Гайдук, який переїхав з конспіративної на свою стару квартиру в 30-ти поверховому будинку на розі Інститутської та Банкової (мама залишилася в старій «батьківській» квартирі на площі Толстого), прокинувся на світанку від незвичного тепла, що струменіло з відчинених дверей балкону на 29-му поверсі. Вийшов на балкон, звідки відкривалася панорама старої частини Києва, Подолу, Дніпра і Труханового острова. Далеко знизу долинали крики дітей, цвірінькання горобців, які невідь звідки з'явилися, і брязкіт контейнерів для сміття, що їх нарешті після довгої зими взялася вивозити фірма "Green Clean".
Голоси дітей розбудили щемливі спогади: цю квартиру він придбав після свого одруження в 2060 році, і саме тут народилася його донька Кристина, яку востаннє бачив у 2062 році, коли розлучився з дружиною. Лара невдовзі після розлучення вийшла заміж за японця-стоматолога і виїхала до Едмонтона в Канаді, заборонивши Гайдуку бачити доньку. Час від часу агенти ВІРУ висилали Гайдукові фотографії доньки — гарної чорнявої дівчини, яка чомусь почала нагадувати йому японку.
Пролунав сигнал урядового геджету, і на екрані з'явилося повідомлення, що Гайдука о 10 годині чекає гетьман України в своєму палаці. Очікується прибуття офіційної делегації Союзу Держав Чорної Орди. Гайдук мав зустріти делегацію й узяти участь у переговорах.
Гайдук зітхнув — чи то від спогадів, чи від нагадування про переговори. Він пам'ятав про прибуття делегації: аналітики ВІРУ та РНБ підготували для гетьмана ряд довідок і позиційних матеріалів, розробили talking points — питання, які слід розглянути під час переговорів. Міністерство закордонних справ, ДерВар, Особливий відділ при Гетьмані, Міністерства оборони і економіки підготували свої матеріали. Однак Гайдук не знав, які ідеї і плани закладено в тих матеріалах, бо гетьман діяв давно випробуваним методом цезарів: збирав особисто усі папери докупи, самотужки вивчав їх і одноосібно приймав рішення, нерідко дивуючи підлеглих неочікуваністю й парадоксальністю своїх ухвал. Гайдук почав підозрювати, що гетьман, перш ніж ухвалити рішення, узгоджує його з кимось, тільки не знав, хто цей хтось.
Він ще приймав швидкий холодний душ, коли пролунав сигнал іншого — американського — геджета. Вискочив з душової кабіни, ледве не посковзнувшись, і голяком, залишаючи мокрі сліди на паркеті, підбіг до письмового столу, взяв геджет.
— Слухаю.
— Пане Гайдук, пане Гайдук, — почувся незнайомий жіночий голос і примовк.
— Говоріть, — роздратовано сказав Гайдук. — Я слухаю. У мене обмаль часу.
— Пане Гайдук, це я... Божена. Ви мене чуєте?
— Божена? Багатою будете. Я вас не впізнав.
— Може, мені подзвонити іншим разом?
— Ні, кажіть, що у вас. Щось сталося? — він так довго чекав цього дзвінка, що захвилювався, почувши голос Божени.
— Ні, все гаразд. Я хочу вас запросити до нас з братом. Ми живемо з ним та його сім'єю в ЗЕК-116. Це в Феофанії-Пирогово.
— Знаю, — сказав він. Ідіотська професія — все знати. Невінчаний уже доповів, де і в яких умовах живе Божена.
— Провулок Лесі Українки, — сказала Божена, і голос здався йому дзвінким, як цей ранок. — У неділю о десятій чекаємо вас.
— Обов'язково буду, — пообіцяв Гайдук (якщо не впаде на мою голову якась халепа, подумав він).
— Чекаю. Bye-bye.
— Bye-bye.— Він легенько доторкнувся до червоного індикатора геджета. Це був перший дзвінок відтоді, як отримав цей геджет у Білому домі.
Під дверима квартири його вже чекали ординарець і охоронці. Вийшовши з двору на Банкову, Гайдук і його супровід попрямували до похмурого сірого будинку, де містився Особливий відділ при гетьмані. З напівпідвального поверху Гайдук ліфтом спустився на підземну станцію. Ординарець доповів, що гетьман сьогодні ночував у палаці, тому Гайдук має скористатися гетьманською капсулою. Гайдук сів у розкішне гетьманське купе (чомусь згадав лімузин Першої Леді, на якому вони з Боженою тікали з Білого дому); охорона розташувалася в задній частині капсули. Гайдук увімкнув лептоп з таємними донесеннями з теренів, окупованих Чорною Ордою. Машиніст дав короткий, але потужний, як у метрополітені, сигнал, і капсула стрімко рушила до берегів Дніпра, до гори Борщихи.
На таку спеку Гайдук вдягнув літній — світло-кремового кольору — генеральський мундир. Обладунок завершували військовий кашкет, схожий на бейсбольний, з кокардою ВІРУ, зіркою і золотим листям на козирку, червоно-зелені аксельбанти розвідувального управління, ідеально випрасувані штани з двома малиновими лампасами.
Стоячи на майданчику біля палацу гетьмана, почувався цілком комфортно, вітер з Дніпра не здавався таким спечним, як у місті. Незважаючи на гнітючі обставини візиту, настрій у Гайдука був піднесений.
Чота почесної варти пріла в теплих, ще зимових, важких жупанах, стискаючи в руках муляжі штурмових німецьких автоматів НК-МР 7/12. Два роки тому ДерВар викрив змову проти гетьмана, якого мали застрелити під час урочистого параду на честь урядового візиту президента Далекосхідної російсько-японської республіки Івана Попова-Іманакі-сан. Замовників злочину не знайшли, безпосередніх виконавців скинули з літака з висоти 5000 м над Чорним морем, і відтоді заборонили використання справжньої зброї під час парадів.
Рівно о 10.00 над майданчиком зависла велика десантна «черепаха» виробництва компанії «Уралвагонзавод» (Нижній Тагіл), що належала ВПК Чорної Орди.
Гайдук знав з розвіддонесень, що на озброєнні Чорної Орди перебуває дев'ятнадцять таких «черепах» — всі пофарбовані в танковий зелений колір, з чорними зірками Орди на бортах. У повідомленнях вказувалось, що Орда має проблеми з пальним для «черепах», оскільки на хімічному підприємстві Сталінграда, де переважно працювали росіяни, зафіксовано серію диверсійних актів, що серйозно вплинуло на постачання пального для «черепах».
Зелена «черепаха» з чорними зірками і білими бортовими номерами 052-4040 м'яко торкнулася бетонки. Фанфаристи гетьманського оркестру дали сигнал «Увага всім», вдарили калатала в козацькі тулумбаси, легко відкрився центральний люк «черепахи», з надр якої виповз назовні трап.
Командир почесної варти в синьому суконному жупані, червоних шароварах і сивій смушковій папасі з малиновим денцем, який страждав від несподіваної спеки і був вкритий рясним потом, шаблею картинно відсалютував «черепасі». Через кілька хвилин на верхній сходинці з'явилася постать кремезного воїна у блискучих, бронзового кольору латах, схожих на кулевідпорні скафандри спецпідрозділів. На голові воїна сяяв сталевий шолом із загостреним шпичаком, золотою стрілою над переніссям і двома рудими лисячими хвостами ззаду. В руці батир тримав великий білий прапор Орди з тридцятьма п'ятьма чорними зірками — за кількістю країн та державних об'єднань, що входили добровільно чи внаслідок поневолення до СДОРу. Батир велично спустився з трапу і застиг з прапором, полотнище якого ворушив гарячий дніпровий вітер.
Всі чекали на вихід делегації.
— Бляха-муха, яке опудало! — почувся голосний шепіт Невінчаного.
— Розмови! — жорстко кинув Гайдук і рушив уперед, щоб привітати повноважних посланців Чорної Орди.
Їх було троє: головного звали Мохамад-бек — чорнобородий, смаглявотемний лицем араб у білосніжному тюрбані, прикрашеному діамантовою підвіскою. Він був заступником вождя Орди Кара-хана і носив спеціальне звання «беклербек» — другої людини в державі. Вбраний був у довгий чорний шкіряний плащ зі срібним поясом, до якого приторочена була крива іранська шабля — шемшир. Мохамад-бека супроводжували секретар із закордонних справ Орди турок Агджі Гюндюз, товстопикий черевань з рудою фарбованою бородою і шиєю, що міцно зрослася з тулубом. Третім був «громадянин слов'янської зовнішності», як визначали таких субчиків на теренах Орди. Гайдук безпомилково впізнав у ньому колишнього співкамерника Басманова по сталінградській тюрмі на прізвисько Хлищ. В офіційних документах він значився як політичний радник Кара-хана з національно-релігійних питань — везір Вадим Хлищенко-Хлищов. З делегацією прибула чарівна молода монголочка на ім'я Алтанцецен — «золотулька», офіційний драгоман делегації.
