- І це було підтверджено клятвою на розп’ятті? Воістину, небеса терплячі.

- І без розп’яття, — фиркнула вона, — сенсаційним повідомленням Вейраха повірили би. Адже репутація Рейнмара де Беляу в Шльонську вже склалася. Йому вже траплялося застосовувати чари з метою підкорення жінок… Досить згадати аферу з Аделею де Стерча… Ти трохи зблід, як я помітила. Зі страху?

— Ні. Не зі страху.

— Так я й думала. Повертаючись до суті: свідчення раубрітера ніхто не піддав сумніву. Нікого ніщо не змусило замислитися. Крім мене.

— Он як?

— Вейрах клявся, що викрадено було тільки одну панну, а саме Біберштейнівну. Тільки її. Друга панна залишилася біля скарбничка, їй наказали передати вимогу про викуп… Ти маєш щось додати?

— Не маю.

- І тебе нічого в цій історії не дивує?

— Нічого.

— Навіть те, що погоня не знайшла другої панни, Ютти де Апольда? Що наступного дня обидві панни повернулися у Штольц? Обидві разом, хоча, якщо вірити Вейрахові, одну протягом доби викрадали двічі, а другу — ні разу. Навіть це тебе не дивує?

— Навіть це.

— Ти не можеш бути аж настільки стійким відносно здивування, — вона раптом викривила губи, а в її синіх очах загорівся гнів. — А отже, ти насміхаєшся наді мною.

— Ти ображаєш мене, пані, такою підозрою. Або, що більш імовірно, бавишся мною.

— Як було з паннами, ти сам знаєш найкраще, з перших рук. Ти був там, не заперечиш, брав участь у нападі. Свідчення Вейраха вказують на тебе як на батька дитини Катажини Біберштайн, та ти й сам цього не заперечуєш, здається, лише натякаєш, що зближення відбулося за згодою. Що здається дивним, ба взагалі неправдоподібним… Але й не виключеним… Ти то бліднеш, то червонієш, хлопче. Це схиляє до роздумів.

— Звичайно, — вибухнув він. — Не може не схиляти. Мене апріорі визнали винним. Я ґвалтівник, це було вирішено на підставі свідчень такої вірогідної особи, як Ноткер Вейрах, розбійник і бандит. Як ката і кривдника доньки Біберштайн накаже мене стратити. Не давши мені, звичайно ж, можливості захищатися. А що я, коли мене тягтимуть на страту, буду то бліднути, то червоніти? Лементувати, що я невинний? Усі ґвалтівники так лементують. Але хто би їм вірив?

— Твоє обурення таке священне й щире, що я тобі майже вірю.

— Майже?

— Майже.

Вона погнала кобилу, виїхала наперед. Почекала на нього. Дивлячись на нього з усмішкою, якої він не міг розкусити.

— Перед нами Фаульбрюк, — вона показала на дзвіницю костелу, що стирчала понад лісом. Я хочу їсти. І пити. Тобі теж, Рейнмаре, не варто гребувати питтям, carpe diem[181], хлопче, carpe diem, хтозна, що принесе завтрашній день. А отже… Поїдемо на гоп, як звик був казати, коли був живий, мій родич, краківський єпископ Завіша з Курозвенк. Ти дивуєшся? Я, маєш знати, з великопольських Топорчиків, а Топорчики з Ружицями споріднені. Пришпор коня, лицарику. Їдемо на гоп!

У рішучих рухах Зеленої Дами, у тому, як вона тримала голову, гордовито, але водночас природно, а особливо в тому, як вона пила, граційно й вільно вихиляючи кубок за кубком, — у цьому всьому і справді було щось, що викликало спогад про Завішу з Курозвенк. Стосовно ж родинних зв’язків, то Зелена Дама могла — Рейневан мав деякі підозри — просто-напросто фантазувати. Топорчик на гербі мали в Польщі добрих п’ятсот родин, і всі, як воно в Польщі є, вміли доводити найрізноманітніші родинні зв’язки. Спорідненість з краківським єпископом блідла порівняно із заявами деяких родів про родинні зв’язки з королем Артуром, царем Соломоном і царем Пріамом. Однак, дивлячись на Зелену Даму, Рейневан не міг позбутися асоціацій з особою Завіші, уже легендарного єпископа-гуляки. А за цим ішли інші асоціації. Адже єпископ загинув унаслідок порочної хіті: його побив батько, доньку якого він намагався зневолити. А душу розпусника чорти віднесли просто до пекла, дикими голосами, що чули багато людей, волаючи: “їдемо на гоп!”.

— П’ю до тебе, Рейнмаре.

— Твоє здоров’я, пані.

Вона перевдяглася до вечері. Тепер, замість білячого ковпака, у неї був рондлет з облямівкою і мусліновою ліріпіпою. Тепер було видно її темно-русе волосся, зібране ззаду золотою сіточкою. На досить сміливо відкритій шиї поблискувала скромна низочка перлів. Біла котарді поверх зеленої сукні мала по боках великі вирізи, які дозволяли насолоджуватися виглядом талії та округлістю стегон, що тішила око. Такі вирізи, надзвичайно модні, люди, які неприхильно ставилися до моди, називали les fenetres d’enfer[182], бо стверджували, що вони пекельно спокушають до гріха. І справді, щось у цьому було.

Лібенталь та його компанія зайняли лаву в кутку за каміном і напивалися там у понурому мовчанні.

Корчмар увивався за трьох, дівки бігали з мисками як навіжені, прислужували й пахолки Зеленої Дами, завдяки чому не доводилося чекати на страви та напої. Страви були прості, але смачні, вино стерпне, а як для закладу такого класу — на диво добре.

Якийсь час вони мовчали, присвячуючи одне одному виключно напружену увагу та контакт очей, а всю діяльність — пивному супу з жовтками, місцевій форелі з Пілави, ковбасі з дикого кабана, зайцеві у сметані і вареникам. Потім був калач з кмином і кіпрська мальвазія, медовий пряник і ще мальвазія, вогонь у каміні тріщав, обслуга перестала заважати, Лібенталь і його компанія пішли спати до Стаєнь, стало дуже тихо і дуже тепло, ба гаряче, кров дудніла в скронях, палала на щоках. Вогонь милувався собою в полум’яних поглядах.

— Твоє здоров’я, ефебе.

— Твоє, пані.

— Пий. Ти хочеш щось сказати?

— Ніколи… Ніколи я не зневолив би жінки. Ні насильством, ні магією. Ніколи-преніколи. Повір мені, пані.

— Вірю. Хоча мені це нелегко дається… У тебе очі Тарквінія, прекрасний хлопче.

— Ти кпиш з мене.

— Анітрохи. Часом для того, щоб зневолити, не потрібне не насильство, ні магія.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я загадка. Відгадай мене.

— Пані…

— Нічого не говори. Пий. In vino veritas[183].

Вогонь у каміні пригас, зажеврів червоним. Зелена Дама сперлася ліктем на стіл, а підборіддям — на кулак,

— Завтра, — сказала вона, а її голос задрижав гортанно і збуджуюче, — ми прибудемо до Штольца. Як не рахувати і як не міряти, завтрашній день, ти прекрасно це знаєш, буде для тебе… Буде важливим днем. Що станеться, того ми не знаємо і передбачити не можемо, несповідимі-бо шляхи. Але… Може бути і так, що сьогоднішня ніч…

— Я знаю, — відповів він, коли вона зробила паузу, після чого встав і низько поклонився. — Я усвідомлюю, о прекрасна пані, важливість цієї ночі. Знаю, що вона може бути для мене останньою. Тому я хотів би провести її… У молитвах.

Вона якийсь час мовчала, барабанячи пальцями по столу. Дивилася йому просто в очі. Доти, доки він їх не опустив.

— У молитвах, — повторила вона з усмішкою, і це була усмішка, достойна Ліліт. — Ха! Ось і спосіб упоратися з грішним думками… Що ж, тоді і я буду нині вночі молитися. І розмірковувати. Про минущість. Про те, як transit gloria[184].

Вона встала, а він став на коліна. Тої ж миті. Вона торкнулася його волосся, негайно забрала руку. Йому здавалося, що він почув зітхання. Але це могло бути його власне.

— Прекрасна пані, - він ще нижче схилив голову. — Зелена Дамо. Твоя глорія не промине ніколи. Ні твоя глорія, ні твоя врода, яка не має рівних. Ах… Якби доля звела нас за інших…

— Нічого не говори, — муркнула вона. — Нічого не говори і йди вже. Я теж іду. Мені треба швидко почати молитися.