Щоб не заважати Невінчаному дивитися новини на телебаченні (тепер залишилася лише одна програма і один канал — Крейди), матюкатися вголос і пити медовуху, заїдаючи смачним домашнім білим сиром, Гайдук вийшов у двір і ліг біля огорожі, звідки видно було пойму ріки та ліс на протилежному березі. Його не охоплювало більше почуття невагомості, як одразу після звільнення, й запаху груш-гнилиць він більше не відчував. Хвилюючись, набрав номер геджету Божени й почув її ніжний голос:
— I missed you, honey... I dreamed... Рідний! Як я рада тебе чути! Як ти там?
— I'm OK, my dear Martian... Я люблю тебе, — прошепотів він, бо соромився своїх почуттів і не хотів, щоб хтось його почув, хоча слів почути його не було кому на порожньому подвір'ї. — Я хочу тебе вкрасти. Давай домовимось...
— I hope, we'll discuss this issue after tomorrow, — почув її відповідь і зрозумів: або до кімнати хтось увійшов, або вона боїться прослушки й не хоче обговорювати деталі втечі.
— Ти не можеш говорити? — занепокоївся він.
— I'm sorry... I can not do it, — на цих словах зв'язок перервався.
І в цю ж хвилину Гайдук побачив ЇХ. Знизу, путівцем, яким курсував фаетон Палія, піднімалося вгору п'ятеро чоловіків, одягнутих у якесь дрантя. Судячи по тому, як вони безладно рухалися, ігноруючи будь-які правила безпеки пересування, це не був підрозділ спецназу. В руках одного Гайдук побачив мисливську рушницю, інші були озброєні сокирами і довгими ножами.
Пригинаючись, Гайдук побіг до будинку.
— Бляха-муха, поїсти не дадуть, — сказав Невінчаний, витираючи рукою рот. Він дав Гайдуку важкий автомат ІЖ-107, собі взяв улюблений пістолет-кулемет MiKpoTAR-22, засунувши його за спину. Відтягнув стіл у куток кімнати, в мертву зону обстрілу, й поклав кілька гранат і пістолети «Крук» на всяк випадок.
— Ви не виходьте, Ігоре Петровичу. Я сам побалакаю з ними. Ви мене ззаду прикривайте.
Невінчаний відчинив вхідні двері і став на ґанку. Був у синій майці з написом «ВІРУЮ У ВІРУ» й довгих шортах з великими накладними кишенями, куди поклав запасні магазини. Гайдук став ззаду так, щоб крізь відчинені двері бачити Невінчаного і одночасно контролювати вікна.
Невідомі прочинили хвіртку й ступили на територію садиби, зупинившись перед ґанком.
— Здорово, люди добрі, — весело привітав гостей Григорій. — Чим можу допомогти?
Той, в руках якого була рушниця, певне, ватажок, сказав:
— У нас є сигнал, ш,о тут у вас склад зброї і продукти крадені зберігаються.
— А ви хто? — поцікавився Невінчаний.
— Ми — бойова дружина Фронту Визволення України.
— А довідка у вас є? — глумливо спитав Григорій.
— Яка ще довідка?
— Довідка. З печаткою. Круглою.
Гайдук побачив, що ватажок перекинув рушницю з лівої руки у праву, а його дружбани зробили крок уперед, наближаючись на небезпечну відстань до Невінчаного.
— Мужик, не пудри нам мізки, — з погрозою мовив власник рушниці. — Показуй. Бо інакше...
Невінчаний завів руку за спину й обхопив руків'я пісто-лета-кулемета.
Гайдук моментально прийняв рішення: кинувши під ноги нападникам поліцейську гранату нейро-паралізуючої дії, затягнув Невінчаного всередину будинку і зачинив вхідні двері. Пролунав неголосний грім, і по кімнаті прокотилося коротке сяєво, наче від блискавки. Залишивши Григорія біля дверей, Гайдук вискочив з бічного вікна у двір й визирнув з-за рогу: перед ганком лежало в нестямі і корчах п'ятеро дружинників Фронту Визволення України. На ґанок вибіг Невінчаний з рулоном широкого «скотчу» й почав зв'язувати нападників й заліплювати їм роти. Гайдук спецназівським кинджалом обрізав зайві шматки плівки. Вони обшукали нападників. Удвох знайшли пістолети «Крук», у одного жетон агента ДерВару; ще у двох — довідки про амністію для кримінальних злочинців. Сокири й ножі поскидали до сараю, пістолети й рушницю поклали до багажника «Форда-Скорпіона». Через тридцять хвилин бандити мали прийти до тями. (В тому, що це бандити, не було жодного сумніву: у ватажка під брудною сорочкою висіла торбина, набита пограбованим золотом та коштовним камінням).
Ірпінський дім був «спалений».
Вбивати нападників не мало сенсу. Не виключено, що в них могли бути спільники, які знали, куди пішли ці «дружинники». Тому Гайдук з Невінчаним, заштрикнувши нападникам одноразові шприци-ампули зі снодійною речовиною, перетягли тіла до гаража й повісили іззовні важкий замок.
Ретельно відібравши необхідні речі, Гайдук надягнув маску передового «стаКановця» Василя Семеновича Петренка, ще раз перевірив документи, видані на ім'я таємного агента новоствореного Міністерства державної безпеки і внутрішніх справ (хакери ВІРУ встигли скачати зразки посвідчень на закритих сайтах Крейди), що давало дозвіл на носіння й застосування зброї. Невінчаний наклеїв на вітрове скло маленький, райдужний чіп МДБВС, зв'язався з полковником Палієм і сів за кермо.
— Шкода, — сказав він, рушаючи з місця. — Гарна була хата. Не встиг акумулятори зарядити.
Перед в'їздом до Києва їх зустрів натовп біженців, які прямували до Варшавського шосе. їхали велорикші, завантажені нехитрим скарбом, люди штовхали візки, в яких сиділи малі діти, тягли за собою «авіаційні» сумки на малих коліщатках; старі автомобілі, що працювали на спирті, викидали сині смердючі гази, від чого коні, що четвірками тягли за собою важкі диліжанси, хрипіли й намагалися податися вбік, у кювет. Задихаючись від спеки і смороду, повільно, згинаючись під вагою рюкзаків, покірливо йшли старі чоловіки і жінки. Гайдука вразила кількість старих людей, котрі вирішили кинути домівки й податися в небезпечну путь, у невідомість. Він подумав, що невдовзі на узбіччях шосе валятимуться впереміжку трупи людей і коней, перекинуті візки й нікому не потрібні, випотрошені мародерами сумки. Йому стало боляче так, наче поміж цих людей йшла його мама — і стало соромно перед цими невідомими киянами за привілегію, якою скористався він, відправивши маму до Польщі. Подеколи назустріч «Форду-Скорпіону» повзли дорогі автомобілі з водно-водневими чи електричними двигунами, ціною від 100 до 300 тисяч глобо. Водії намагалися не дивитися на втікачів, пасажирів не було видно за затемненими бічними вікнами. Перед самим київським КПП побачили обгорілий дорогий «Лексус» і трупи довкола.
Самосуд.
Біженці йшли мовчки, не звертаючи уваги на електромобіль. Але коли на КПП офіцер військової автошляхової жандармерії, зчитавши спеціальним приладом, що висів у нього на грудях, сигнал чіпа, махнув жеслом, дозволивши в'їзд до матері городів руських, хтось з натовпу, що неохоче звільняв дорогу, жбурнув каменюкою і закричав:
— Зрадники! Продали Україну! Бог вас покарає!
Камінь залишив подряпину на вітровому склі.
Сигнал американського геджета пролунав, коли вони проспектом Перемоги наближалися до нової конспіративної квартири, розташованої на території Політехнічного університету, в старому триповерховому будинку неподалік пам'ятника ракетному конструктору Корольову.
Дзвонила Марта Джеферсон:
— Пане Гайдук, можете розмовляти?
— Можу.
Він ввімкнув скайп і побачив на екрані стурбоване обличчя Марти.
— Хто це? — злякано сказала Марта, увімкнувши зображення. — Ви мене чуєте? Де ви?
— Це я, — сказав він. — Чи не правда, тепер я маю вигляд набагато інтелігентніший? Хочете — почухаю ніс? Чи покажу язика?
Він торкнувся пальцем свого крупного носа з полілату.
— Добре, — засміялася вона. — Слухайте, конспіраторе. Нам стало відомо, що вночі, о другій годині київського часу першого серпня, тобто через (вона подивилася на годинник, він також звірив час)... через тринадцять годин наш чорний друг почне атаку на київський аеропорт Бориспіль і спробує посадити великі військово-транспортні літаки з бронедесантом. Можливо...
— Я не командую силами протиповітряної оборони цієї країни, і в мене немає ракет «земля-повітря», — жорстко перервав її Гайдук. Добре їм сидіти у Вашінгтоні і давати поради людині, голова якої оцінюється в мільйон глобо. Можна три броньованих «Лексуси» купити. До речі, чому так мало призначили за мою голову?
