Джері підтримував у стайні ідеальну чистоту, не шкодував для нас корму, і все, що міг нам дати, — давав. Окрім цього, і вдень, і вночі ми завжди мали питну воду. Пити нам не дозволялося лише тоді, коли ми, розігріті, заходили до стайні. Хтось, може, заперечить, мовляв, кінь — не бочка, щоб дудлив та й дудлив, але повірте мені: якщо кінь знатиме, що може будь-якої миті втамувати спрагу, він не випиватиме за раз по піввідра чи навіть більше, а питиме малими порціями, хоч і часто, і це набагато краще для його здоров’я.

Деякі конюхи так і норовлять швидше дременути додому, до жаданого кухля пива, а кінь тим часом залишається сам-на-сам із сіном та вівсом. Про воду ж він тільки мріє. Після такого, хоч-не-хоч, надудлишся! Від надлишку води збивається дихання і навіть можна застудити шлунок.

Найкращим днем для нас була неділя, коли і я, і Капітан відпочивали від роботи. За тиждень ми натруджувалися так, що, якби не цей вихідний, ми просто попадали б з ніг. Цілий день проводячи у стійлі, ми з Капітаном не раз розмовляли досхочу, і от одного такого дня він розповів мені про себе.

Капітана від самого малку готували до служби у війську, і найпершим його власником був офіцер-кіннотник, який вирушав на Кримську війну. Капітан із хвилюванням згадував військову муштру, коли він разом з іншими кіньми мчав на уявного ворога: лунає сурма, звучить команда офіцера, і кіннота жене учвал, повертає праворуч, ліворуч, а потім різко зупиняється, коли звучить команда припинити наступ.

Замолоду Капітан був темно-мишастої масті у світлих яблуках, і всі люди захоплювалися ним. Його власник — молодий безстрашний джентльмен — душі не чув за Капітаном, і кінь не пригадує жодного випадку, аби той його скривдив чи вчинив легковажно. Життя військового коня видавалося приємним і безхмарним; так тривало доти, допоки не довелося сідати на великий корабель, що мав доправити їх через море аж до іншої країни. Тоді й настало розчарування.

— То було щось страшне, — згадував Капітан. — По-перше, хто це вигадав, щоб коні по трапу заходили на корабель! Люди брали нас на міцні стропи і, хоч ми пручалися, відривали нас від землі, а ми, погойдуючись у повітрі, переносилися на палубу. По-друге, на кораблі нас замикали в тісних закритих стійлах, і ми довго не бачили неба і навіть не могли розім’яти ніг. Час до часу на морі здіймався шторм, на судні починалася хитавиця, тоді нас вдаряло до дерев’яних огорож, і ставало так млосно, що годі згадувати.

Та все рано чи пізно закінчується, і от нас знову підіймають на стропах, і ми, погойдуючись у повітрі, опускаємося на сушу. О, як ми тішилися, як форкали, як весело гиготали, знову відчуваючи під ногами землю!

Незабаром ми збагнули, що та країна, куди нас переправили, зовсім не схожа на нашу, а війна — це не тільки баталії. Сніг, вогкість, холоднеча, багато чого ще, до чого ми не звикли. Велика подяка нашим офіцерам, вони робили все можливе, аби полегшити наш тягар. Ну, може, і не всі вони, але таких було чимало.

— А як же війна? — запитав я. — Хіба не війна — найбільше зло?

— Бачиш, — відповів Капітан, — навіть не знаю, що тобі сказати. Нам подобалося чути звуки сурем і зриватися за сигналом, ми нетерпляче чекали команди до наступу, хоч інколи минали години, перш ніж вона звучала. Зате, коли команда вже лунала, ми з такою радістю кидалися в бій, неначе й не було навколо гарматних ядер, багнетів та куль. Я думаю, що поки вершник міцно сидить у сідлі і рука його стискає повід, кінь не знатиме, що таке страх, хоч би над ним свистіли бомби та розривалися на тисячі осколків.

Ми, я і мій шляхетний вершник, пережили не одну баталію і навіть подряпини не дістали. Мені не раз доводилося бачити, як падають інші коні, прошиті кулями, проколені піками чи посічені шаблями; ми залишали не одне поле бою, всіяне убитими або конаючими кіньми, та я навіть гадки не мав чогось боятися. Коли мій офіцер весело підбадьорював солдатів, я чув його голос і вже просто не вірив, що його чи мене можна вбити. Я так йому довіряв, що навіть якби він скерував мене просто на гармату, я б, не вагаючись, побіг. Скільки безстрашних вершників загинуло від шабель ворога, а скільки їх померло від смертельних ран. Я чув їхні крики і передсмертні стогони; земля під моїми копитами була слизька від крові, і раз по раз мені доводилося повертати вбік, аби не наступити на повалених людину чи коня, та до певної пори я не знав, що таке страх. А потім настав той день, який я пам’ятатиму до скону…

Капітан важко зітхнув і замовк. Я терпляче чекав.

— Це було одного осіннього ранку, — продовжував він. — Ми, як правні бійці, ще за годину до світанку в повному споряджені чекали сигналу до бою, який міг пролунати і за кілька хвилин, і за кілька годин. Вояки стояли біля коней, готові будь-якої миті скочити в сідла. Коли зазоріло, між офіцерами почувся гомін, і не встигло ще як слід розвиднітися, як ворог відкрив гарматний вогонь.

До нас під’їхав офіцер-кіннотник, скомандував «На коні!», і вже за мить усі сиділи в своїх сідлах. Кожен кінь стояв готовий до атаки, і досить було найменшого поруху повода або легенького удару шпор, аби він вихором помчав на ворога. Щоправда, коні пройшли чудовий вишкіл, і тільки по тому, як вони покусували вудила та час від часу крутили головами, було зрозуміло, що всі чекають сигналу до бою.

Мій дорогий офіцер і я стояли на чолі бойового строю. Усі завмерли перед боєм, напружилися, насторожилися. Мій офіцер побачив пасмо, що вибилося з моєї гриви, і м’яким рухом пригладив його. Потім він поплескав мене по шиї і сказав: «Ну, Баяре, красеню мій, сьогодні буде жаркий день. Але ми виконаємо свій обов’язок, нам з тобою не вперше».

Мені здалося, що він гладить мою шию довше, ніж звичайно. Він гладив її мовчки, раз у раз, наче думав про щось зовсім інше. Мені було приємно відчувати його дотик, і хоч мої груди розпирало від гордощів, я стояв тихо-тихо. Ми зналися не перший день, і я чудово розумів, коли можна дати волю почуттям, а коли краще стриматися.

Я не можу описати всього, що сталося того дня, розповім лише про останню нашу спільну атаку. Наступати довелося рівниною, що стелилася перед ворожою артилерією. Ми вже звикли до гуркоту бою і не зважали на бухкання важких гармат, на тріскотання рушниць, що випльовували кулі, на ядра, що свистіли у повітрі, але такого щільного вогню я ще зроду не бачив. Справа, зліва, попереду — звідусіль на нас градом падали ядра та стрільна.[76] Чимало сміливців полягло того дня, не один кінь звалився, прикривши собою вершника, а скільки коней, наче знавіснілі, покидали свої лави, утративши вершників! Не відчуваючи руки господаря, вони, злякавшись нежданої самоти, тулилися до сусідів у лаві й разом із ними бігли далі.

Незважаючи на всі жахіття, ніхто з нас не зупинився, ніхто не повернув назад. Наші лави рідшали щомиті, але коли хтось раптом занепадав духом, ми гуртувалися навколо нього, щоб підбадьорити його, і що меншою ставала відстань до гармати, то швидшим і певнішим був наш крок.

Мій офіцер, мій бравий офіцер, махнув рукою, підбадьорюючи інших, і раптом над моєю головою просвистіло гарматне ядро і влучило просто в нього. Я не почув від нього ані звуку, але відчув, як здригнулося від удару його тіло. Я хотів був сповільнити крок, але він уже зронив шаблю, повід і важко випав із сідла на землю. Попри те, кіннота наступала далі, і наші коні, крок за кроком, відтіснили мене від того місця, де впав мій вершник.

Я хотів залишитися там, щоб не кидати його сам-на-сам із сотнями кінських ніг, та всі мої зусилля були марні. І тепер, утративши господаря і друга, я залишився один серед того побоїща. А потім мене охопив страх, я затремтів, як ніколи. Коли я бачив інших коней, що неслися в атаку, я хотів долучитися до них і разом з ними мчати на ворога, та їхні вершники відганяли мене вістрями шабель. А потім мене спіймав один кіннотник, під яким убили коня. Він осідлав мене, і ми полетіли в атаку.