Флютик, якби знав, певно, тішився би. Початок листопада, усього чотири дні після Дня Померлих. До Різдва ще купа часу, а я вже у Шльонську”.

Вони їхали на схід. У бік Єленя-Гури. У бік тракту, який називали Підсудетською дорогою, і який сполучав Згожелець зі Свидницею, Нисою і Ратибором. І проходив через Франкенштейн. І неподалік замку Штольц.

“Замку, — думав Рейневан, тручись носом об комір, — в якому перебуває моя Ніколетта. І мій син.”

Близько полудня вони добралися до села Гермсдорф. Тут вони поїхали швидше, погнали коней, тривожно позираючи в бік гранітної скелі і вежі замку Хойнік, що височіла над поселенням. Мікулаш Дахс, застерігаючи перед можливими підступами імовірних переслідувачів, наказав поблизу Хойніка зберігати особливу пильність. Глузд підказував, що Янка Шаффа в замку бути не могло, шлях через карконоські урочища і котловини мусив зайняти йому набагато більше часу, ніж їм, що їхали гостинцем. Але тривога не покидала їх доти, доки замок не зник з їхніх очей.

Вони минули в улоговині Цепліце, село, яке славилося своїми теплими джерелами і цілющими водами. Незабаром побачили і Єленя-Гуру, дзвіницю парафіяльного костелу і башту замку, що здіймалася над містом. Замок нібито збудував понад триста років тому Болеслав Кривоустий, князь полян, а розбудував двісті років тому його пра-пра-пра-і-ще-щось-там-внук, Болько I Свиднинький.

Лібенталь, який очолював ескорт, розвернув коня, під’їхав, сперся стременом на стремено Рейневана. Потім витягнув ніж і перерізав ним пута на руках.

— Ми їдемо через місто, — сухо сказав він. — Я не хочу, щоб люди витріщалися. І пліткували. Розумієш?

— Розумію і дякую.

— Рано дякувати. Бо знай: спробуєш штучок, то оцим-от цизориком вуха тобі відріжу. Клянуся святою Трійцею, що це зроблю. Хоч би мені й довелося це у Біберштайнів спокутувати, відріжу тобі вуха. Май це на увазі.

— Май ще й те, — додав фон Прідланц, світловусий, — що хоча тобі з нами неволя, від інших тебе може гірша прикрість спіткати. Ті, що тебе переслідують, лиху долю тобі готують, муку і смерть, пам’ятаєш, що Дахс говорив? А звідки знаття, чи за нами хто не їде? Може, Фольч і той другий, Варнсдорф з Рогожця? Може, де Бергов? Клюкс? Янко Шафф? А тутешні місця, би ти знав, то якраз маєтки Шаффів та їхніх родичів і свояків: Німпчів, Цедліців, Редернів. Навіть якби ти від нас утік, далеко не зайдеш. Злапають тебе мужики, своїм панам видадуть.

— Як пити дати, — кивнув головою третій з ескорту. — Доправди, ліпше тобі датися, щоб ми тебе у Штольц доставили. На пана Біберштайна милість розраховувати.

— Я не буду пробувати втікати. — запевнив Рейневан, розтираючи зап’ястя. — Я не боюся Яна Біберштайна, бо не почуваю за собою жодної вини. Доведу свою невинність.

— Амінь, — підсумував Лібенталь. — То в дорогу.

На постій і нічліг вони зупинилися відразу за Єленя-Гурою, у селі Майвальдау. Повечеряли абичим, а переночували в сараї, в якому вітрисько, що знову віяв від гір, свистів у численних дірках у стінах і даху.

Рейневан, втомлений переходами, заснув швидко. Настільки швидко, що ява перейшла в сон гладко й непомітно, нереальність плавно зайняла місце реальності. “Ух, ух, панове, як мені кортить до якої-небудь баби.” “Кат би тебе, Прідланц, і встрелило тобі згадати, тепер не засну.” “Нічого, незабавки будемо у Свидниці, я знаю там один борделик… А в Рихбаху на підгородді знаю двох веселих дівчат, швачок…”

“Коня піді мною вбив, мого Штурма, — кипить Нікель Койшбург, жестикулюючи напівобгризеною кісткою, — з арбалета застрелив, сучий син, я сорок гривень за нього дав, але ніколи не шкодував, бо прудкий був… Та ні, не гусит! Кінь був прудкий! Мій Штурмі… А цей гусит, Рейнмар Беляу, бодай його лиха смерть не минула…”

“Біжи”, - шипить, мружачи блакитно-зелені очі, Дус фон Пак. У долоні погойдує дротик. “Утікай, — договорює Бір карт фон Грелленорт, який стоїть за нею. — Я однаково тебе наздожену. В мене вуха й очі всюди. У кожному монастирі”.

“Він викараскається з цього, — говорить Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію. — І тоді є шанс, що він виведе нас на…”

“Мене цікавить пташиний спів, — говорить Конрад Олесницький, вроцлавський єпископ. — Рейнмар Беляу виведе мене на слід пташиного співу.”

Вершник мчить у ніч, лісами і скелястими ущелинами, гупає в оковану браму укріпленого, наче фортеця, монастиря. Йому відкриває чернець у білій рясі з чорною ладанкою, оздобленою хрестом, навколо основи якого обвилася літера “S”.

Ганс Фольч, згожелецький найманець на Роймунді, виконав обов’язок повністю і до кінця — особисто доставив викупленого з гуситського полону Нікеля Койшбурга у розміщений на вершині Соколиної Гори замок Фалькенберг, одну із резиденцій роду фон Дона. Визволеного юнака вітали в замку з бурхливою радістю, а панна Барбара фон Дона, яка налічувала чотирнадцять років, аж сплакалася від щастя. Сплакалася і її сестра, тринадцятирічна Енеда: врешті-решт, ідентична пригода могла як не сьогодні, то завтра спіткати її власного зальотника, Каспара Герсдорфа. За компанію сплакалася мати Барбари та Енеди, їймосць Маргарета, у дівоцтві Єнквичівна. Сплакався дідусь, старий пан Бернард фон Дона, але він був уже в поважному віці, і хоча сміявся і плакав доволі часто, але рідко знав, з чого й чому.

Фрідріх фон Дона, пан на Фалькенбурзі, син Бернарда, чоловік Маргарети і батько дівчат, великої радості не виявляв. Усміхався досить криво, а щастя лише імітував. Він не тільки збіднів на заплачені як викуп вісімдесят кіп грошів. Заплативши гуситам за Койшбурга, він офіційно задекларував свою позицію, призначив його офіційним кандидатом у зяті. А він був упевнений, що його донька могла знайти кращу партію. Тому він кусав вус, вимушено всміхався і не міг дочекатися учти, на якій збирався напитися до нестями, щоб забутися.

З-поміж решти одним із небагатьох, які тішилися по-справжньому щиро, був Ганс Фольч. Від Фрідріха фон Дона він взяв на викуп за Койшбурга суму ста кіп грошів. З гуситським гейтманом Яном Чапеком сторгувався до шістдесяти. Пану Фрідріхові сказав, що до вісімдесяти.

Коли розповідь про пригоди Нікеля Койшбурга облетіла вже як верхній, так і нижній замок, з Фалькенберга тихцем виїхав вершник.

Вершник не шкодував коня. Менш ніж за годину їзди, невдовзі після півночі, він уже гупав у браму укріпленого, ніби фортеця, монастиря целестинців в Ойбіні. У монастирі вже ніхто не спав: суворий целестинський статут наказував після того, як проб’є північ, вставати з лежанок і братися до молитви та праці.

— Звідки прийшла звістка?

— З Ойбіна, ваша велебність. Від целестинців. Від пріора Бурхарда.

— Наскільки вона застаріла?

— Звістка дійшла до Ойбіна вчорашньої ночі, тобто розі; post sexta die mensis Novembris[167], у третю нічну вігілію[168]. А зараз є ніч після сьомого дня листопада і саме закінчується перша вігілія. Гонець, дозволю собі зауважити, їхав удень і вночі, не жаліючи коней. Новини, які він привіз, належить визнати якнайбільш актуальними.

Гжегож Гейнче, inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus на вроцлавську дієцезію, всівся зручніше, простягнувши підошви чобіт у бік жару, що пашів з каміна.

— Цього слід було сподіватися, — буркнув він. — Слід було очікувати, що Рейнмар фон Беляу не всидить спокійно, особливо коли дізнається про… Про певні речі. Можна було також передбачити, що Біберштайни його цапнуть. Його, звичайно ж, везуть у Штольц?