Всі рівні, пан і робітник. Гей, ти! Я не тобі говорив, а твоєму господареві. Ти вертайся, де сидів, далі собі кийок стругай. Зрештою, хіба ти маєш дуката? Чи ти коли-небудь у житті бачив дуката?

Рейневан не зразу зрозумів, до кого звертається Гунцледер. Він не відразу отямився від здивування.

— Ти глухий? — запитав Гунцледер? — Чи тільки дурний?

— Дівчина, яка танцювала, — Самсон Медок стріпнув стружку з манжета. — Я хотів би її звідси забрати.

— Що-о-о-о-о?

— Я хотів би перейняти, так би мовити, права власності на неї.

— Чого-о-о-о-о?

— Занадто розумно? — Самсон не підвищив голосу навіть на тон. — То скажу простіше: вона твоя, а має бути моя. Тож вирішімо це.

Гунцледер дивився на нього довго, немовби не міг повірити власним очам і вухам. Врешті-решт голосно фиркнув.

— Пане Шарлею? — обернувся він. — Що це за вертеп? У вас це завжди так? Він так сам по собі? Чи це ви йому так наказали?

— Він, — Шарлей довів, що навіть найбільш несподівана подія не здатна збити його з пантелику. — Він має ім’я. Його звати Самсон Медок. Я нічого йому не наказував. І не забороняв. Це вільна людина. Має право на самостійні торгові трансакції.

Гунцледер роззирнувся. Йому не сподобалися ні відвертий регіт Манфреда фон Зальма, ні пирскання Амадея Бати, ні досить-таки веселі міни решти. Вони йому не сподобалися. Це можна було запросто прочитати на його обличчі.

- Із самостійної трансакції, - процідив він, — вийде пшик. Дівка не на продаж, це раз. Я не торгую з ідіотами, це два. Забирайся звідси, бовдуре. Пішов геть. Коней доглянь, нужник почисть або ще щось. Це заклад для гравців. Не граєш — геть!

— Але ж я саме гру і мав на увазі, - відповів Самсон, спокійний як статуя. — Торгівля людьми — заняття для нелюдів і поганців. Натомість азартна гра… Що ж, при численних вадах вона має й переваги. У випадковій грі, як видно з назви, треба покластися на незбагненний випадок. Тобі не цікавий незбагненний випадок, Гунцледере? Ти ж начебто готовий до будь-якої гри. А отже, давай. Один кидок костей.

У кімнаті запала тиша. Обличчя декого з присутніх усе ще викривлювали гримаси диких веселощів, але вже ніхто вголос не сміявся. Віспувате обличчя Гунцледера стяглося, зловісно скорчилася. Кількома рухами голови він наказав своїм слугам вийти з тіні. Тоді підштовхнув до Самсона пару костей, тих, якими вони грали. Сам узяв у руку ті дві свої, жовті.