— Гарячий кінь — ще не біда, — сказав Джері, — аби лише не злий і слухався повода.

— Ні, він зовсім не злий, — сказав конюх. — До повода чутливий, і, власне, мабуть, через це все сталося. Просто він застоявся у стайні, а погода того дня була кепська, і коли його вивели, він стояв, як повітряна куля — от-от злетить. А мій патрон, тобто кучер, загнуздав його чомусь надто туго, дав мартингал, підборідник, мундштук, підчеревник…[102] А губи ж у нього чутливі, норову теж не позичати, от він і сказився.

— Все може бути, — погодився Джері. — То я прийду погляну на нього.

Наступного дня Шаленець (так звали того коня) вже стояв у нашій стайні. То був чудовий гнідий кінь з гарною головою та без жодної світлої волосинки, такий самий заввишки, як Капітан, і мав лише п’ять років. Я зустрів його привітно, як майбутнього напарника, але вирішив не розпитувати, щоб не набридати.

Першої ночі Шаленець поводився дуже тривожно: замість лягати спати все смикав за свій недоуздок, стукав по яслах і заважав мені заснути. Та наступного дня, проходивши в кебі п’ять-шість годин, він набрався розуму і став сумирнішим. Завдяки ласці й доброму слову Джері вони швидко порозумілися. Наш господар казав, що вільний повід і регулярна робота зроблять коня спокійним, як ягня. І любив повторювати, що нема нічого злого, що б не вийшло на добре: мовляв, джентльмен утратив улюбленця, за якого виклав сто гіней,[103] а він, кебмен Джері, знайшов собі гарного коня в повному розквіті сил.

На початках Шаленець вважав нову роботу ганебною і навіть відмовлявся стояти у шерезі кебів на стоянці, та наприкінці тижня він потай зізнався мені, що вільний повід і можливість рухати головою, може, навіть цього і вартують, та й ходіння в кебі — не така вже й погана робота. Принаймні не знати, що краще: тягнути кеб чи ходити під сідлом, коли тебе всякою збруєю прямо-таки сповивають. Одне слово, він скоро прижився у нас, і Джері його полюбив.

Для одних людей Різдво та Новий рік — великі свята. А для кебмена і його коня — не свята, а жнива: з одного боку, непогані заробітки, з іншого — гарувати доводиться від ранку до ночі. Новорічні бали, святкові посиденьки, ковзанки, атракціони — тільки встигай розвозити гостей та відпочивальників. Тож не дивно, що часто-густо працювали ми до півночі, і навіть довше. Дощ чи мороз — а ти чатуєш на вулиці, мокнеш, дрижиш на морозі та чекаєш тихенько, поки гості в теплому домі навеселяться, натанцюються і почнуть збиратися додому. Мені завжди було цікаво, чи замислюються коли-небудь статечні дами про нещасного кебмена, який всі жданики поїв, чекаючи на козлах, і терплячого коня, котрому від стоянки на морозі вже ноги задубіли.

Такої пори по вечорах здебільшого працював я, бо мені до стояння було не звикати, до того ж Джері побоювався за Шаленця, щоб часом той не застудився. На Різдвяні свята у нас було чимало пізніх викликів, і нашому Джері не на жарт став докучати кашель. Та до якої б години ми не затримувалися на роботі, Полі завжди чекала чоловіка, і коли вона з ліхтарем виходила нам назустріч, я бачив, як вона переживає.

У новорічний вечір ми відвозили до Вест-Енду[104] двох джентльменів. Рівно о дев’ятій вони вийшли з нашого кеба і попросили забрати їх об одинадцятій.

— Можливо, ми трохи затримаємося, — попередив один джентльмен, — як-не-як, це гра в карти, але ви все одно не запізнюйтеся.

Джері завжди відзначався надзвичайною пунктуальністю, і, коли годинник пробив одинадцяту, ми були на місці.

Годинник пробив чверть, другу, третю… Пробив дванадцяту годину, а джентльмени не з’являлися.

Того вечора дув пронизливий вітер, удень пускався колючий дощ, із настанням темряви він перейшов у густу мжичку, яка сікла, здавалося, зусібіч. Холоднеча була неймовірна, і сховатися від неї не було де. Джері зіскочив із козел, підійшов до мене, поправив попону, натягнув її мені на шию. Після цього проходжувався туди-сюди, притупуючи ногами, став плескати себе по плечах, але замість зігрітися зайшовся важким кашлем. Тоді він відчинив двері кеба, заліз до середини і сів на підлозі, залишивши ноги знадвору, — такий-сякий сховок. Годинник бив одну чверть за другою, а від джентльменів — ні слуху ні духу. О половині першої Джері подзвонив і запитав, чи чекати йому взагалі.

— О, так, звичайно, — відповів швейцар. — Чекайте, чекайте, вони вже закінчують.

Джері повернувся на козла. Голос мого візника так хрипів, що я його ледве почув.

І тільки п’ятнадцять по першій двері нарешті відчинилися і на порозі з’явилися наші джентльмени. Без жодного слова вибачення вони сіли в кеб і пояснили Джері, куди їхати; це було милі зо дві звідси. Мої ноги задубіли від холоду, я біг і боявся, що от-от впаду. Вийшовши з кеба, пасажири і не думали вибачатися за запізнення, але не на жарт розхвилювалися, коли Джері назвав ціну за проїзд. Він ніколи не брав більше, аніж треба, але й поступатися своїми принципами також не збирався, і джентльменам довелося-таки заплатити за тих дві години і п’ятнадцять хвилин, які ми вимушено мерзли на вулиці. Та оті гроші виявилися для Джері надто дорогими.

Нарешті ми дісталися додому. Джері ледве міг говорити, а кашель його просто домучував. Полі, ні про що не запитуючи, відчинила двері й мовчки підсвічувала ліхтарем.

— Тобі чимось допомогти? — запитала вона.

— Так, дай Джекові чогось теплого, а мені зроби трохи вівсянки, — не говорив, а хрипів Джері.

Він ледве дихав, але не забув обтерти моє тіло й полізти на горище по додаткову в’язанку соломи для моєї підстилки. Полі принесла теплої бовтанки, я попив — одразу ж полегшало, і тільки після того вони вийшли зі стайні та зачинили за собою двері.

Наступного дня до стайні довго ніхто не заходив. Коли ж нарешті прийшов Гарі, він почистив нас, погодував, вичистив стійла і знову настелив соломи, так ніби сьогодні неділя. Усе це робив мовчки, не висвистуючи і не співаючи. Опівдні він знову прийшов, погодував нас, напоїв. Цього разу із ним була Долі. Дівчинка рюмсала, і з їхньої розмови я зрозумів, що Джері дуже хворий, і лікар каже, що справи кепські. Отак минуло два дні, будинок охопила справжня паніка. До нас заходив тільки Гарі й інколи Долі. Мабуть, вона приходила за компанію, бо Джері потребував цілковитого спокою, і навіть Полі ні на крок від нього не відходила.

Третього дня, коли Гарі порався коло нас, у двері постукали, і до стайні зайшов Старший Ґрант.

— Хлопче, — промовив він, — я не буду заходити в дім, але я хочу знати, як почувається батько.

— Гірше не буває, — відповів йому Гарі. — Лікар каже, що в нього бронхіт, і цієї ночі буде видно, чи він житиме.

— Оце так новина, — похитав головою Ґрант. — Буквально минулого тижня цей бронхіт завів у могилу двох чоловіків. Людина згоряє за лічені дні. Та поки Джері ще живий, треба сподіватися. Так що тримайтеся до останнього.

— Авжеж, — кивнув Гарі. — Знаєте, лікар вважав помічним те, що тато не вживав спиртного, і це збільшує шанси одужати. Вчора мав таку високу гарячку, що якби тато пив, як стверджує лікар, він би згорів, наче клапоть паперу. Та, по-моєму, лікар вірить у тата, вірить, що він одужає. А ви як думаєте, містере Ґрант?

Старший, схоже, розгубився:

— Якщо на світі є справедливість, то гарна людина просто мусить одужати, і знаєш, хлопче, я в це вірю. Не знаю чоловіка кращого, ніж Джері. Завтра зранку я зайду.

Назавтра він прийшов рано-вранці і сказав:

— Ну як?

— Татові покращало, — сказав Гарі. — Мати сподівається, що все минеться.

— Ну, дякувати Богу! — зрадів Старший. — Тож тримайте його у теплі, і хай він не бере дурного до голови. А зараз про коней. Якщо ваш Джек весь цей тиждень, а може, ще й наступний, стоятиме у теплій стайні, це йому піде тільки на користь; до того ж, вам не важко буде час від часу взяти його за повід та провести по вулиці, щоб він розім’яв ноги. А от молодому ніяк не можна без роботи, бо інакше на стіни почне дертися, а вам і без нього досить клопоту. З таким конем у запрягу і до біди півкроку.