Диби Рейневана смерділи блювотинням. Воно й не дивно. На них були засохлі сліди блювоти.

Прищуватий, у сідлі кошлатого рябого коня, свиснув на пальцях. Свиснули бичі. Колона рушила. Люди голосно молилися. Бичі опускалися зі свистом і ляском.

У жаху була й добра сторона. Вимушений батогами біг підтюпцем розігрівав.

Судячи з сонця, вони рухалися на схід. Їх уже не гнали так суворо, як на світанку, не змушували бігти. Аж ніяк не з жалю або співчуття. Двоє осіб — літній чоловік і немолода жінка — впали і не могли підвестися, хоч людолови не шкодували батогів і копняків. Колону гнали далі, тому Рейневан не бачив, що сталося з тими двома, але передчуття в нього були дуже погані. Він чув гнівний голос Прищуватого, який відмовляв гейтманові Єлінеку в честі та праведності за те, що він доставляє “старих трупів”, й обзивав своїх підлеглих останніми словами за те, що ті “марнують товар”. Унаслідок інциденту їм дозволили йти повільніше. І шмагали рідше.

Рейневан накульгував, він відбив п’ятку: йому вже давно не доводилося долати пішки настільки великі відстані. Праворуч від нього хекав у дибах молодий чоловік, його ровесник. Той уже вночі, будучи явно менш отупілим, ніж решта, рваними реченнями представився як товариш столярського ремесла з Яромержа, який вирушив на вандр — це слово означало мандрівку з метою вдосконалення професійних умінь. По дорозі з Їчина до Житави на нього напали і схопили мартагузи. Ковтаючи сльози, челядник благав Рейневана, якщо тому якимось чудом вдасться викрутитися, повідомити про його долю Альжбету, дочку майстра Ружички, яромержського кравця. Він декларував, що якщо він уціліє, то повідомить вказану йому особу. Рейневан не вказав ні на кого. Він не довіряв. І не вірив у чудеса.

Вони йшли ярами, лісами, просіками у тінистих букових лісах, серед зелених ялин, серед груп яворів, ясенів і в’язів. Проминали стрункі придорожні осінні берези-красуні, вродливі, немов зодягнені в парчу принцеси. Краєвид і справді міг тішити очі й наповнювати душу радістю.

Та якось не тішив. І не наповнював.

Сонце подолало вже чималий відрізок шляху до зеніту, коли з голови колони пролунали окрики та іржання коней. Тож неприємним, болісно прикрим виявився вигляд Прищуватого, який стискав у велемовному привітанні правицю десятника, що командував кінними.

Зустріч явних знайомих відбулася на роздоріжжі, з якого посилений ескорт погнав колону в південному напрямку. Хащі швидко закінчилися, ліс порідшав, піщаниста доріжка почала витися серед скель з фантастичними формами. Високо підняте сонце світило з-за купчастих хмар, які повзли по блакиті.

Раптом мета їхньої дороги стала видимою. Видною як на долоні. Очевидною.

— Невже це… — зойкнув Рейневан, намагаючись відсунути від натертої шиї кант дошки дибів. — Невже це…

— Айно… — похмуро підтвердив товариш столярського ремесла. — Певна річ…

— Троски… — застогнав хтось у них за спиною. — Замок Троски. Боже, май нас в опіці…

З порослого рідколіссям узгір’я стирчала самотня, дивовижна, дворога скеля, як чортяча голова, як нашорошені вуха захованої вівчарки. Скеля — Рейневан не знав про це і знати не міг — була застиглою магмою, виливом вулканічного базальту, що вирвався на поверхню. Екстравагантна серед цього пейзажу скеля, домінуючи над навколишньою місцевістю, не могла не впасти комусь в око як природний фундамент для твердині. Цим “кимсь” — про це вже Рейневан знав, перед походом він отримав трохи інформації — був славнозвісний Ченєк з Вартенберка, за короля Вацлава — празький бургграф. Найнятий Ченєком будівничий вправно використав вулканічний релікт: врізав власне замок у сідловину між базальтовими рогами, а на самих рогах розмістив вежі. Вища з них, побудована на східному розі, стрункіша і чотиригранна, носила назву Панна. Західну, нижчу, пузату і п’ятикутну, назвали Бабою. У 1424 році — володарем замку на той час уже був Отто де Бергов, затятий ворог і жорстокий переслідувач тих, хто приймали причастя з Чаші, - замок взяли в облогу розлютовані таборити. Але не допоміг довготривалий обстріл з катапульт і бомбард, невдачею закінчився штурм, Божим воїнам довелося відступити. Відтоді Троски було визнано неприступними. Де Бергов же бундючився і далі утискав навколишніх гуситів залізом, вогнем і зашморгом.

— Ну ж бо там! — крикнув спереду Прищуватий. — Замок перед нами! Поженіть-но цих свиней під гору, хай починають жвавіше ногами перебирати!

Свиснули батоги. Посипалися удари і лайки.

їх загнали через вузьку браму на огороджене мурами передзамче, яке звужувалося до західної сторони і було покрите тінню від верхнього замку. Зігнавши в цвінгер[158], познімали диби. Рейневан занімілою рукою обмацав шию і виявив, що її натерло до крові. Столярський товариш почав щось йому говорити, обірвав з криком, коли ремінь батога упав йому на спину.

— Поставати, пся! — заревів Прищуватий. — Стояти! І ні пари з писка!

Під штурханами й стусанами вони поставали під муром. Було їх, Рейневан допіру тепер зміг докладно полічити, разом з ним тридцять три особи, в тому числі сім жінок, четверо старців і троє безвусих підлітків. Ні старці, ні хлопчаки не справляли враження таких, що надаються до рабської праці. Дивно, що вони опинилися серед схоплених.

Дивуватися далі забракло часу.

З передзамча до брами, яка вела на верхній замок, можна було дістатися дерев’яними сходами, частково критими дашком. Цими сходами власне спускалася група багато вбраних чоловіків. Унизу їх привітали капітан сторожі і кілька бургманів. Чоловіки наблизилися.

— Ну, що у нас тут, Гкрковець? — зацікавився поставний світловусий чоловік, що йшов на чолі. Не було сумніву, ким він був: просторий акетон був оздоблений мотивом крилатої риби, родовим гербом Бергових. Чоловік був володарем замку Троски — Отто де Бергов власною персоною.

— Що у нас тут? — повторив він. — Кілька мужиків, кілька жебраків, кілька баб і кілька дітей. Здається мені, Гурковець, що ми вже деякі речі між собою попереднього разу з’ясували. Ти мав мені, гунцвоте їден, доставляти гуситів. Гуситів, а не випадково виловлених селян. Чи ти думаєш, що я буду платити тобі за селян? Та ще й, певно, переважно моїх власних?

— Хай мене Памбу покарає, - Прищуватий гупнув себе в груди, низько поклонився. — Хай я завтрашнього дня не дочекаю, ясновельможний пане! Це гусити, найсправжнісінькі гусити. Один в одного єретицькі стерва, справжнісінькі сучі діти.

— Не подібні, - оцінив другий лицар, молодий і вродливий, у шапці на намащеному волоссі, яка нагадувала дзвоник. Майже кожен краєчок його вбрання був повирізуваний, за велінням моди, заокругленими зубчиками.

— Не подібні, - повторив він, підходячи і затуляючи носа зубчастим манжетом. — Але запитаймо для порядку. Гей, бабо! Що ти за одна? Поклоняєшся Гусові як своєму богові?

— Я невинна! Пане добрий! Я вдова убога!

— А ти, хлопе? Приймаєш причастя обома способами?

— Я не винен! Помилуйте!

— Брешуть, ясний пане, — запевнив з поклонами Прищуватий. — Брешуть, єретицькі рила, шкуру хочуть врятувати. Чи ви на їхньому місці не брехали би?

Вродливий подивився на нього з убивчим презирством, скидалося на те, що за цей натяк почастує Прищуватого кулаком. Але обмежився плювком.

Після чого обернувся до де Бергова. І до старшого лицаря в стьобаному вамсі, зі сповненим гідності обличчям і гордо випнутими губами. Цього Рейневан уже десь бачив, міг би заприсягтися. Трохи подумавши, він дійшов висновку, що й того, у шапці дзвоником, теж уже бачив.

— Не знаю, справді не знаю, зацний пане Отто, — звернувся, розводячи руками, той сповнений гідності до де Бергова. — У нас є замовлення від патриціатів Шести Міст. Мені дав замовлення Будишин. Присутній тут пан Гартунг фон Клюкс з Чохи представляє інтереси Згожельця, пан Лютпольд фон Кекеріц, який ось-ось прибуде, Любія. Але в наших замовленнях йдеться про гуситів. А не про якусь випадкову і жалюгідну голоту.