— Звичайно, — підтвердив Лукаш Божичко, поляк, диякон костелу Святого Лазаря, який старанно і з великою відданістю працював на Святу Курію. — їдуть, ясна річ, Підсудетською дорогою, зараз вони мають бути поблизу Болькова. Ночами напевне не подорожують, а день тепер короткий. Ваша велебносте, у Свидниці ми можемо їх перехопити. У нас там є люди…

— Знаю, що є.

— Якщо він… — диякон кашлянув у кулак. — Якщо Рейнмар з Беляви потрапить у Штольц, то живим він звідти не вийде. Коли він й дістанеться до рук пана Яна Біберштайна, то загине під тортурами. Він зганьбив доньку пана Яна, пан Ян жорстоко відімстить йому…

— Якщо він провинився, — перебив Гейнче, — то заслужив кару. І Ти жалієш його? Це ж єретик, гусит, його смерть для нас, добрих т католиків, радість, щастя та втіха. Чим смерть лютіша, тим утіха щ більша. Ти ж клявся, увесь Шльонськ клявся. Чи я маю нагадати я клятву? “Die Ketzer und in dem christlichen Glauben irresame Leute zu tilgen und zu verderben ^{29}…”Так воно було, правда?

— Я лишень… — промимрив диякон, зовсім збитий з пантелику і сарказмом інквізитора, — Лишень хотів, би-сте завважили, що той Рейнмар силу всього знати може… Якщо Біберштайн його замуч мит, то ми…

— Втратимо нагоду замучити його самі, - закінчив Гейнче. — Що ж, такий ризик існує.

— Це радше впевненість.

— Впевненим можна бути тільки щодо податків. І того, що Римська Церква вічна.

Диякон не мав аргументів.

— Пошлеш гінця до Свидниці, - сказав після паузи інквізитор. — До домініканців. Нехай вишлють найліпших агентів. Нехай стежать і непомітно спостерігають. Бо я думаю…

Гейнче упіймав себе на тому, що говорить сам до себе. Він відірвав погляд від патьоку на стелі, подивився на дещо зблідлого диякона.

— Я думаю, — докінчив він, що Рейнмар з Беляви викараскається з цієї халепи. Думаю, що є шанс, що він виведе нас на…

— …виведе мене на Фогельзанг, — закінчив Конрад Олесницький, вроцлавський єпископ. — Справа вкраденого податку — дурниця, ми вирішимо її так чи інакше, вона від нас не втече. Але Фогельзанг… Якби я добрався до Фогельзангу, о, це би було щось. А цілий цей Рейневан де Беляу — суб’єкт, мушу визнати, дедалі цікавіший… Він може вивести мене на Фогельзангу.

Єпископ допив келих рейнського вина. Починаючи від ранішньої служби він випив сьогодні щонайменше три гарнці різних вин. Вино давало здоров’я, розганяло меланхолію, посилювало потенцію й оберігало від зарази.

— З того, — продовжив він, наливаючи собі, - що доносить з Ойбіна пріор Бурхард, випливає, що зараз цей Беляу має бути поблизу Болькова, тому треба розраховувати, що за два дні, в неділю, nona die Novembris[169], добереться до Свидниці. Гм. У мене є агенти серед свидницьких домініканців, але боюся, що багато з них працюють на дві сторони, тобто і для Гейнче теж… Доведеться послати когось із моїх власних охоронців… Гм. Я неохоче позбуваюся особистих охоронців, мені донесли, що на мене планують замах. Гусити, ясна річ. Ех, показав би я їм, якби добрався до тих із Фогельзангу… Якби я їх перетягнув, перевербував, якби вони почали працювати на мене… Гм! Ти розумієш мій план, Біркарте, сину мій?

Стінолаз не відповів. Він щільніше загорнувся в шубу, у покоях панував холод, вітер, що дув з боку Рихлебів, через усі шпарини вривався всередину замку в Нисі.

— Розумієш, — відповів сам собі Конрад. — Тому ти зрозумієш і наказ, який я тобі оце даю: лиши Рейневана в спокої. А між іншим, яким це чудом йому вдалося втекти від тебе в Карконошах?

— Чудеса, — або обличчя Стінолаза здригнулося, або це було мигтіння свічі. — Чудеса трапляються. Ваша достойність сумнівається в цьому?

— Авжеж, сумнівається. Бо моя достойність бачила, як їх влаштовують. Але не час на диспути. Видно, провидіння хотіло, щоби Рейневан від тебе втік. Не протився, сину, провидінню. Зніми зі сліду своїх псів, свою лиховісну Роту, своїх Чорних Вершників. Нехай сидять тихо у Сенсенберзі, очікують наказів. Вони знадобляться, коли ми, йдучи слідом Рейнмара де Беляу, вистежимо Фогельзанг. А ти, Біркарте фон Грелленорт, весь час будеш біля мене, при моєму боці. Тут, у Нисі. В отмуховському замку. У Вроцлаві. Одним словом, усюди, де мені доведеться перебувати. Я хочу, щоб ти був поруч зі мною. Завжди і всюди. Я казав, що гусити полюють на мене, планують замах на моє життя…

Стінолаз кивнув головою. Він прекрасно знав, що “планований замах” був вигадкою, його придумав сам єпископ, щоб мати привід посилити терор і переслідування. Вельми сумнівним було й питання поєднування особи Рейневана де Беляу з таємною гуситською організацією під криптонімом Фогельзанг. Єпископ Конрад мав, безперечно, численні власні джерела інформації, але вони не завжди були вірогідні. Надто часто послужливі донощики доносили єпископові про те, про що він хотів, щоб йому доносили.

— На випадок цього замаху, — сказав він, — може, буде краще, якщо мої Вершники…

— Твої Вершники, — єпископ гримнув кулаком по столу, — мають сидіти тихо в Сенчсенберзі! Я сказав! Надто вже багато про цих Вершників говорять! Гейнче дивиться мені на руки, він би втішився, якби міг мене пов’язати з Вершниками, з тобою, з чорною магією і чарами! Надто вже багато про вас балакають, надто багато гуляє чуток!

— Ми старалися, щоб вони гуляли, — спокійно нагадав Стінолаз. — Щоб викликали страх. Врешті-решт, це наша спільна ініціатива, любий єпископе. Я робив те, що ми вирішили. І те, що ти особисто наказував мені зробити. Задля справи. Ad maiorem Dei gloriam.

— Задля справи? — єпископ відпив з келиха, скривився так, ніби це була жовч, а не рейнське. — Гуситських шпигунів та співчуваючих, з яких можна було би видушити інформацію, ти вбивав холоднокровно. Для задоволення. Для втіхи від убивства. Так що не говори, що це було для слави Божої. Бо Бог ось-ось впаде у гнів.

— Тож залишмо це питання, — обличчя Стінолаза не здригнулося, — вирішувати Богові. Я підкорюся наказу, єпископе. Мої люди залишаться в Сенсенберзі.

— Це я розумію. Це я розумію, сину. Залишаться в Сенсенберзі. А ти, якщо тобі потрібні люди, підбери собі кого-небудь із моїх найманців. Хочеш, то бери.

— Дякую.

— Я собі думаю. А тепер уже йди. Хіба що ти маєш щось до мене.

— Так склалося, що маю.

- І що таке?

— Дві речі. Перша — застереження. Друга — прохання. Покірна супліка.

— Я весь перетворився на слух.

— Не нехтуй Рейнмаром з Беляви, єпископе. Ти не віриш у чудеса, кепкуєш з Таємних Знань, до магії ставишся з презирливою усмішечкою. Це не дуже розумно, єпископе, не дуже розумно. Magna Magia існує, а чудеса трапляються. Одне чудо я недавно бачив. І саме біля Рейневана.

— Справді? І що ж таке ти бачив?

- Істоту, якої не може бути. Яка не може існувати.

— Гм. То, може, ти випадково, мій сину, подивився у дзеркало?

Стінолаз відвернувся. Єпископ, хоч і тішився вдало пущеною шпилькою, не усміхнувся. Він перевернув клепсидру — минула media nox[170], до officium matutinum[171] залишалося близько восьми годин. “Саме час нарешті йти спати, — подумав він. — Я забагато працюю. І що я з цього маю? Хто це цінує? Папа Мартін, цей мудак, zum Teufel mit ihm[172], далі не хоче чути про архієпископство для мене. Дієцезія далі формально підпорядкована Гнєзну!” Він обернувся до Стінолаза. Його обличчя було серйозне.

— Застереження я зрозумів. Я візьму його до уваги. А прохання? Ти згадував про прохання.

— Я не знаю, які в тебе плани, єпископе. Але я хотів би, коли настане час, могти зайнятися цим Рейневаном… власноручно. Ним і його товаришами. Я хотів би, щоб ваша достойність мені це пообіцяла.