Мати хлопчика, зачувши таке, зронила сльозу.

— Мій бідолашний Біл, треба йому допомогти, хлопчику ж напевне боляче.

— Ішла би ти, жінко, до хати, — розпорядився фермер. — А Білові перепало заслужено, і я ще подивлюся, чи скористається він із цього уроку. Він уже не вперше знущається з того поні, але я таки покладу цьому край. Дуже вам дякую, Менлі. Щасливої дороги!

Ми рушили далі, і Джон усю дорогу вдоволено усміхався. Коли він розповів про цю пригоду Джеймсові, той теж повеселішав і сказав:

— Так йому й треба! Я знаю цього задаваку ще зі школи. Гне кирпу так, що куди тобі — він, бачте, син фермера! Тільки те й робить, що чваниться і зачіпається до менших. Ми, старші хлопці, звісно, спуску йому не даємо, як треба, то й втовкмачимо, що за партою і на ігровому полі немає фермерських чи наймитських синів — там ми всі рівні. А ще, пригадую, такий випадок. Перед обідніми уроками я застав його за одним прецікавим заняттям: сидить він, значить, на підвіконні (а вікно там таке здоровезне!), ловить мух і обриває їм крильця. Обриває, мене не бачить, то я й заїхав йому в вухо, та так, що він сам із того підвіконня злетів, як та муха. Злий я був на нього. А він на підлогу брик — і ну ревти, що той бугай!

Я аж злякався. Прибігли хлопці з ігрового майданчика, навіть директор із вулиці прибіг подивитися, кого там ріжуть. Я, не мудруючи лукаво, виклав усе, як було: так і так, мовляв, це я його, і пояснив, за що. А потім показав директорові мух — і тих, яких він уже розчавив, і тих, які ще повзали без крил, ще й обірвані крильця на підвіконні… О, як директор розлютився, я ще таким його не бачив. Біла вже, правда, не карали, бо він і так заводив, як останній боягуз (а він таки направду боягуз); директор лише наказав йому сісти і пообіцяв, що до кінця тижня зловмисник не має права гратися в ігри. Після цього він скликав усіх учнів і пояснив їм, що таке жорстокість і якими безсердечними й боягузливими мають бути ті люди, що знущаються зі слабших, ніж вони самі. А найбільше з його слів мені запам’яталося те, як він назвав жорстокість тавром диявола і попросив, аби ми, побачивши, як хтось мучить меншого за себе, втовкмачили йому, з ким він вступив у змову, адже диявол — це передусім убивця, а його споконвічне призначення — терзати живих. Коли ж, додав директор, ми побачимо людину, котра ставиться до ближніх із любов’ю та повагою, любить людей і братів своїх менших, то це — Божий обранець.

— Ліпше від вашого директора не скаже ніхто, — зауважив Джон. — Нема любові — нема віри; люди можуть переконувати інших у своїй побожності скільки заманеться, але якщо ця побожність не вчить їх доброти й людяності, то їхня віра — чистісіньке лицемірство, і вона обернеться на порох, коли, Джеймсе, настане час назвати все своїми іменами.

Одного грудневого ранку, коли Джон привів мене з моціону[36] і якраз накривав попоною, а Джеймс носив для нас овес із клуні, до стайні завітав господар. Він був замислений, а в руках тримав розпечатаного листа. Зачинивши мій загінчик, Джон шанобливо привітався з господарем і чекав, що той скаже.

— Доброго ранку, Джоне, — привітався містер Гордон. — Хочу знати, чи не маете ви яких претензій до Джеймса?

— Претензій?! Аж ніяк, сер!

— І можете засвідчити, що він старанний працівник і поважає старших?

— Саме так, сер.

— І він ніколи не байдикував, коли вас не було на місці?

— Жодного разу, сер.

— Що ж, чудово. Тоді мені доведеться поставити вам ще одне запитання. Чи не маєте ви якихось підозр, що він, вигулюючи коней чи виконуючи доручену йому справу, зупиняється потеревенити з товаришами чи знайомими або заїжджає туди, куди не мав би заїжджати, залишаючи коней без нагляду?

— Ні, сер, не маю я таких підозр. Коли ж мені скажуть, що Джеймс хитрує, нехай це спершу доведуть, а вже я подумаю, вірити цьому чи ні? Не знаю, сер, хто хоче кинути тінь на його репутацію, але, присягаюся, такого спокійного, надійного, чесного і водночас моторного стаєнного помічника, як Джеймс, я ще не мав. Слова зайвого не скаже, всі доручення виконує сумлінно. До коней підходить із розумом та ласкою, і я б сказав, що добра половина кучерів, зодягнених у лівреї та капелюхи, не вміють того, що вміє Джеймс. Тож якщо комусь кортить знати всю правду про Джеймса Говарда і його вдачу, — промовив Джон, енергійно кивнувши головою, — нехай прийде і розпитає Джона Менлі!

Господар зосереджено слухав Джона, а коли той закінчив, широко усміхнувся. Він приязно поглянув на Джеймса, який мовчки стояв на порозі, і сказав:

— Ану, Джеймсе, облиш поки свій овес і підійди до мене. Я дуже радий, що ми з Джоном однакової думки про тебе. Джон сім разів подумає, перш ніж щось сказати, — додав він, весело всміхнувшись, — не так просто в нього вивідати, що він про когось думає, от я і вирішив піти в обхід, як кажуть, пальнути по кущеві з одного боку, щоб птахи вилетіли з іншого. Принаймні, не марнуючи часу, я дізнався про все, що мене цікавило. А тепер до справи. Я отримав листа від свояка, сера Кліфорда Вілямса, який живе у Кліфорд-холі; він просить мене знайти йому молодого й сумлінного конюха. Кандидат на цю посаду повинен мати двадцять-двадцять один рік і знати свою справу. Бачиш, його старий конюх прослужив тридцять років і вже не має тієї сили, то сер Кліфорд хоче підшукати йому наступника. Той попрацював би під його началом, а потім старий конюх міг би передати справи і піти на відпочинок. Сер Кліфорд пише, що на початках новий конюх матиме платню вісімнадцять шилінгів на тиждень, робочий одяг, кімнатку нагорі каретні[37] і стаєнного помічника. Сер Кліфорд — гарний господар, і робота у нього зовсім непоганий початок для молодого хлопця. Шкода тебе відпускати, та й Джон без тебе як без рук.

— Що правда, сер, то правда, — погодився Джон, — але хлопець не має сидіти на місці, йому треба рости.

— Джеймсе, скільки тобі років? — запитав господар.

— У травні буде дев’ятнадцять.

— Ще надто молодий. А ви, Джоне, що скажете?

— Молодий — то молодий, але міркує по-дорослому, та й силою не обділений. Хіба що кіньми править ще не так уміло, та за цим справа не стане. Рука в нього тверда й легка, око зірке, завбачливості теж не позичати, і я певен, що під його наглядом коні не матимуть клопоту ані з копитами, ані з підковами.

— Джоне, твого слова цілком досить, — запевнив господар. — Сер Кліфорд у дописці додає: «Якби я міг знайти чоловіка, котрого підготував ваш Джон, це було б ідеально». Так що, Джеймсе, обміркуй цю пропозицію, увечері порадься з матір’ю, а потім даси мені знати, що надумав.

Через кілька днів по розмові було остаточно вирішено, що Джеймс за місяць-півтора перебирається до Кліфорд-холу, а поки залишався тут і мав навчитися правити кінними запрягами.

Ніколи екіпажів не запрягали так часто, як тепер. Зазвичай, коли господиня залишалася вдома, сквайр правив кіньми сам, але зараз — байдуже, хто куди їхав (чи то господар, чи то юні леді), — щоразу, коли мене із Джинджер ставили у запряг, на кучерські козла[38] сідав Джеймс. Спершу до нього підсідав Джон, допомагав йому, коли треба, порадою, та Джеймс скоро набив собі руку і далі вже їздив сам.

Я просто не йняв віри, скільки вулиць нам доводилося минати, коли наш господар щосуботи виїжджав до міста. А які різні вони були!.. Заїжджали ми й на вокзал (коли господар мав зустріти потяг), і їхати туди доводилося в суцільному потоці кебів,[39] возів, бігунців[40] та омнібусів.[41] Дорога на вокзал пролягала через міст, і в ті години, коли прибував потяг, недосвідченому кучерові чи ненавченим коням туди краще зовсім не пхатися. Сам міст був вузький, а на виїзді дорога різко повертала, і, якщо ловити ґав, то недалеко й до біди.