— Обіцяю, — кивнув єпископ. — Ти їх матимеш.

“Якщо це буде в інтересах моїх і Церкви”, - подумки додав він. Стінолаз подивився йому в очі і всміхнувся.

Вони їхали дорогою, що проходила вздовж берега Бобра, який мчав бистринами, між двома рядами вільх і в’язів. Погода покращилася, часом навіть проглядало сонце. На жаль, рідко і ненадовго, але що тут дивуватися, це ж був уже листопад. Точніше, сьоме листопада. Septima Novembris. П’ятниця.

Вільрих фон Лібенталь, якого Біберштайн відзначив тим, що довірив командувати ескортом, був родом з Мейсена. Він — нібито — був споріднений з вельможними Лібенталями з Лібенталя під Львувеком. Йому подобалося це підкреслювати. Але, загалом, то була одна з небагатьох його вад.

Мало чим — у сенсі вад — можна було дорікнути й решті членів ескорту. Рейневан подумки дякував провидінню, усвідомлюючи, що йому могли трапитися набагато гірші.

Бартош Строчіл називав себе сілезцем. Рейневан невиразно пам’ятав, що якийсь Строчіл і справді мав аптеку у Вроцлаві, але волів не з’ясовувати спорідненість.

— Я знаю, — бозна-вкотре повторював Строчіл, погойдуючись у сідлі. — Я знаю у Свидниці приємний бордельчик… А в Рихбаху на підгородді я знав двох веселих дівчат, швачок. Щоправда, це було зо два роки тому назад, могли, курви такі, заміж повиходити…

— Це можна було би перевірити, — зітхав Стош фон Прідланц. — Зупинившись тамка…

— Треба буде.

— Йо, йо, — говорив Отто Кун. — Тра буде.

Стош фон Прідланц, лужичанин, але з чеським корінням, був клієнтом Біберштейнів — як і його батько, дід і, мабуть, прадід. Отто Кун походив з Баварії. Він не хвалився цим, будучи радше мовчкуватим, але якщо вже озвався, гортанне клекотання не залишало сумнівів: так ображати прекрасну німецьку мову могли виключно баварці.

— Ха! — поганяв коня Лібенталь. — Ну то станемо, бачиться мені, в тому свидницькому борделі. Мені теж останнім часом щось часто дупа на умі. А в мені, коли я подумаю про дупу, прокидається поет. Чисто тобі Таннхаузер.

— Зі мною так само. Тілько без Таннхаузера.

— Гей! — Прідланц раптом схопився, обернувся в сідлі. — Ви бачили? Там?

— Що?

— Вершник! З отого горба за нами спостерігав! Згори, з-за отих ялиць. Тепер зник. Сховався…

— Чорт. Цього нам не вистачало. Ти впізнав кольори?

— Він був чорний. І кінь карий.

— Чорний Вершник! — зареготав Строчіл. — Знову! Останнім часом всуціль тільки Чорні Вершники, чорні привиди, Рота Смерті. Рота Смерті тут, Рота Смерті там, Рота проїжджала, Рота показалася, Рота на людей де Бергова напала… Але щоб це й тобі передалося? Га, Прідланц?

— Я бачив, грім би мене побив! Він був там!

— Підженіть коней, — сухо наказав Вільрих Лібенталь, не зводячи очей з узлісся. — І будьте насторожі.

Вони послухалися, поїхали швидше, тримаючи долоні на руків’ях мечів. Коні хропли.

Рейневан відчував, як його хвилями охоплює страх.

Тривога передалася всім. Вони їхали сторожко, уважно розглядаючись. Ніхто вже не жартував, зовсім навпаки: до інциденту поставилися надзвичайно серйозно. Настільки, що організували засідку. Спритно і справно. В одному з ярів, які вони проїжджали, Строчіл і Кун зіскочили із сідел і сховалися в хащах з готовими до пострілу арбалетами. Решта поїхали далі, перебільшено галасуючи і голосно розмовляючи.

Сілезець і баварець чекали в схованці майже годину. Марно. Вони не дочекалися нікого, хто їхав би слідом. Але навіть і тоді напруження не спало. Вони далі їхали обережно і часто оглядалися назад.

— Певно… — відітхнув Строчіл, — ми від нього відірвалися…

— Або, — видушив із себе Кун, — він усе-таки Прідланцлові привидівся.

— Ні те, ні інше, — буркнув Лібенталь. — Паскудник їде за нами, я його тільки що бачив. На пагорбі ліворуч. Не озиратися, чорт забирай!

— Ото хитра якась холера.

- Їде за нами… Що йому треба?

— Чорт його знає…

— Що робимо?

— Нічого. Зброю тримати напоготові.

Вони їхали, напружені і похмурі, дорогою, яка пробігала ярами, вздовж берега Бобра, який шумів на бистринах, серед осінніх вільх, в’язів, яворів та численних скупчень старих, деколи гігантських дубів. Краєвид був красивий і повинен був заспокоювати. Не заспокоював. Рейневан краєм ока дивився на лицарів, спостерігав, як у них наростає злість. Кун, оглядаючи арбалет, цідив крізь зуби якісь гортанні баварські лайки. Прідланц плювався. Зазвичай балакливий Строчіл мовчав як могила. Лібенталь довго зберігав видимість спокою, але врешті-решт і він не витримав.

— А цей, — прохрипів він, кидаючи на Рейневана лиховісний погляд. — А цей, пекло його нам зіслало, на цій напівдохлій хабеті їде, що й не підженеш! Волочимося через нього як ті засрані слимаки!

Рейневан відвернувся, твердо вирішивши не дати себе спровокувати.

— Ти, єретику їден! — знову зачепив його Лібенталь. — Що тобі в довбешку стрелило від істинної віри відступитися? Матері Божої зректися? Гусу-дияволу поклонятися? Таїнствам блюзнити?

— Облиш, Вільрих, — спокійно порадив Стош фон Прідланц. — Облиш.

Лібенталь сапнув, але послухався. Вони їхали у важкій тиші.

Рейневан же, який досі вагався, прийняв остаточне рішення.

Він повинен був утекти. Виходило, що Біркарт Грелленорт не брехав, що в нього справді всюди очі і вуха. Повішений біля підніжжя Карконошів капелан Цвікер не був єдиним його шпигуном, був, як з’ясувалося, якийсь донощик і серед свити Ульріха Біберштайна. Ескорт, який віз його до Шльонська, виявилося легко вистежити, а в сутичці з Чорними Вершниками, яка тепер загрожувала, цей ескорт радше не мав шансів. “Самому, — думав він, — мені легше буде сховатися, простіше обдурити переслідувачів”.

Але вправність лицарів не пройшла повз його увагу. Від цих людей не можна було так просто собі втекти. Потрібен був спосіб. Метод.

Проїхавши приблизно милю, рівно ополудні, про що сповістив дзвін костелика, вони в’їхали в Яновіци, велике село над Бобром. Ще десь через годину доїхали до роздоріжжя — їхня дорога перетиналася тут із гостинцем, що вів зі Сьвежави до Ландесхута. Порожній доти шлях закишів подорожніми, а настрій ескорту виразно покращився. Лицарі перестали озиратися, усвідомлюючи, що тепер, серед громади людей, вони в значно більшій безпеці, ніж у лісових хащах карконошського підгір’я. Прідланц знову став нарікати, що йому кортить до баби, Строчіл знову почав вихваляти відвідані колись борделі. Отто Кун мугикав під ніс баварські пісні. Тільки Лібенталь далі був нервовий, дражливий і злий. Майже кожен подорожній, з яким вони розминалися, удостоювався інвектив, що їх Лібенталь бурмотів собі під ніс. Єврей-мішечник став “убивцею Христа”, “кровопивцею” і — а як же без цього — “пархом”. Усі купці, природно, були “злодіями”, в рудокопи з Мідянки поблизу — “валонськими приблудами”. Брати-мінорити, що мандрували групкою, дочекалися титулу “довбаних нероб”, а озброєні йоанніти поїхали далі як “банда содомітів”.

— Знаєте що? — раптом озвався Строчіл, безпомилково відчуваючи причину настрою. — Я так собі думаю, що то не була людина, той чорний, що за нами стежив.

— А хто тоді?

— Дух. Демон. Це ж Карконоші, хіба ви забули?

— Рібецаль, — здогадався Кун. — Йо, йо…

— Рібецаль, — переконано промовив Прідланц, — має оленячі роги і величезне бородище. А в того їх не було.

— Рібецаль може мати який завгодно вигляд.

— Курва… Придалося би розп’яття. Або якийсь інший хрест. Є в когось? А в тебе, Белява? Нема часом хреста.

— Нема.

— Залишається, курва, святим молитися… Тільки-от котрим?

— Чотирнадцятьом святим, які у помочі стають, — підказав Строчіл. — Усім одразу вкупі. Є серед них кілька зухів. От хоча б Георгій, відомо. З-поміж інших: Киріак диявола посадив на ланцюг, Маргарита приборкала дракона, а Євстахій — левів. Віт… Що Віт зробив, не пам’ятаю. Але неодмінно щось зробив.