Отто де Бергов стенув плечима.

— Що я маю вам сказати, зацний пане Лотаре фон Герсдорф? — запитав він. — Мабуть, тільки одне: випадкова голота, перш ніж згоріти на багаттях у Будишині чи Згожельці, волатиме про помилування по-чеському. Як найсправжнісінькі гусити. Не відрізниш.

Лотар Герсдорф покивав головою з розумінням і з шанобою до логіки. А Рейневан уже згадав, де і коли його бачив, його і вродливого, повирізуваного зубчиками Гартунга фон Клюкса у схожій на дзвоник шапці. Він бачив їх обох два роки тому У Зем-бицях. На турнірі у день свята Різдва Діви Марії.

Герсдорф, Клюкс і кілька інших лицарів відійшли набік, щоби порадитися. Роздивитися бранців підійшли наступні, які досі мовчали. Двоє з них не відзначалися ніякими гербами, третій, вбраний найбагатше, мав на вамсі щит, шестикратно розсічений на срібло і червлень, — легкий для ідентифікації герб Шаффів. Гоче Шаффа, пана на Грифі, Рейневан теж пам’ятав з зембицького турніру. Тому присутнім у Тросках був, очевидно, його брат Янко, дідич і володар замку Хойнік.

З боку брами і вартівні долинули брязкіт і тупіт копит, у двір передзамча в’їхав почет збройних. На чолі прямували два герольди. Один, вбраний у біле, ніс блакитну хоругву з трьома срібними ліліями. На жовтій хоругві другого герольда виднівся червоний оленячий ріг. Рейневан із натугою ковтнув слину. Він знав цей герб. Знайомих прибувало.

Новоприбулі зупинили коней, спішилися, недбало кинувши віжки захеканим пахолкам, підійшли до господаря замку, поклонилися з повагою, але гордо. У сідлі, крім кнехтів і стрільців, залишився тільки юний паж у великому береті з трьома страусовими перами. Не зважаючи на те, що його вважатимуть кумедником, фіглярем і дурником, паж крутив конем, змушуючи його пританцьовувати. Підкови видзвонювали по бруківці.

— Пане де Бергов, вітаємо і поздоровляємо!

— Пане фон Біберштайн, пане фон Кекеріц. Гість у дім — Бог у дім.

— Дозвольте представити пана Кекеріца — мої лицарі і клієнти: пан Мікулаш Дахс, пан Генріх Цебанд, пан Вільрих фон Лібенталь, Петер Німпч, Ян Вальдау, Рейнгольд Темріц. Ми встигли до учти?

- І до учти, і до справ.

— Бачу, бачу, — Ульріх фон Біберштайн, пан на Фридланді, окинув поглядом бранців, які стояли під муром. — Хоч вигляд вельми нікчемний. Хіба що це рештки, хіба що вже перед нами Шість Міст найкращий товар підібрали. Вітаю, пане Герсдорф. Пане Клюкс. Пане Шафф. Як там? Торг уже облагоджено?

— Ще ні.

— Ну то давайте облагоджувати, — потер руки Біберштайн. — І до учти, до учти! Клянуся святим Діонісієм! У горлі сухо, як у пеклі!

— Цьому, — подав знак пажам Отто де Бергов, — ми легко зарадимо.

Мікулаш Дахс, який прибув із володарем Фридланда (Рейневан пам’ятав із повідомлень гуситських гейтманів, що він був клієнтом Біберштайнів), — повернувся, здійснивши оглядини поставлених під муром бранців. Вираз його обличчя говорив багато про що. А чого не говорив, те договорило хитання головою.

— Бачу, дедалі гірше, — прокоментував Біберштайн, приймаючи з рук пахолка великий кубок. — Дедалі гірший пропонуєш товар, милостивий пане Отто, дедалі паскуднішого ґатунку. Видно, це знак часів, signum temporis, як говорить мій капелан. Ну що ж, по роботі й оплата, поговорімо про ціни. Року Божого 1419 за впійманого і призначеного до страти гусита платили в Кутній Горі копу грошів, за єретицького проповідника п’ять кіп…

— Але тоді пропозиція була більша, — перебив його де Бергов. — У дев’ятнадцятому році впійманий гусит не був рідкістю, католики перемагали. Нині гусити зверху, а католики зазнають поразки, тож гуситський полонений — річ рідкісна, воістину раритетна. Тому й дорога. А пани з ландфридів самі завищують ціни, створюють прецеденти. Олдржих з Ружомберока платить по сто п’ятдесят кіп грошів викупу. Після таховської битви баварці й саксонці платили за своїх навіть більше. І по двадцять кіп за голову.

— Слухаю я вас, — підійшов і гордовито задер голову Лотар Герсдорф, — і достоту не знаю, чи то я здурів, чи ви. Пан з Ружомберока і німці платили за панів. А ви нам кого тут на торг виставили? Дідів якихсь кальварійських! Ну ж бо, схопіть і запропонуйте мені тут Рогача з Дубе, дайте мені Амброжа, Краловця, братів Змрзліків, Яна Черніна, Колюха, Чапека із Сан. За них я не пошкодую срібла. Але марнувати його на цих засранців і не подумаю. Навіщо мені засранці?

— Ці засранці, - не опустив погляду де Бергов, — на багаттях будуть по-чеському кричати і благати помилування. Адже про це йдеться, чи не так?

— Про це, — холодно підтакнув Біберштайн. — У містах у нас люди дрижать зі страху перед чехами, панікують. Пам’ятають, що було в травні.

— Це напевне, — похмуро підтвердив Лютпольд Кекеріц. — Роздивилися гуситів з мурів мешканці Фридланда, Житави, Згожельця і Львувека. Але хоч і міста й оборонилися, переможно відбили штурми, люди замовкають з жаху, як тільки хто нагадає про страшну долю Остріца, Бернштадта, Любані, Злоториї. Треба показати цим людям щось таке, що підніме їхній дух. Найкраще — те, як чеха-гусита на ешафоті страчують. Тож ну-бо, Отто, назвіть ціну. Якщо буде розумна, я обдумаю… Гей! Гей! Та стримуй ти ту кобилу, Дус!

Паж, той самий хлопець у береті з перами, що витанцьовував конем, під’їхав клусом до групи так різко, що мало не порозштовхував лицарів. Такої демонстрації не дозволив би собі жоден паж, зброєносець чи юнкер, пам’ятаючи про наслідки, в тому числі про канчук. Паж, про якого йдеться, наслідків явно не боявся. Імовірно, отже, він не був пажем.

З-під хвацько перекошеного берета на лицарів дивилися сміливі до нахабності очі кольору вод гірського озера, облямовані довжелезними, десь із півдюйма, віями. Хижо задертий ніс трохи дисонував з білими кучериками, рум’яними щічками і губками ангелятка, але все разом узяте й так викликало якесь дивне відчуття в тому місці, яке поети евфемістично називали circa pectora[159].

Дівчина, якій було не більше п’ятнадцяти років, була одягнена в білу мережану блузку і камізелю з пурпурного атласу. Чоловічу куртку з соболиним коміром вона носила за найновішою модою — устромивши руки у відкриті бокові шви так, щоб рукави вільно звисали на спину, а в галопі мальовничо розвівалися.

— Дозвольте, зацні панове, — трохи іронічно представив Лютпольд Кекеріц, — оцей юний блазень, що витанцьовує на коні, - це моя небога, сестрина донька, шляхетна панна Дус фон Пак.

Лицарі — всі, не виключаючи літніх і сповнених гідності, - мовчали і витріщали очі. Дус фон Пак обернула коня — зграбну каро-гніду кобилу.

— Ти обіцяв, дядечку, — голосно сказала вона. Голос у неї був не дуже приємний. Він нівелював — не для всіх — привабливість і викликаний першим враженням ефект.

— Обіцяв, то дотримаю слова, — насупився Кекеріц. — Май терпець. Не личить…

— Обіцяв, обіцяв! Хочу тепер, зараз! Мені нудно!

— Пекло і дияволи! Ну добре. Матимеш одного. Вибери собі. Пане Отто, одного з-між них я беру. Не торгуючись. Яку ціну назвете, таку заплачу. Розрахуємося під кінець. Я обіцяв дівці подарувати, а самі бачите, як вередує… То нехай має, що хоче…

Де Бергов відірвав погляд від коліна дівчини, закашляв, нарешті збагнувши, про що йдеться.

— Нічого не коштує, - поклонився він. — Нехай буде від мене в подарунок. На честь чарівності і вроди. Прошу собі вибрати, мосьці панно.

Дус фон Пак у відповідь поклонилася у сідлі й усміхнулася. З воістину вбивчою чарівністю. Потім продефілювала перед онімілими лицарями, змушуючи кобилу дрібно переступати. Під’їхала до бранців.

— Цей!

“Вона дала обітницю, — подумав Рейневан, дивлячись, як пахолки витягують перед шеренгу челядника з Яромержа. — Дала обітницю доброчинності, поклялася когось звільнити. Столярчукові вдалося. Істинне чудо… А можна ж було через нього дати знак Шарлеєві. Шкода…”

— Утікай, — шикнула дівчина, схиляючись із кульбаки і вказуючи на браму. — Біжи!