— Тримайте його! — заревів, а радше загудів він. — Тримайте засранця міцно! Вуха йому відріжу! Клявся, що відріжу! То й відріжу!
— Облиш, Вільрих, — повторив Прідланц, озираючись на людей, які вже виходили з костелу — Не дурій.
— Ти ж бачиш, — додав Строчіл, — що він повернувся. Обіцяв, що більше не буде втікати. Зрештою, для впевненості ми зв’яжемо його, як барана.
— Хоча б одне вухо! — Лібенталь висмикнувся з рук Куна, який намагався його вгамувати. — Бодай одне! За кару!
— Ні. Його треба довезти цілим.
— Хоча б шматочок вуха!
— Ні.
— То нехай я йому хоч у морду дам!
— Оце можеш.
— Гей! Милостиві панове! Що це ви тут виробляєте?
Жінка, яка вимовила ці слова, була висока, а владна постава робила її ще вищою. Вона була вбрана в дорожній упелянд, простого крою і сірий, але пошитий з тонкого сукна високої якості, оздоблений білячим коміром і такими самими манжетами. З білячих шкурок був пошитий і ковпак жінки, вдягнений на мусліновий couvrechef[178], який закривав волосся, щоки і шию. З-під ковпака дивилася пара очей. Очей блакитних і холодних, як сонячний січневий ранок.
— Вертепи, — додала жінка, — вам у голові? Хоча ще навіть адвент не почався?
Лібенталь тупнув, гнівно насупив брови, задер голову, але швидко вгамувався. На це вплинув, зокрема, вигляд озброєних людей, які виступили за жінкою з притвору. Зокрема. Бо не тільки це.
— Пан Лібенталь, чи не так? — жінка зміряла його поглядом. — Минулого літа я гостювала в замку в Жарах, ваша мосць був у почті, що його мені пізніше виділили. Впізнаю тебе, хоча ніс у тебе тоді був дещо іншої форми і кольору. А ти мене пам’ятаєш? Знаєш, хто я?
Лібенталь низько поклонився. Прідланц, Строчіл і Кун вчинили за його прикладом. Рейневан також поклонився.
— Я чекаю на відповідь. Що тут витворяється?
— Оцього, вельможна пані, - Лібенталь показав на Рейневана, — мус нам пильно до Штольца відвезти. З наказу його милості Ульріха Біберштайна. Мус нам його до замку доставити…
— Побитого?
— У мене наказ, — лицар закашляв, почервонів. — Моя в цьому голова…
— Твоя голова, — перебила жінка, — менше віхтя соломи буде варта, якщо цей молодик прибуде до Штольца бодай з одною подряпиною. Ти знаєш пана на Штольці, шляхетного Яна Біберштайна? Бо я знаю. І попереджаю: він буває запальний.
— То що мені робити? — задирливо загудів Лібенталь. — Коли він мені противиться? Втікати пробує?
Жінка кивнула долонею, на пальцях у неї були персні, сукупну вартість яких було неможливо оцінити побіжно. Наблизилися слуги й озброєні пахолки, за ними — стрільці на чолі з гладким десятником у цвяхованій латунню бригантині і з широким кордом на боці.
— Я саме прямую до Штольца, — сказала жінка. Адресуючи слова радше Рейневанові, ніж Лібенталеві.
— Мій почет гарантує вам безпеку в дорозі, - додала вона невимушено, ніби знічев’я. — І належне виконання наказу пана Ульріха. А я обіцяю нагороду, щедру винагороду, на яку пан Ян Біберштайн не поскупиться, коли я вас перед ним похвалю. Що ваша мосць на це, милостивий Лібенталю?
Лібенталь не мав іншого виходу, як тільки знову поклонитися.
— Про добре поводження з в’язнем, — додала жінка, все ще дивлячись на Рейневана, — я подбаю сама, особисто. А ти, Рейнмаре з Беляви, віддячиш мені за це приємною розмовою в дорозі. Я чекаю на відповідь.
Рейневан випростався. І поклонився.
— Це честь для мене.
— Звичайно, що честь, — жінка усміхнулася завченою усмішкою. — Тому в дорогу. Подай мені руку, юначе.
Вона простягла руку, жест вивільнив з-під білячого манжету тісний рукав адамашкової сукні, зеленої прегарною, живою, соковитою зеленню. Він взяв її руку. Дотик змусив його здригнутися.
— Ти знаєш мене, пані, - промовив він. — Знаєш, хто я. Тому ти маєш наді мною значну перевагу.
— Ти навіть не знаєш, наскільки значну, — вона хижо усміхнулася. — А ти називай мене…
Вона завагалася, поглянула на рукав сукні.
— Називай мене Зеленою Дамою. Чого так дивишся? Що, тільки вам, мандрівним лицарям, вільно виступати інкогніто, під романтичними прізвиськами? Я для тебе Зелена Дама — і крапка. І йдеться навіть не про колір шат. Із тим Зеленим Лицарем я сміливо можу йти в компарацію[179]. Бували такі, що на єдиний мій знак готові були класти голови на плаху. Чи ти сумніваєшся?
— Не смію. Нехай-но лише трапиться нагода, пані, то і я не завагаюся.
— Нагода, кажеш? Хтозна. Побачимо. Наразі не завагайся підсадити мене в сідло.
Вони їхали, маючи праворуч краєвид на сині на тлі хмар хребти Судетів. Перед Зеленою Дамою і Рейневаном їхав тільки дозір: гладкий сержант і два стрільці. За Дамою і Рейневаном рухалася решта збройних, пахолків і прислуга, яка вела запасних і в’ючних коней. Ар’єргард кортежу становили Лібенталь et consortes.
Вони не були самі: на дорозі панував рух, причому навіть досить жвавий. Це не могло дивувати, адже вони подорожували відомим і популярним ще з античних часів торговим шляхом, який сполучав Захід зі Сходом. До Згожельця відомий під назвою Via Regia, Королівська дорога, він проходив через Франкфурт, Ерфурт, Лейпциг і Дрезден, а в Згожельці шлях розгалужувався на так звану Підсудетську дорогу, яка проходила підніжжям гір через Єленя-Гуру, Свидницю, Нису і Ратибор, щоб у Кракові знову з’єднатися з вроцлавським трактом і спрямуватися на схід, до Чорного Моря. Нічого дивного, що Підсудетською дорогою рухалися віз за возом, караван за караваном. Зі сходу на схід, до німецьких країв, традиційно йшли воли, барани, свині, шкури, хутра, віск, поташ, мед і лій. У протилежний бік везли вино. І продукцію, що її виробляла розвинена на заході промисловість, яка на сході традиційно ніяк не хотіла розвинутися.
Зелена Дама натягнула віжки стрункої білої кобили, під’їхала так близько, що торкнулася коліном його коліна.
— На комірі, - помітила вона, — в тебе присохла кров. Це їхня робота? Лібенталя і компанії?
— Ні.
— Коротка відповідь, — вона закопилила губи. — До болю лапідарна. А я, подумати тільки, в глибині душі розраховувала, що ти розвинеш тему, потішиш мене пригодницькою розповіддю. Ти мав мене розважати, нагадую. Але якщо тобі це не до смаку, нав’язуватися не буду.
Він нічого не відповів, просто проковтнув язик. Якийсь час вони їхали в тиші. Здавалося, що Зелену Даму повністю поглинає споглядання краєвидів. Рейневан раз по раз кидав на неї погляд. Потайки. За котримсь разом вона зловила його на цьому, впіймала очима, як павук муху. Рейневан утік від її погляду. Бо від нього по шкірі пробігали мурашки.
— Як я зрозуміла, — вона досить безтурботно відновила розмову, розриваючи тишу, яка зависла між ними. — Як я зрозуміла, ти зумів утекти від конвоїрів. Для того, щоб наступного дня повернутися. Добровільно. Ти насолоджувався свободою всього лише одну ніч. І їдеш оце до замку Штольц, у руки і під владу пана Яна Біберштайна. Щоби так вчинити, ти мусив би мати причину. Ти її мав?
Він не відповів, тільки кивнув головою. Очі Зеленої Дами небезпечно звузилися.
— Важлива причина?
Він хотів знову кивнути, але вчасно стримався.
— Важлива, пані. Але я волів би про це не говорити. Не ображайтеся. А якщо я вас образив, то каюся і прошу пробачення.
— Пробачаю.
Він знову глянув на неї потайки, вона знову впіймала його в пастку очей. Виразу яких він не міг розшифрувати.
— Я мала і далі маю охоту до бесіди. Запитаннями я всього лише збиралася схилити тебе до більшої розмовності. Бо відповіді на більшість запитань я і так знаю.
— Справді?
— Ти віддаєшся під владу пана Яна демонстративно. Щоби спробувати переконати його, що в тебе чисте сумління. У справі Касі, звісно ж.
— Дивуєш мене, пані.
— Я знаю. Я роблю це навмисне. Але повернімося, як часто говорить мій сповідник, до суті справи. На пана Яна, можеш мені повірити, твоя демонстрація враження не справить. У замку Штольц чекають на тебе, гадаю, досить неприємні процедури. Які завершаться фіналом радше жалюгідним. Треба було втікати, поки був шанс.
