— Втеча була б підтвердила обґрунтованість обвинувачень. Була б визнанням вини.

— Ах. То ти, значить, невинний? Чисте сумління?

— Ти наслухалася пліток про мене, пані.

— Авжеж, — визнала вона. — Чимало їх ходило. Про тебе. Про твої подвиги. І про перемоги. Слухала, хоч-не-хоч.

— Знаєш, пані, - відкашлянув він, — як воно з поголосом. Горобцем плітка вилітає, волом повертається…

— Знаю й те, що нема диму без вогню. Не цитуй більше прислів’їв, дуже тебе прошу.

— Злочинів, у яких мене звинувачують, я не вчинив. Не напав, зокрема, і не пограбував збирача податків. І не маю награбованих грошей. Якщо це тебе цікавить.

— Це-ні.

— Тоді що?

— Я вже казала: Катажина Біберштайн. Якщо про неї йдеться, ти без вини? Твого сумління тут не обтяжує ніякий гріх? Або принаймні грішок?

— Саме на цю тему, — він затиснув губи, — я волів би не бесідувати.

— Знаю, що волів би. Свидниця перед нами.

Вони в’їхали у місто Стшегомською брамою, а виїхали Нижньою. Проїжджаючи через місто, Рейневан кілька разів зітхнув, побачивши і впізнавши добре знайомі йому місця, які викликали приємні спогади: аптеку “Під Золотим Ліндвурмом”, у якій він колись практикував, корчму “Під Хрестоносцем”, у якійсь колись попивав свидницьке березневе і випробовував свої шанси у свидничанок, овочеві ряди, де він ходив випробовувати свої шанси у дівчат, які приїжджали з товаром із села. Тужно подивився в напрямку Крашевицької вулиці, де Юстус Шоттель, знайомий Шарлея, друкував гральні карти і сороміцькі картинки.

Проте Рейневан, хоч і поглинутий спогадами, раз у раз крадькома кидав погляд на Зелену Даму, яка їхала праворуч від нього. І за кожним таким поглядом його гризли докори сумління. “Я кохаю Ніколетту, — повторював він собі. — Я кохаю Катажину Біберштайн, яка народила мені сина. Я не думаю про інших жінок. Не думаю. Не повинен думати”.

Думав.

Зелена Дама, здавалося, також поринула у роздуми. Вона весь час мовчала. Озвалася лише за селом Болесьцін, коли затихнув тупіт копит кортежу, який проїжджав через міст на Пі лаві.

— За якусь милю, — сказала вона, — буде Фаульбрюк. Потім місто Рихмах. Потім Франкенштейн. А за Франкенштейном — замок Штольц.

— Я трохи знаю ці місця, — він дозволив собі дещо іронічний тон. — Між Рихбахом і Франкенштейном є ще, здається, Копаниця і Козинець. Та чи це має якесь особливе значення?

— Для мене — жодного, — вона стенула плечима. — Але на твоєму місці я би присвятила маршруту більше уваги. Кожна пройдена миля і кожне чергове поселення наближають тебе до пана Яна Біберштайна та до його жахливого гніву. Якби я була тобою, то в кожному з цих поселень шукала би нагоди.

— Я вже казав: я не збираюся втікати. Я не злочинець. Не боюся постати перед Біберштайном. І перед його дочкою.

— Дивіться, дивіться, — вона прошила його поглядом, — який щирий порив. У чому ти хочеш мене переконати, хлопче? Що ти невинний, як дитина? Що тебе нічого не пов’язувало з Касею Біберштайн? Що хай би навіть із тебе смуги дерли і кості ламали, не визнаєш своїм пухленького пахолятка, яке у Штольці чіпляється за Касину спідницю?

— Я відчуваю, — Рейневан відчув, що червоніє, і це його трохи розізлило. — Я відчуваю відповідальність. Так, саме так: відповідальність. Не вину. Але як я зазначив іще раніше, я волів би про це не розмовляти. Ми можемо бесідувати на інші теми. Хоча би про краєвид. Ця річка — це Пілава, а отам — Совині гори.

Вона розсміялася. Він крадькома зітхнув — із полегшенням, бо побоювався іншої реакції.

— Я стараюся, — сказала вона, — збагнути мотиви твоєї поведінки. Я допитлива — така-от слабкість жіночої натури. Люблю знати, пов’язувати причину з наслідком, розуміти. Це приносить мені приємність. Зроби мені приємність, Рейнмаре. Якщо не з симпатії, то принаймні з ґречності.

— Пані… Дуже тебе прошу…

— Тільки одна річ, одна проблема, відповідь на одне запитання. Як це може бути, що ти не боїшся льохів Штольца? Гніву Біберштайна? Після того, як зґвалтував його одиначку?

— Що?

— Знову священне обурення? Ти заволодів Катажиною Біберштайн ґвалтом. Проти її волі. Усі це знають.

— Усі? — він різко обернувся в сідлі. — Себто хто?

— Ти мені скажи.

— Не я почав, — він відчув, що кров знову б’є йому в обличчя. — При всій повазі, не я почав цю розмову.

Вона довго мовчала.

— Відомі факти, — раптом почала вона, — є такими: два роки тому, чотирнадцятого вересня, невдовзі після полудня, ти і твої товариші напали в Голеньовських лісах на кортеж, з яким подорожували високородні Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна зі Штольца, і Ютта де Апольда, донька чашника з Шенау. Ви викрали скарбничок, у якому панни їхали. Погоня, яка вирушила за вами через кілька годин, знайшла екіпаж. Панянок не було ані сліду.

— Що?

— Обох панн, — Зелена Дама проникливо подивилася на нього, — тільки й бачили, кажу. Ти хочеш щось додати? Якийсь коментар?

— Ні. Нічого.

— Погоня вирушила вашим слідом, але загубили його над Нисою, а вже смеркалося. Тільки тоді вирішили послати кінного гінця до замку Штольц. Звістка дійшла ще до ночі, пан Ян Біберштайн розіслав гінців до своїх манів, але не міг нічого конкретного вдіяти аж до світанку. Перш ніж зібралися збройні, в Кам’янці цистерціанці дзвонили на сексту. А коли дзвонили на нону, у Штольці раптом з’явилися, в кортежі вірменського купця, обидві панянки, Катажина і Ютта. Обидві цілі, здорові та на перший погляд незаймані.

— У підсумку, — продовжила вона, оскільки Рейневан мовчав, — це було одне з найкоротших викрадень в історії Шльонська. Банальна афера всім швидко набридла, і про неї забули. Забули десь так до Матері Божої Громничої[180]. Тобто до моменту, коли благословенний стан Катажини Біберштайн ніяк уже не можна було приховати.

Рейневан зберіг кам’яне обличчя. Зелена Дама спостерігала за ним з-під вій.

— Тепер уже, — продовжила вона, — Ян фон Біберштайн розлютився не на жарт. Він призначив нагороду. Сто гривень срібла тому, хто покаже і видасть викрадачів, а якби він сам був замішаний в аферу, додатково має гарантію уникнення кари. Крім того, пан Ян взяв в оборот донечку, але Кася пішла в незізнанку: вона нічого не знає, нічого не пам’ятає, була непритомна, зімліла і так далі. В незізнанку пішла і Ютта де Апольда, щодо якої існувала поважна підозра, що і їй не вдалося зберегти віночок цілим. Час минав, живіт Катажини ріс швидко й гарно, а безпосередній творець цього чуда природи далі залишався невідомим. Ян Біберштайн бісився, а весь Шльонськ розважався плітками. Але сто гривень — чимала сума. Знайшовся хтось, хто пролив світло на це питання, — учасник нападу й викрадення, такий собі Ноткер Вейрах. Він не був настільки дурний, щоби повірити в запевняння про імунітет, волів вирішити питання на відстані. Через своїх родичів, Больців з Цейскенберга, перед якими, в присутності ксьондза, він дав свідчення і поклявся на розп’ятті. І вилізло шило з мішка. Тобто ти виліз, мій ти ефебе. До шановної доньки шановного пана Яна, поклявся Вейрах, викрадачі поставилися з шанобою, ніхто її пальцем не зачепив і не образив її честі навіть сміливішим поглядом. На жаль, у шановній раубрітерській компанії опинився, цілком випадково, один неприторенний негідник, лайдак, збоченець, а на додачу — чарівник. Він, затаївши на пана Яна якусь злобу, магічним способом викрав у викрадачів його доньку. І, поза сумнівом, зґвалтував небогу. Поза сумнівом, допомагаючи собі чорною магією, внаслідок чого небога абсолютно цього не усвідомлює. Ховався цей мерзотник-ґвалтівник під вигаданим іменем Рейнмара де Хагенау, але звістки ходять швидко, два і два чотири, а шила в мішку не сховаєш. Це не хто інший, як Рейнмар де Беляу, якого звуть Рейневаном.