Зблизька вона здавалася набагато молодшою, ніж на телеекранах, незважаючи на повноту. Чорне довге плаття зі сміливо відкритим декольте. Штамп бульварних газет — «Найбільші і найпривабливіші груди України» — відповідав тому образу, що його старанно створювала Індіра та її іміджмейкери: українська мати чотирьох дітей, годувальниця, сексуально приваблива продовжувачка українського роду, щедро наділена фізичними та інтелектуальними принадами, ніжна і водночас смілива, мужня наддніпрянська берегиня.

Індіра народилася в East-Київ, у лівобережному районі бідних бараків, де жили вихідці з Азії, вбогих магазинчиків, брудних ринків — там, де панували в'єтнамські, таїландські, китайські і корейські вуличні банди. Її мати — біженка з Пенджабу, яка тяжко працювала посудомийкою в китайському ресторанчику, батько — бідний українець-кріпак з Броварів, який влаштувався в Дарницьку майстерню ремонту комп'ютерів; завдяки електронним талантам Богдана Голембієвського, майстерня почала процвітати і розширила свою діяльність на правий берег — West-Київ. Отримавши постійну перепустку на правий берег, Голембієвський влаштував смагляву красуню Інді до шахово-кібернетичної школи «Білий слон», яку вона блискуче закінчила з золотою медаллю. На навчання Індіри йшли всі заощадження батьків.

Політичну діяльність юна Інді почала з найбільш злиденних районів Києва — East, організувавши для жінок з Індії, Пакистану і Бангладеш каси взаємодопомоги, які видавали працьовитим домогосподаркам мікрокредити на розвиток невеличких майстерень, їдалень, кооперативів. Невдовзі молоду лідерку кольорового простолюду, яка начиталася творів Ганді, обрали до регіональної ради «Київ-East», де вона уславилася полум'яними промовами на захист іммігрантів, яким врешті-решт почали надавати українське громадянство. Індіру обрали до Сейму.

Все інше було справою вогненної енергії та фантазії Індіри і злагодженої роботи її політтехнологів. Мільйони людей почали на мітингах скандувати її ім'я: Ін-ді! Ін-ді!

— Прощавайте, генерале, і давайте якось зустрінемося, — нарешті Індіра забрала свою теплу руку й, поправивши довге темне волосся, попрямувала до виходу в супроводі двох кремезних охоронців. На її чолі, там, де брови сходилися біля перенісся, кармінова кругла цятка «бінді» означала приналежність Голембієвської до індуїзму.

Фреска, під якою сидів, пригублюючи горілку, Гайдук, зображала княгиню Ольгу, яка помстилася за вбитого древлянами чоловіка: отримавши подарунок з ненависного міста — по одному голубу з оселі, вона наказала прив'язати віхтики соломи до голубів, підпалити й відпустити голубів на волю. На фресці були намальовані палаючі птахи, що поверталися додому, підпалюючи рідні хати, й постать Ольги — у темних шатах. І вогненні відсвіти на її обличчі.

Княгиня Ольга з фрески чимось нагадала Індіру Голембієвську. Індіра — голуб миру. Прізвище в неї голубине.

52.

Гайдук повернувся додому пізно вночі, близько 2.00. Божена спала. Перевдягнувшись, Гайдук пішов на кухню, запалив світло, дістав з шафи віскі «Chivas-Regal», а з холодильника— кам’янець-подільську, закопчену до чорноти домашню ковбасу, привезену Невінчаним. Поклав на тарілку цибулину, огірок і помідор, покраяв хліб. Почувався голодним, самотнім і спустошеним (тут кращим було б англійське слово frustrated). Налив півсклянки віскі і виголосивши подумки тост «Будьмо, пане двозірковий fucken генерал-поручник», вихилив гірку рідину, від чого одразу стало легше на душі: виник стробоскопічний ефект, коли все, що оточує людину, перевертається догори ногами, стрімко відходить назад, втрачає свою владу і зменшується в розмірах. Недолуге засідання РНБ, пародія на справжнє державно-відповідальне обговорення пекучих проблем, небажання зграї зрадників поки що перечити гетьману, несподівана смерть президента Ван Лі, пані президент — Ширлі Ван Лі. Невже він кохав її колись? Чи не маячня все це?

Але після другої порції віскі все віддалилось значно далі, стало міражем, химерним, як блакитнокрилий метелик в акваріумі на Острові.

Він пішов спати й заснув одразу, впавши в темряву, наче хтось різко вимкнув рубильник. Прокинувся, бо щось лоскотало йому ніс. Це було волосся Божени, яка умостилася поряд, наповнюючи його тіло умиротвореним теплом. ВІН обережно обмацав її волосся, провів пальцем по носу й вустам. Вона поцілувала палець

— Mister General, are you drunk? — голос її був усміхнений.

— Yes, I am, — відповів, цілуючи її ніс.

— З якої нагоди? Ви вже перемогли Чорну Орду?

— Я переміг свій страх перед Чорною Ордою. Ти їсти не хочеш?

— Ні. Тета Марта передає тобі привіт і каже, що ти зможеш зустрітися з Ширлі в Афінах. Почекай, ми так не домовлялися.

Вона забрала його руку зі своїх грудей, лягла на спину і поклала руку собі на живіт, туди, де його долоня краєм торкалася короткого і ніжного волосся.

— Полеж так спокійно, — прошепотіла, — не поспішай.

Він напружено завмер, тримаючи ліву руку на її животі й відчуваючи, як гаряча хвиля пропікає пальці. На якусь мить відключив свідомість, ставши частиною теплового поля, що виникло між ним і Боженою. Потім зрозумів, що падає — це Божена, сміючись, сповзла з дивана на килим і потягла його за собою. Прийшов до тями й побачив світло там, де лежала Божена. Вона світилася — все її оголене тіло (він незчувся, коли роздягнув її — чи вона вже голою лягла до нього?) випромінювало тихе світло, наче зі схованих джерел— нічого дивовижнішого і прекраснішого Гайдук у своєму житті не бачив. Це був містичний акт осяяння, illumination, рідкісне явище навіть для дівчини, яка побувала на Марсі — те, що може трапитись з людиною раз у житті.

Він нахилився і став цілувати її тіло. А коли спробував увійти в неї, вона скрикнула від болю й заплакала; повернувшись на живіт, вона плакала, гірко схлипуючи, а він безпорадно гладив її волосся, не знаючи, як заспокоїти.

53.

27 червня 2077 р.

Таємно

Його Ясновельможності ГетьмануУкраїни,

Генералу-армії Кузьмі-Данилу Махуну

Ваша Ясновельможність,

Пропоную до Вашої уваги запис розповіді громадянки Конфедерації Держав Північної Америки Божени О'Коннел, 2051 р. народж., яка вступила в інтимний зв'язок з радником Вашої Ясновельможності з національної безпеки, генерал-поручником Гайдуком 1.П. Запис, що зроблено в ніч на 26 червня 2077 р в квартирі Гайдука І.П. становить не тільки приватний, але і державний інтерес, і показує, на мій погляд, яким небезпечним може стати цей зв'язок у разі його подальшого розвитку.

Всі репліки Гайдука 1.П. з тексту видалено у відповідності до Указу Гетьмана про непрослуховування держслужбовців вищої категорії (УГ-088/2068).

Директор Державної Варти України — Юлій Мережко

Резолюція гетьмана: ознайомити пп. І. Крейду і В. Клинкевича.

Текст запису:

«Ось що вони зі мною зробили. Вони вводили мені у вагіну товстий дріт і пускали струм. Було неймовірно боляче, я кричала несамовито, тоді вони били струмом і голову, викликали електрошок, потім топили у ванні, я захлиналася і мріяла лише про одне: про смерть. Це все відбувалося на базі «Менсфілд», де ми зупинялися з тобою, пам'ятаєш? (...) Вони висунули звинувачення в порушенні закону Конфедерації про суспільну мораль і здоровий розвиток нації. За цим законом сексуальні зв'язки між чоловіком і жінкою допускаються, якщо різниця у віці не перевищує двадцяти років. Тобі скільки років? П'ятдесят? А мені двадцять шість. За законом ми — злочинці. Твій вік на чотири роки перевищує межу дозволеного. А якщо тобі стукнуло дев'яносто років, то ти маєш право кохатися з жінкою, не молодшою за сімдесят. (...) Ідеї авторів закону були шляхетні: ці скажені неоконсерватори, божевільні теологи хотіли повернути народ до тих біблійних часів, коли в сім'ях народжувалося по сім-вісім дітей, коли не було такої кількості геїв та лесбіянок, шаленої хвилі розлучень і нових зв'язків між старими і молодими чоловіками і жінками (... ) Ти справді нічого не чув про цей закон? Та тому, що він з самого початку провалився, він не міг апріорі бути реалізований. На нього навішали купу доповнень, поправок і застережень, різних судових гачків — і він став нежиттєспроможним. Але... Але полягало в тому, що уряд Конфедерації використав цей закон. Проти мене і проти Діка Стоуна. Ти чув це ім'я — Дік Стоун? (... ) Так, так, це він. Славетний на весь світ герой Конфедерації і людства. Людина, яка першою ступила на поверхню Марса в 2053 році, саме тоді, коли я народилася. Пам'ятаєш його перші слова? «Я — той земний Stone, з якого почнеться будівництво нового Марса». Йому було п'ятдесят років, як тобі зараз, коли він став першим посланцем людства на Марсі. Тобі тоді було двадцять шість років і ти, мабуть, добре пам'ятаєш, що робилося на землі після успішної висадки американської експедиції на Марсі. Навчаючись в коледжі, я написала історичне дослідження на цю тему — вивчила всі відео і прінтові джерела: не було на Землі людини, популярнішої за Діка Стоуна. Тризірковий генерал, директор марсіанських програм НАС А, начальник першої військово-космічної бази на Марсі; звання Зірка Людства отримав з рук Генерального Секретаря ООН, десятки нагород різних країн, вулиці і площі Стоуна на всіх континентах — наче лавина в горах, звалилася на нього слава... Але він витримав. Не зламався. Він потім казав мені, що перебуваючи на Марсі, зрозумів щось таке, що поміняло його погляди на життя, смерть і так звану славу... Спробуй зробити це ще раз... Тільки ніжно. Так. Так! Так!!! (...) О, Jesus, як я боялася, що ніколи — ніколи не відчую цього... (...) У сімдесят п'ятому мене, як молодшого аналітика легіону «Марс», послали на базу «Фенікс», командиром якої був Дік Стоун. Мені — двадцять чотири, йому — сімдесят два. Він уже був не в фаворі, його за щось незлюбили у Вашінгтоні й перебування на Марсі було для Діка почесним засланням. База була стара, термін її експлуатації мав закінчитися через кілька років, а шахти для добування стратегічних металів були розташовані далеко від нас — біля бази «Марінер». Нас було семеро — четверо чоловіків і три жінки. Ми жили в тих огидних цистернах, що звалися модулями. Цей страшний тріск метеоритів, що падали на модулі (...). Боялася, ще й як! Але, по-перше, платили шалені гроші, і я тепер дуже багата людина. По-друге — ти не повіриш, це ті божевільно прекрасні кольори неба, коли заходить сонце: рожеві, червоні, а навкруги сонця — темно-фіолетовий німб. Нічого прекраснішого на світі не існує. А по-третє (... ) Так, я закохалася в Діка. Не було ближчої людини на цілім світі... Ні, не тому, що він герой і світова зірка. Хоча, можливо, і це відігравало свою роль, тішило моє самолюбство. Але не це головне. До моїх службових обов'язків входило забезпечувати Діка Стоуна аналітичною інформацією, виконувати його доручення (... ). Через кілька місяців я була шалено закохана в нього, а він — у мене. На землі в нього залишилась велика родина, дружина, яку він любив, але на Марсі земні закони не діяли... А в мене залишилась тільки тета Марта і Аскольд, я була вільна і нічим нікому не була зобов'язана. Так, ось тут... як приємно (... ) Звичайно, всі знали. Але в кожного були свої плани, свої контракти, ніхто не хотів лізти в чужі справи, тим більше — заводитись з командиром бази. Але в сімдесят шостому на зміну одному з офіцерів прибув майор Вільям Кроуфорд, nickname — «м'ясник Вілл». Пам'ятаєш, ми його зустріли перед в’їздом до Києва (...) Він одразу накинув на мене оком, що для нього означає — накласти лапу. Під час чергової спроби трахнути мене я дала йому ногою, мабуть, яйця розколотила (сміється). А невдовзі приїхала комісія з Центральної служби безпеки — перевіряла нас з Діком Стоуном. Звинувачення були страшні (шепіт, нерозбірливо). Уявляєш? (...) Твою квартиру прослуховують? (...) Не будь таким самовпевненим. Нас заарештували й повезли на Землю. Востаннє я бачила Діка, коли нас у кайданах і червоних робах, як останніх каторжників, виводили з тюремного відсіку на кораблі (плаче) (...) Мене повезли на базу «Менсфілд», Діка — до найстрашнішої військової тюрми в штаті Юта. Всю справу оформили як порушення закону про суспільну мораль. Але насправді їх хвилювало інше: що сталося (шепіт, нерозбірливо). Ти ніколи про це не чув? (...) Я зрозуміла, що якщо я здам Діка і визнаю, що знаю про всю цю історію, мене негайно вб'ють. І Діка теж (... ) Не знаю. Мені казали, що Дік у всьому зізнався й відрікся від мене, але я в це не вірю. Я його кохаю (плаче). Я хотіла мати від нього дитину... але після тортур я не матиму дітей (плаче). Пробач, я не повинна була це казати, коли так добре з тобою (... ). Марта сказала мені, що Дік Стоун помер, і його тихо поховали на Арлінгтонському кладовищі (плаче). Без ніяких почестей, без повідомлень у пресі. Найкращого сина Америки вбили тільки тому, що він не схотів передавати (шепіт, нерозбірливо), мене скалічили... і тобі подобається така країна? (...) Але твоя країна також нічим не краща. (...) Ти б побачив, що робиться в цьому «ЗЕК»у, як люди бояться слово зайве сказати... бояться стукачів, бояться старосту, адміністрацію. Бояться і ненавидять. Знаєш, що кажуть про твого гетьмана улюбленого, цього блазня з оперетки. (...) Добре, добре, не буду. Поклади мені pyку. Сюди. Нижче. Так. Як добре, Jesus, наче знову народилася».