— Ах, знаєш? Не може бути! То що зі мною? На що я страждаю?

— Загалом — на сечокам’яну хворобу. А зараз у тебе колька. Сядь. Підтягни сорочку, повернися. Тут болить? Коли я стукаю?

— А-а-а-а-а-а-о-о-о-о-а-а-а-ай!!! Курва!!!

— Поза сумнівом, ниркова колька, — встановив Рейневан. — Зрештою, ти й сам прекрасно знаєш. Це ж напевно уже не вперше, а симптоми характерні: болі, що находять приступами і віддають донизу, нудота, тиск на міхур…

— Перестань базікати. Почни лікувати, клятий знахарю.

— Ти несподівано опинився, — усміхнувся Рейневан, — у дуже доброму товаристві. На важку кам’яну хворобу і дуже болючі приступи ниркових кольок страждав Ян Гус у Констанці, коли сидів у в’язниці.

— Гм, — Флютик накрився периною і страдницьки усміхнувся. — То це, мабуть, ознака святості… З іншого боку, я перестаю дивуватися, що Гус тоді не зрікся… Він волів радше багаття, аніж такі болі… Господи, Рейневане, зроби щось із цим, благаю…

— Зараз приготую тобі щось болевгамовуюче. Але каміння треба усунути. Необхідний цирульник. Найкраще — спеціалізований літотоміст[147]. Я знаю в Празі…

— Не хочу! — завив шпигун, невідомо, більше від болю чи від люті. — Тут уже був такий! Знаєш, що він хотів зробити? Сраку мені хотів розрізати! Розумієш? Розрізати сраку!

— Не сраку, а промежину. Треба розрізати, а як же інакше добратися до каменів? Через розріз у міхур вводять довгі кліщі…

— Припини! — завив Флютик, бліднучи. — Навіть не говори про це! Я не для того тебе сюди викликав, висилав перепряжних коней… Вилікуй мене, Рейневане. Магічно. Я знаю, що ти можеш.

— Ти, либонь, маячиш у лихоманці. Чарівництво — це peccatum mortalium. Четверта празька стаття наказує карати чарівників смертю. Я приготую тобі заспокійливій напій, на зараз. І непентес[148], одурманюючий лік, на потім. Ти приймеш його, коли з’явиться літотоміст. Майже не відчуєш, коли він розрізатиме. А введення кліщів якось витримаєш. Тільки не забудь взяти в зуби кілок або шкіряний ремінь…

— Рейневане, — Флютик збілів як стіна. — Будь ласка. Я тебе озолочу…

— Ага, звичайно, озолотиш. Ненадовго, бо в засуджених до спалення чарівників золото конфісковують. Ти, мабуть, забув, Не-плах, що я працював на тебе. Багато бачив. І багато чого навчився. Зрештою, це порожні балачки. Я не можу магічно усунути камінь, бо, по-перше, така процедура ризикована. А по-друге — я не чаклун і не знаю заклинань…

— Знаєш, — холодно перебив Флютик. — я дуже добре знаю, що знаєш. Вилікуй мене, і я забуду, що знаю.

— Шантаж, так?

— Ні. Дрібне кумівство. Я буду твоїм боржником. І в рамках повернення боргу я перестану пам’ятати про деякі речі. А якщо ти будеш у потребі, зумію віддячити. Бодай мене пекло поглине, якщо…

— Пекло, — цього разу перебив Рейневан, — тебе так чи так поглине. Процедуру проведемо опівночі. Жодних свідків, тільки ти і я. Мені будуть потрібні: гаряча вода, срібний дзбанок або кубок, миски з жаром, мідний казанок, мед, березова і вербова кора, свіже ліщинове пруття, що-небудь зроблене з бурштину…

— Тобі доставлять усе, — запевнив Флютик, кусаючи від болю губи. — Усе, що захочеш. Клич людей, видавай накази, усе, що буде треба, тобі доставлять. Для чорної магії начебто часом буває потрібна людська кров або органи… Мозок, печінка… Не вагайся вимагати. Як треба буде, то… кого-небудь випатраємо.

— Я хотів би вірити, — Рейневан відкрив шкатулку з амулетами, — подарунок від Телесми, — що ти здурів, Неплах. Що біль затьмарив твій розум. Скажи, що те, що ти говориш, — це божевілля. Скажи це, дуже тебе прошу.

— Рейневане.

— Що?

— Я справді тобі цього не забуду. Буду твоїм боржником. Клянуся, виконаю будь-яке твоє бажання.

— Будь-яке? Добре.

Рейневан мав усі підстави пишатися. Він пишався, по-перше, своєю запобігливістю. Тим, що він не злазив докторові Фраундінштові з голови доти, доки той — попри початкове небажання — не виказав йому свої професійні секрети, навчивши кількох медичних заклинань. Пишався він і тим, що старанно попрацював над перекладами “Кітаб Сірр Аль Азар” Гебера і “Аль Хаві” Разеса, що ретельно вивчав “Regiment sanitatis” і “De morborum cognitione” — і що багато уваги присвятив хворобам нирок і сечового міхура, а особливо магічним аспектам терапії. Пишався, в принципі, і тим, що викликав у чарівника Телесми достатню симпатію, щоб той подарував йому на дорогу кільканадцять дуже практичних амулетів. Але найбільше, звичайно ж, Рейневан пишався результатом. А результат магічної процедури перевершив сподівання. Під впливом заклинання та активації амулету камінь у Флютиковій нирці розкришився, просте розслаблююче заклинання, яке застосовувалося під час пологів, прочистило сечовід, сильні сечогінні чари й трави довершили справу. Пробуджений від викликаного непентесом глибокого сну Неплах видалив рештки каменя разом з відрами сечі. Був, щоправда, і момент кризи: у якийсь момент Флютик почав сикати кров’ю, і перш ніж Рейневан устиг пояснити, що після магічної процедури це цілком нормальний симптом, шпигун заревів, залихословив, обсипав медика лайками, серед яких були визначення на кшталт “verfluchten Hurensohn” і “Йобаний мешуґене чарівник”. Не відриваючи погляду від свого члена, з якого струмувала кров, Неплах кликав збройних і погрожував медикові спалити його на вогнищі, посадити на палю і відшмагати — саме в такій послідовності. Врешті-решт він ослаб, а оскільки полегкість після кольки теж зробила свою справу — заснув. І проспав півдоби з гаком.

Дощ далі йшов. Рейневан нудився. Він сходив на лекцію старезного діда, колишнього шпигуна Карла IV. Відвідав тих, що писали листи з неба й апокаліпсиси, кілька з яких йому довелося вислухати. Заглянув до стодоли, де навчалися стентори, спеціальний сектор розвідки, що складався зі здорованів з гучними — як у Стентора — голосами. Стенторів готували до психологічної війни: їм належало руйнувати бойовий дух захисників замків і міст в облозі. Вони тренувалися далеко від табору, бо під час навчань ревіли так, що аж вуха пухли.

— Здавайтеся! Складайте зброю! Інакше вам! Усім смерть!

— Голосніше, — репетував керівник занять, диригуючи змахами рук. — Дружніше і голосніше! Раз-два! Раз-два!

— Дочок! Ваших! Погвал! Туєм! Дітей! Ваших! Пере! Ріжем! На! Списи! Наса! Димо!

— Брате Белява, — потягнув за рукав уже знайомий йому ад’ютант Флютика. — Брат Неплах просить до себе.

— Шкуру! Обде! Ремо! — ревіли стентори. — Яйця! Вам! Від! Ріжем!

Богухвал Неплах почувався вже зовсім добре, йому ніщо не дошкуляло, він був по-старому злосливий і брутальний. Вислухав те, що Рейневан мав йому сказати. Вираз обличчя, коли він слухав, не віщував нічого особливо доброго.

— Ви ідіоти, — прокоментував він викладену йому в скороченому вигляді і без подробиць аферу в шулерні. — Так ризикувати, і заради кого? Заради якоїсь проститутки! Вам усім могли перерізати горлянки, я справді дивуюся, що не перерізали, Гунцледер, певно, дав на той день вихідний своїм найкращим охоронцям. Ну, але не турбуйся, мій медику, любий моєму серцю і ниркам. Шулер не загрожуватиме ні тобі, ні твоїм компаньйонам-дивакам. Його попередять про наслідки.

— Щодо другої справи, — Флютик сплів пальці, - то ви ще більші ідіоти. Підкарконошшя охоплене вогнем, лужицьке прикордоння палає. Фартенберги, Біберштайни, Дони та інші католицькі вельможі постійно ведуть з нами, як вони самі її називають, шибеничну війну. Отто Бергов, пан на Тросках, уже доробився прізвиська “Гуситовбивці”. А що я поклявся виконати бажання? Я це відміняю. Primo, ти підступно мене обдурив, secundo, бажання ідіотське, tertio, ти не хочеш мені відкрити, чого ти там хочеш шукати. Обмізкувавши це все, я відмовляю. Твоя смерть на католицькій шибениці була би для нас втратою, тим прикрішою, що безглуздою. А в нас щодо тебе є плани. Ти нам потрібен у Шльонську.