Койшбург потягнувся до боку, але один із вершників схопив його за руку залізною рукавицею і стиснув так, що молодик зіщулився від болю. Рейневан здогадався, хто це, він пам’ятав почуті в Міхаловіцах розповіді. Ганс Фольч із замку Роймунд. Згожелець-кий найманець.

— Як же мені йому дораджати, — повільно промовив Фольч, — якщо він правий? Твій бранець, пане Ульріху, — це важливий рангом гусит, соратник найбільших тутешніх гейтманів, кажуть, запанібрата з ними. Силу чого він має знати про наміри єретиків і про їхні таємні плани. Війна над нами, а на війні той перемагає, хто викриє наміри ворога. Цього бранця тра до Згожельця або до Житави забрати, взяти його на спитки, потроха, неспішно, видушити з нього все, що знає. Того й кажу: віддайте його нам. Для блага країни відмовтеся від помсти й віддайте його.

Ульріх фон Біберштайн глянув ліворуч, глянув праворуч, покірні його погляду лицарі, юнкери і кнехти рушили з місць, почали підводити коней усе ближче і ближче. До Мікулаша Дахса, який стояв коло Рейневана, підійшов зброєносець з величезним біденгандером[165], тримаючи зброю так, щоб Дахсу було зручно вхопити дванадцятидюймову рукоять. Ганс Фольч бачив усе це.

— А якби я не захотів відмовитися, — процідив Ульріх фон Біберштайн, усе ще впираючись кулаком у бік, — то що тоді? Нападете на мене? Для блага країни?

Фольч навіть не здригнувся. Але бургмани з Роймунда і згожелецькі збройні рушили кіньми, під’їхали, ставши фронтом перед шиком людей Біберштайна, і було їх, як помітив Рейневан, трохи більше. Де-не-де вже брязкали у піхвах мечі, але спокій Ганса Фольча стримав усіх.

— Ні, пане фон Біберштайн, — холодно сказав згожелецький найманець. — Ми не нападемо на вас. Бо це занадто втішило би наших ворогів. Бо щоразу як ми один одного за чуба хапаємо, гусити руки потирають. Я сказав вам, що мав сказати.

— А я вислухав, — задер голову пан на Фридланді. - І на цьому кінець. Прощавайте, пане Фольч, пане Варнсдорф.

Койшбург, презирливо проігнорований у прощанні, поблід від люті.

— Не кінець! — зарепетував він. — Не кінець, о ні! Усе це не буде так залишено! Відповісте, пане Біберштайн! Як не перед судами, то на втоптаній землі!

— Тих, котрі мене судами страхають, — підвищив голос Ульріх Біберштайн, — я звик, як пахолків, киями пригощати. Так що стримуйся, шмаркачу, якщо тобі дорога шкура на спині. Не на втоптаній землі, а тут, на болоті, накажу тебе віддубасити. Ти молокососе! Що з того, що збираєшся Донам до роду вженитися? Хоч би й була твоя жінка з Донового роду, ти не піднімепіся! Бо де тобі і з чим до старої шляхти, ти, синку мерсебурзьких єпископських міністеріалів ^{28}! На сміх виставляєшся!

Койшбург з блідого став червоним, як розрізаний буряк, здавалося, він накинеться на Біберштайна з голими руками. Фольч хапнув його за плече, другий лицар, названий Варнсдорфом, схопив коня за вуздечку біля мундштука. Але решта згожелецьких збройних рвалася в бій. Хтось крикнув, хтось підхопив крик, блиснули мечі і барти[166]. Заіржали пришпорювані коні, зблиснули мечі і в руках людей Біберштайна. Мікулаш Дахс ухопив і підняв біденхандер.

— Стійте! - гаркнув Ганс Фольч. — Стійте, пся мать! Сховайте зброю!

Роймундські і згожелецькі послухалися його. Не вельми охоче. Коні хропли, розтоптуючи сніг у болото.

— Рушайте звідси, — зловісно промовив Ульріх фон Біберштайн. — Рушайте своєю дорогою, пане Фольч. Зараз. Перш ніж до якихось недобрих речей дійде.

Сніг танув блискавично, досить було тієї дрібки сонця, що пробилося крізь хмари. Вітер стих. Стало тепліше.

Повернулася осінь.

Шклярська Поремба — Рейневан уже дізнався, прислухаючись до розмов, назву села з костеликом, — дещо спорожніла, коли загін Фольча і Варнсдорфа зник в ущелині, що вела до Якубового перевалу, який відділяв, як він пам’ятав з чиїхось розповідей, Карконоші від їзерських гір. Мікулаш Дахас якийсь час похмуро дивився вслід, щось промовив до Біберштайна, показуючи то на від’їжджаючих, то на Рейневана. Біберштайн надув губи, зміряв полоненого злим поглядом, кивнув головою. Потім віддав накази. Дахс поклонився.

— Пане Лібенталь! — заволав він, підходячи. — Пане Строчіл, пане Прідланц, пане Кун! Прошу до мене.

Чотири лицарі вийшли з громади, наблизилися, позираючи з цікавістю, але демонстративно неприязно. Дахс цим анітрохи не перейнявся.

— Оцього делінквента, — показав він на Рейневана, — вельможний пан Ульріх фон Біберштайн наказує доставити у Шльонськ, у замок Штольц, там передати до рук брата вельможного пана Ульріха, пана Яна Біберштайна. Полонений має бути доставлений не пізніше ніж за п’ять днів, тобто в понеділок, бо сьогодні четвер. Має бути доставлений живий, здоровий і неушкоджений. Командиром ескорту пан Біберштайн зволив призначити пана Лібенталя. Але за бранця і за виконання наказу головою відповідають усі. Зрозуміло, панове? Пане Лібенталь?

— Чому саме ми? — різко запитав Лібенталь, потираючи чітко окреслене, чорне від щетини підборіддя. — І чому йно вчотирьох?

— Тому, що так пан Ульріх зволив наказати. І тому, що я йому це порадив.

— Сердечно дякуємо, — в’їдливо сказав другий з ескорту, у вдягненій набакир бобровій шапці. — Значить, у Штольц цілого та здорового довезти. А як не довеземо, покладемо голови. Файно.

— А якби втікати пробував? — третій, здоровань зі світлим вусом, зміряв Рейневана похмурим поглядом. — Вільно нам буде бодай лабу йому перебити?

- Є ризик, — холодно відповів Дахс, — що тоді пан на Штольці накаже поперебивати лаби вам.

— То що? — не здавався вусань. — Зв’язати його і в міхові везти? А може, в залізну бочку всадити, таку, в якій Конрад Глоговський тримав Генріха Грубого? А може?..

— Годі! — обрізав Дахс. — Полонений за п’ять днів має бути в Штольці, цілий і здоровий. Як — ваша справа, і кінець балачкам. Від себе додам, що він мав би бути божевільний, щоб утікати. Багато ловців на нього полюють, і в чиї лабети він би не потрапив, чекає його смерть. Причому ані не швидка, ані не легка.

— А у Штольці що? Квітами його закидають?

— Це не моя справа, — стенув плечима Дахс, — чим його там закидають. Але що його чекає в Згожельці, Житаві або Будишині, я знаю: катівня і багаття. Упіймають його знову де Бергов чи Шафф, то теж від злої смерті не втече. Так що я не думаю, що він буде втікати…

— Я не буду втікати, — заявив Рейневан, якому вже набридло мовчати. — Можу дати слово. Поклястися хрестом і всіма святинями!

Лицарі вибухнули диким і сердечним сміхом. Дахсові аж сльози виступили на очі.

— Ой, пане Беляу, — він витер сльози зі щік. — Ну й розвеселив ти мене. Поклянешся, кажеш? Та клянися собі, скільки хочеш? А ми тимчасом зв’яжемо тебе кавалком міцного мотуза. І на хлопську шпортаву кобилу посадимо, щоб тобі часом чвалувати не запрагнулося. Усе це просто так, для певності. Нічого особистого.

Збори тривали недовго, і вони вирушили. Рейневанові, згідно з обіцянкою Дахса, зв’язали руки, без зайвої жорстокості, але надійно і міцно. Згідно з обіцянкою, посадили на коня, а точніше — на паскудну, неповоротку шкапу, яка, крім назви, з конем не мала нічого спільного, кривуляла на задні ноги і цілком очевидно була нездатна не тільки до чвалу, а й навіть до клусу. На такому “скакуні” й справді годі було мріяти про втечу: на ньому не вдалося б обігнати навіть пари волів у ярмі.

Вони їхали на схід. У бік Єленя-Гури. У бік тракту, що сполучав Згожелець зі Свидницею, Нисою і Ратибором.

“Їду до Шльонська, — подумав Рейневан, чухаючи носа, який свербів, об комір плаща. — Повертаюся до Шльонська, як і обіцяв. Як поклявся. Собі та іншим.