Марек відвів Божену нагору, до спальні Марилі і Касі, а сам залишився з Гайдуком внизу, у вітальні. Розіклав старе шкіряне крісло, в якому вмостився Гайдук, а сам, прибравши все на кухні, ліг на дивані. Гайдук, ледве поклавши голову на подушку, впав у глибоке забуття, без сновидінь і надранкових прокидань, які часто траплялися у Вашінгтоні. Сон був — як закінчення життя.
20.
Його Ясновельможність Гетьман України, генерал армії Кузьма-Данило Махун важкими кроками міряв кабінет гетьманського палацу, бетонна, схожа на гігантську літаючу тарілку споруда якого угніздилася на легендарній горі над Дніпром, у кількох кілометрах від Трипілля. Археологи знайшли тут перше поселення українців, які прийшли сюди з Індії шість тисяч років тому. Археологи стверджували, що саме в цьому місці було зварено перший український борщ, через що село, яке споконвіку існувало на цій горі, мало назву Борщів, а гора звалась Борщихою.
Гетьман, кремезний чолов'яга з темно-шатеновими, майстерно підфарбованими вусами, які підковою облямовували його владний рот і підборіддя, від чого К-Д. Махун ставав схожим на своїх славних попередників — гетьманів, які дивилися на нього з портретів, де переважали темні — чорні та коричневі тони, ще раз обійшов кабінет і переконався, що параметри приміщення не змінилися: сорок дев'ять метрів у довжину, тридцять п'ять завширшки. Підійшовши до оглядового майданчика, що нависав над урвищем, гетьман уперся лобом в броньоване панорамне скло, яке приємною своєю прохолодою трохи пригасило його гнів. Стояв сонячний день, такої пори не хочеться помирати.
— Бляді, — хрипко сказав він, — голови познімаю, яйця повириваю.
Гетьман з сумом подивився туди, де Дніпро весняним повноводдям виповнював обшир, що відкривався з гори. Білий цвіт дерев — наче вкриті вони були пухким снігом — будив щемливі спогади. Далеко, на протилежному пласкому березі, стирчали контрольні вежі охорони — щоб нікому не спало на думку випустити з переносної наплічної установки протитанкову ракету у палац, у серце всенародного лідера, незмінного Гетьмана і визволителя України.
Гетьман важко, наче обм'як після спалаху люті, підійшов до довгого столу засідань, на якому було встановлено два десятки моніторів різних таємних відомств і служб. Тицьнув пальцем у кнопку монітора з написом ВІРУ. На екрані висвітився козацький малиновий хрест з двома перехрещеними мечами. Потім з'явився текст, сенс якого намагався збагнути гетьман, втретє повертаючись до слів повідомлення:
25 квітня 2077 p.
10.30
Цілком таємно
Його Ясновельможності
Гетьману України,
Генералу армії Кузьмі-Дан илу Махуну
Ретельні пошуки тіла Гайдука І.П. на місці падіння госпітального літака «Ланкастер-21», що летів з Конфедерації через Польщу до Бейрута, не дали жодних результатів. Тіла членів екіпажу та госпітальної команди ідентифіковано. Гайдук у списках пасажирів не значиться. Не виключено, що він не загинув.
Полковник С. Ігнатенко
Військовий аташе України у Речі Посполитій Польщі
«Бляді, — ще раз подумки лайнувся Гетьман. — ДерВар каже одне, ці пиндюки — друге. Може, ще розвідку податкової служби накажете долучити?»
— Вітольде! — гукнув у мікрофон, вбудований до наручного годинника.
У дверях з'явилася ставна постать молодого красеня — генерала-поручника Вітольда Клинкевича, особистого ад'ютанта гетьмана і Генерального писаря — начальника гетьманської канцелярії. Так само, як і гетьман, Клинкевич був одягнений у жупан, тільки не чорний, як у Махуна, а сліпуче білий, з золотими еполетами, аксельбантами, золотим шиттям на рукавах. Засмагле обличчя генерал-поручника (весь вільний час рибалив на березі Дніпра) прикрашали підковоподібні вуса — тільки не підфарбовані, як у Гетьмана, а природного чорного кольору. Сам Вітольд порівнював себе з полковником Іваном Богуном з польсько-російського серіалу «Кров і пам'ять», в якому соратник Богдана Хмельницького (грав його популярний
американський актор Койт Блекер) був представлений як винятковий кривавий зарізяка, сексуальний розбійник і п'яниця — і саме це подобалося мільйонам глядачів.
Вітольд шанобливо схилив голову:
— Слухаю, батьку.
— Змотайся за Наталією Гаврилівною, привези її.
— Негайно, — ще раз схилив голову Вітольд. — А що з прийомом? Там чоловік десять заплановано.
— Нахер всіх, — суворо сказав Гетьман, темніючи від гніву.
— Пойняв, — Вітольда як вітром здуло.
Гетьман знехотя, бо ненавидів занудну бюрократичну роботу, подався до письмового столу, де лежав стос паперів у папці «Терміново на підпис Його Ясновельможності». На столі стояв бронзовий бюст Вінстона Черчилля, подарований Махуну англійським королем. Гетьман вклеїв доброго щигля по крутому чолі Черчилля, від чого той аж ніяк не змінив виразу обличчя — залишилося таке ж іронічно-похмуре. Махун підписував численні укази, директиви, нагородні списки, розпорядження та інший необхідний для існування держави мотлох. Підписував, не думаючи, механічно, бо був зосереджений на цій незрозумілий історії з Гайдуком, що сплутала всі гетьманові плани. Тільки за один документ зачепилося око Гетьмана: пропозицію міністра оборони — Головного військового отамана Прядка і директора ДерВару Мережка призначити замість Гайдука начальником науково-технологічного управління військової розвідки України (ВІРУ) якогось Джеджулу, військового аташе в Сінгапурі, китайська дружина якого була резидентом ДерВару в країнах Піднебесної Імперії.
Гетьман зіжмакав подання й викинув його до кошика, що стояв під столом, порушивши своє ж правило — пропускати подібні документи через м'ясорубку шредера. «Рано ще, сучі діти», — подумав він. Відкрилися потаємні двері кабінету, розташовані в стіні, посунувся убік масивний годинник-дзигар, що лагідно видзвонював кожні півгодини, і на порозі з'явилася Наталія Гаврилівна Махун, яку позаочі з повагою і острахом гетьманська челядь звала «Баба-Гетьман».
— Що сталося? Ти знову щось наробив, як тоді з Австрією? — спитала вона, розуміючи, що терміновий виклик її пов'язаний з чимось серйозним. Під час зустрічі з президентом Австрії фон-Зайденбургом гетьман уперто називав альпійську країну Австралією.
Гетьман піднявся і зробив вигляд, що цілує Наталію Гав. рилівну в щоку. Насправді він уже забув, коли цілував дружину, яку дуже любив, а ще більше — боявся.
— Наталочко, чи мати Гайдука знає, що з ним сталося?
— Нічого не знає, — знизала плечима Наталія Гаврилівна. — Я наказала поки їй нічого не казати, всю інформацію заблокувати. Ці твої йолопи — Прядко і Мережко — вже готові були влаштувати державний похорон. Марію треба пожаліти, немає куди поспішати.
— І я так думаю. Тим більше, йде якась суперечлива інформація.
Він показав їй повідомлення з Варшави, висвітивши текст на екрані.
Ось бачиш, — зраділа вона. — Рано ховати.
Наталія Гаврилівна була — і про це ніхто не мав знати в державі — найкращою подругою матері Гайдука Марії Юзефівни. Подружилися ще в студентські роки, коли обидві навчалися співу в консерваторії у професорки Слонимської: Марія Юзефівна мала ніжне ліричне сопрано, а Наталія Гаврилівна відзначалася низьким меццо. Артистична кар'єра подруг не склалася: Марія Юзефівна народила двох дітей, яким віддавала весь свій час, а Наталія Гаврилівна зустріла бравого капітана танкових військ Кузьму Махуна і поділила з ним усі принади важкого гарнізонного життя, де відсутність помешкань, хронічне безгрошів'я, пияцтво офіцерів могли знищити будь-яке подружжя. Та не знищили. Наталія Гаврилівна почала давати в гарнізонах сольні концерти під гітару і стала дуже популярною у військових колах. Її помітив командувач аеромобільних військ і сприяв переводу полковника Махуна до Києва, де той став генеральним інспектором танкових військ, отримавши добру квартиру на Повітрофлотському проспекті і звання генерал-хорунжого. Отоді й відновилася дружба двох жінок. Наталія Гаврилівна полюбила малого Ігоря Гайдука, як сина (власних дітей в неї не було), всіляко допомагала сім'ї Гайдуків уроки глобальної депресії та воєн. І хоча самолюбний і гордий інженер-конструктор Петро Гайдук недолюблював цю владну чорнооку «циганку з вусами», як він звав Наталю Гаврилівну, але Марія Юзефівна душу б їй віддала: адже якби не дружина Махуна, Ігор не отримав би такої освіти у найдорожчих українських та американських школах. Для навчання в МІТ знадобилася резолюція самого Кузьми-Данила, який на той час уже був заступником міністра оборони. Ряд політичних міркувань змусив подруг утаємничити свої відносини (це був наказ Махуна), зустрічалися нечасто на якихось казенних квартирах, куди Наталію Гаврилівну привозили під охороною грузинських джигітів, які вміли зберігати таємниці гетьманської родини. Наталія Гаврилівна вирішила:
