— Як розвідник?
— Ти задекларував підтримку справі Чаші. Ти просився в лави Божих воїнів. І добре! Кожен повинен служити так, як він найкраще вміє.
— Ad maiorem Dei gloriam?
— Скажімо, так.
— Я набагато краще прислужуся як лікар, а не як шпигун.
— Оцінку залиш мені.
— Саме на твою оцінку я й покладаюся. Адже це в твоїй нирці я роздробив камінь.
Неплах довго мовчав, скрививши губи.
— Ну добре, зітхнув він, відвівши погляд. — Твоя правда. Ти мене вилікував. Врятував від мук. А я пообіцяв виконати бажання. Якщо ти аж так цього прагнеш, якщо це твоя найбільша мрія, поїдеш на Карконоші. А я не тільки не буду розпитувати, про що тобі в усьому цьому йдеться, а ще й полегшу тобі ескападу. Дам тобі людей, ескорт, гроші, контакти. Повторюю: я не питаю, які справи ти хочеш там вирішувати. Але ти маєш швидко обернутися. До Різдва ти повинен бути в Шльонську.
— У тебе на послугах сотні шпигунів. Вишколених у цьому ремеслі. Які шпигують за гроші або за ідею, але завжди охоче і без примусу. А ти вчепився мене, дилетанта, який шпигуном не хоче і не вміє бути, а тому й не надається, користі з мене буде як із цапа молока. Хіба в цьому є логіка, Неплах?
— А хіба я морочив би тобі голову, якби не було? Ти потрібен нам у Шльонську, Рейневане. Ти. Не сотні вишколених у ремеслі ідейних або професійних шпигунів, а ти. Ти особисто. Для справ, з якими ніхто, крім тебе, впоратися не зуміє. І в яких тебе ніхто не зможе замінити.
— Подробиці?
— Пізніше. По-перше, ти їдеш у небезпечні місця, можеш не повернутися. По-друге, ти відмовився виявити мені подробиці, так що ось тобі реванш. По-третє і найважливіше: я не маю часу. Виїжджаю під Колін, до Прокопа. У питанні ескапади звернися до Гашека Сикори. Він же дасть тобі й людей, спеціальний підрозділ. І пам’ятай: мусиш поспішати. До Різдва…
— Я повинен бути в Шльонську, знаю. Хоча зовсім не хочу. А нікудишній той агент, який не хоче. Який діє під примусом. Флютик якийсь час мовчав.
— Ти вилікував мене, — нарешті сказав він. — Вирвав з кігтів болю. Я віддячу. Зроблю так, що до Шльонська ти поїдеш без примусу. Ба навіть охоче.
— Та?
— Ти став батьком, Рейнмаре.
— Що-о-о?
— У тебе є син. Катажина Біберштайн, дочка Яна Біберштайна, пана на Штольці, у червні 1426 року народила дитину. Хлопця, народженого в день святого Віта, цим іменем й охрестили. Тепер йому, як легко підрахувати, рік і чотири місяці. Згідно з рапортами моїх агентів, прегарне дитинча, викапаний батько. Не кажи, що ти не хотів би його побачити.
— Чудово, — повторив Шарлей. — Двічі чудово.
— Я їй послав з десять листів, — з гіркотою нагадав Рейневан. — Певно, більше ніж десять. Знаю, час воєнний і неспокійний, але котресь із послань мусило дійти. Чому вона не відписала? Чому не дала мені знати? Чому про власного сина я мусив довідатися від Неплаха?
Демерит затягнув коневі вудила.
— Висновок напрошується сам, — зітхнув він. — Ти їй анітрохи не потрібен. Може, це звучить жорстоко, але тільки це є логічним. Може навіть…
— Що — “може навіть”?
— Може навіть це зовсім не твій син? Добре, добре, спокійно, без нервів! Я просто подумав уголос. Бо з іншого боку…
— Що — “з іншого боку”?
— Може бути й так, що… Та ні! Обійдеться. Скажу, а ти наробиш дурниць.
— Та говори, зараза!
— Ти не дочекався відповіді на листи, бо, може, старий Біберштайн взяв близько до серця ганьбу, розлютився, доцю разом з байстрям замкнув у вежі… Та ні, банальність, тьху, як з ярмаркової співанки. Алькасин і Ніколетта… Господи, та не кривися ти так, хлопче, бо мене страх проймає.
— Ти не говори дурниць, я не буду кривитися. Згода?
— Та звичайно що так.
Об’їхавши Прагу, вони вирушили на північ. Дощ падав невпинно, властиво, безперервно, бо якщо переставало лити, починало мрячити, а якщо переставало мрячити, починало мжити. Кінний загін загрузав у багнюці й просувався радше в черепашачому темпі — протягом двох днів вони добралися всього лише до Лаби, до мосту, що з’єднував Старий Болеслав і Брандис. Наступного дня, оминувши міста, вони рушили далі, у бік німбурзького тракту.
Самсон Медок, який їхав за Шарлеєм і Рейневаном, мовчав, тільки час від часу глибоко зітхав. Беренгар Таулер й Амадей Бата, які слідували за Самсоном, поринули у розмову. Розмова — можливо, причиною цього була погода, — досить часто переходила у сварку, на щастя, настільки ж короткочасну, наскільки гостру. У самому кінці, змоклі та похнюплені, їхали керетяни й пелетяни {21}. На жаль.
Шарлей, Самсон, Таулер і Бата прибули під Білу Гору у переддень святої Урсули, наступного дня після від’їзду Флютика, який на виклик Прокопа Голого вирушив під Колін. Рудоволоса Маркета, доповіли вони, у Празі була надійно розміщена в домі на розі Щепана і На Рибнічку, у пані Блажени Поспіхалової. Пані Блажена прийняла дівчину, бо мала добре серце, до якого Шарлей для впевненості апелював ще й сумою сто двадцять грошів готівкою й обіцянкою наступних дотацій. Отож Маркета — прізвища дівчина явно воліла не розкривати — була у відносній безпеці. Обидві пані, запевняв Самсон Медок, припали одна одній до душі і впродовж найближчих місяців не мали би одна одну повбивати. А потім, резюмував він, буде видно.
Той факт, що Беренгар Таулер і Амадей Бата далі трималися товариства, дещо дивував, бо, щиро кажучи, після розставання Рейневан не сподівався більше їх побачити. Таулер часто про щось радився з Шарлеєм, осторонь і потайки, тому Рейневан підозрював, що демерит спокусив його якоюсь дурнею, вигаданою перспективою фантастичної здобичі. Коли Рейневан запитав його прямо, Беренгар загадково усміхнувся і заявив, що надає їм перевагу перед таборитами Прокопа, яких покинув, бо війна — річ без майбутнього, а воячка — річ без перспектив.
— Звичайно, що так, — додав Амадей Бата. — Справді перспективна річ — це взуттєвий промисел. Усім потрібні черевики, хіба ні? Мій тесть — швець. Нехай-но я тільки назбираю трохи грошиків, нехай-но світ владнається, і я цим ділом займуся, розбудую тестеву майстерню до мануфактури. Буду виробляти чижми. У великих кількостях. Скоро весь світ буде носити чижми марки “Бата”, от побачите.
Дощ перестав мрячити й почав мжити. Рейневан став у стременах, озирнувся. Керетяни і пелетяни, намоклі й похнюплені, їхали за ними. Не загубилися в сльоті й імлі.
На жаль.
Паскудним товариством, строкатим і смердючим набродом ощасливив їх, як виявилося, Флютик. Посередньо. Безпосередньо це щастя спіткало їх з боку Гашека Сикори, заступника шефа сектора пропаганди.
— Ах, добрий день, добрий день, — привітав їх Гашек Сикора, коли Рейневан з’явився в нього з Шарлеєм і Таулером. — Ах, я знаю. Похід на Під’єштеддя. Я отримав відповідні інструкції. Усе приготоване. Моментик, хай-но я тільки закінчу з гравюрами… Ах! Мушу закінчити, емісари чекають…
— Можна, — запитав Шарлей, — кинути оком?
— Ах? — Сикора явно обожнював цей вигук. — Ах! Кинути оком? Звичайно, звичайно. Будь ласка.
Пропагандистська гравюра, одна з багатьох, якими був завалений стіл, зображувала страшило з рогатою головою цапа, цапиною бородою й огидною, знущальною цапиною міною. На плечах страховиська було щось на кшталт далматики[149], на рогатій морді — палаюча тіара, на ногах — пантофлі з хрестами. В одній руці воно тримало вила, другу піднімало в жесті благословення. Над страховиськом виднівся напис: EGO SUM PAPA[150].
— Мало хто, — Шарлей показав на напис, — вміє читати. А картинка не дуже чітка. Звідки простій людині знати, що це папа? А може, це Гус?
