Леді, що досі супроводжувала нас по тротуару, підійшла до мене і погладила так, як вже давно ніхто не гладив.

— Бачте, ви йому дозволили — і в нього все вийшло. Я ж бачу, що цей кінь — сама надійність, і повірте мені, він знав кращі часи. Ну що, ви більше так його не будете гнуздати? — запитала вона, коли Джейкс знову взявся за упряж.

— Ваша правда, мадам, незагнузданий кінь легше йде догори, і я неодмінно про це пам’ятатиму. Дуже дякую вам за пораду, та розумієте, як він ходитиме розгнузданий, мене всі візники засміють. Що вдієш, так не прийнято!

— А ви започаткуйте, — порадила леді. — Бо як вас послухати, то коли всі роблять щось погане, то й ви це зобов’язані робити. Зараз чимало джентльменів не гнуздають коней, наші ходять так десь років з п’ятнадцять, і повірте, втомлюються вони набагато менше. Крім цього, — вона раптом стала дуже серйозною, — не можна кривдити Божих створінь, принаймні, без вагомих причин. Ми кажемо «безсловесні тварини», бо вони таки насправді безсловесні, нікому не поскаржаться, але це не полегшує їхніх страждань. Ну, от і все, більше я вас не затримую. Дякую, що дослухалися до поради і догодили дамі. Я думаю, це набагато краще за батіг, і ви самі у цьому пересвідчитеся. Удачі вам!

Вона ще раз погладила мене по шиї і легкою ходою пішла по тротуару. Більше я її ніде не зустрічав.

— Бий мене грім, якщо це не істинна леді! — тихо пробубнів Джейкс. — Так говорила зі мною, наче я якийсь аристократ. Що ж, не забудемо її порад, принаймні, на підйомах.

Треба віддати Джейксові належне: він трохи мене розгнуздав, а коли на нас чекав підйом, вивільняв мені шию. А от вози нітрохи не полегшали. Коли кінь зайнятий роботою, то ситна їжа, гарний відпочинок зможуть повернути затрачені сили. Коли ж він гарує, мов проклятий, йому нічим не допоможеш, і з часом я охляв настільки, що на моє місце купили молодшого коня.

Була там ще одна незручність, про яку, мабуть, варто згадати. Колись я чув про це від інших коней, але самому пережити не доводилося. І тільки тут я дізнався, що таке стайня без світла.

У стайні, де я жив, було одне-однісіньке віконце, десь аж у кінці, і через це в наших стійлах панувала вічна напівтемрява. Таке освітлення, по-перше, дуже пригнічує, а по-друге, жахливо псує зір. Коли мене виводили надвір, раптове світло боляче різало очі, я ледве розумів, куди йду, і кілька разів навіть шпортався на порозі.

Пробувши там трохи довше, я б напевно став підсліпуватим, а для коня це вкрай погано. Я вже не раз чув від людей, що краще вже їздити на сліпому коневі, ніж на підсліпуватому, бо, зазвичай, підсліпуваті коні страшенно лякливі. Втім, зір мені вдалося вберегти, а потім мене перепродали одному перевізникові, що мав багато кебів.

Свого нового власника я пам’ятатиму до смерті. Він мав чорнющі очі та гачкуватий ніс, рот — як у бульдога, та голос, що рипів, неначе віз по гальці. Звали його Ніколас Скінер, і мабуть, це у нього працював Бідолаха Сем.

Люди часто кажуть: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Я б перефразував: краще один раз відчути. Можна все життя проходити в кебі, але так і не дізнатися, до чого може докотитися простий запряжний кінь.

У Скінера був цілий парк третьорозрядних кебів і цілий штат третьорозрядних кучерів. Він не церемонився з ними, а ті не церемонилися з нами. Опинившись у Скінера, я дуже скоро забув про недільний відпочинок, а надворі, між іншим, стояла літня спека.

Часто в неділі кеб від самого ранку наймала компанія веселих гульвіс. Четверо сідало досередини, п’ятий умощувався біля кучера, і я мусив тягти цю ватагу десять-п’ятнадцять миль за місто, а потім назад. Коли доводилося йти вгору, я навіть не мріяв, що хтось із них зійде і трохи пройде пішки. Хоч який був підйом і як припікало сонце, вони сиділи й у вус не дули, і тільки вряди-годи, коли кучер прямо казав, що я можу й не подужати гірки, вони нехотячи злазили з кеба. Інколи після роботи я був настільки змилений і зморений, що кидав їжу, ледь до неї доторкнувшись. О, як я згадував смачну мішанку з висівками та селітрою, яку давав нам Джері суботніми вечорами, коли надворі стояла спека. Така їжа приємно освіжала, після неї нам ставало легше. А потім нас чекали дві ночі та цілий день законного відпочинку, і в понеділок вранці ми були ладні бігати, як лошата. Тут же про відпочинок навіть не мріяли, і мій візник за грубістю поводження нічим не відрізнявся від свого патрона. Він мав страшний батіг з якимось вістрям на кінці, яке аж до крові розсікало шкіру. Перепадало часом і по животі, і навіть по голові. Від такої кричущої несправедливості я закипав, але продовжував сумлінно працювати, навіть не думаючи про бунт. Казала ж бідолашна Джинджер: це все одно нічого не дасть, бо людина сильніша.

Життя моє стало нестерпним, і я, як Джинджер, мріяв упасти просто на дорозі та врізати дуба, щоб ураз зі всім покінчити. Одного дня моє бажання мало не збулося.

Ми виїхали на стоянку о восьмій годині ранку і вже добряче наїздилися, перш ніж довелося йти на залізничну станцію. Там саме мав прийти великий потяг, і ми прилаштувалися в черзі кебів, щоб не повертатися порожніми, а прихопити пасажирів. Людей приїхало чимало, кеби з-перед нас роз’їхалися швидко, і врешті-решт настала наша черга. Наших пасажирів було четверо: галасливий і метушливий добродій, його дружина, їхні діти — хлопчик і дівчинка, і ще ціла гора багажу. Леді з хлопчиком одразу сіла в кеб, чоловік командував, куди яку валізу запхати, а дівчинка зупинилася коло мене.

— Татку, — з сумом промовила дівчинка, — я боюся, цей бідний коник не довезе нас додому, та ще й з багажем. Нам стільки їхати, а він слабкий і дуже змучений. Ти тільки подивися на нього.

— Міс, не хвилюйтеся, все буде добре! — запевнив її візник. — Він сильний, довезе.

Носильник, що тягав важкенькі скрині, побачивши, що багажу чимало, запитав у добродія, чи братиме він другий кеб.

— Ваш кінь це все потягне? — звернувся добродій до візника.

— Потягне, сер, потягне. Гей, носильнику, тягни сюди ці ящики. Він і більше візьме.

Візник допоміг висадити на дах такий важкий ящик, що я відчув, як сіли ресори.

— Тату, тату, та візьми другий кеб, — благала дівчинка добродія. — Не можна так навантажувати коника, чуєш?

— Ґрейс, не кажи дурниць, сідай негайно і не метушися. Що скажуть люди, коли ділова людина, перш ніж найняти собі кеб, питатиме згоди в коня. Чи, може, ти думаєш, кучер не знає, що робить? Ану, стрибай досередини і поменше базікай!

Моя співчутлива заступниця мусила скоритися; багаж, ящик за ящиком, випхали на дах кеба, а частину прилаштували біля візника. Коли все було готове, візник звично смикнув віжками, ляснув батогом, і ми рушили з місця.

Ноша була неймовірно важка, я від ранку нічого не їв, не відпочивав, але попри всі кривди чесно тягнув свою лямку.

Спершу все йшло без пригод, а коли ми під’їжджали до Ладґейтського пагорба,[106] важкий багаж і сильна втома зробили свою чорну справу. Ляскали віжки, свистів у повітрі батіг. Я вибився з останніх сил, і раптом, не знаю навіть, як це сталося, ноги пішли кудись убік, і я упав на землю, наче підкошений. Від несподіванки і від сили удару мені перехопило подих. Я лежав і не рухався. Втім, рухатися я не мав сил і був переконаний, що помираю. Я чув звуки метушні навколо, хтось щось сердито говорив, хтось стягав багаж, і здавалося, що все це уві сні. А потім нібито та сама дівчинка із розпачем сказала:

— Бідний коник!.. Це через нас він упав…

Хтось підійшов до мене, послабив на шиї шлею від вуздечки, відстібнув ремінці, що тримали хомут. Чийсь голос сказав:

— Він не встане, йому вже кінець.

Потім прийшов полісмен, віддавав різні розпорядження, та я навіть не розплющив очей. Єдине, що я міг, — це час до часу судомно вдихати й видихати. Хтось хлюпнув мені на голову крижаної води, в рот залили якогось зілля, чимось прикрили моє тіло…