Коли сонце вже сіло за обрій, я побачила старого господаря. Він прямував до мене з ситом у руках. Містер Райдер був уже немолодий і сивий, наче лунь, та навіть у такому віці він залишався гарним, статечним, а його голос я упізнала б із-поміж тисяч голосів. Він був не високий і не низький, повнявий, акуратний, добродушний, але коли він щось кому казав, голос його був упевненим та рішучим, і люди, коні — всі до одного — розуміли, що його треба слухатися. Містер Райдер ішов до мене неквапним кроком, час від часу підкидав овес у ситі і лагідно, без тіні злості, підкликав мене до себе: «А ходи-но сюди, моя дівчинко, ходи, не бійся…» Я стояла не рухаючись, він підійшов до мене упритул і протягнув мені сито. Я, не боячись, потягнулася до вівса, його лагідний голос розігнав усі мої страхи. Містер Райдер стояв коло мене, лагідно гладив по шиї, а я, знай, наминала овес. Побачивши на моїх боках запечену кров, він став чорніший чорної землі і сказав: «Бідна моя дівчинка! Не можна так, не можна!» Погодувавши мене, містер Райдер узяв повід, і ми пішли до стайні. Біля дверей на нас чекав Самсон. Я прищулила вуха, і голова моя несамохіть смикнулася до нього. «Відійди, — наказав господар синові, — не стій у неї на шляху. Ти зіпсував їй цілий день». Самсон почав був огризатися, щось плів про дику тварюку, та батько не слухав його. «Запам’ятай, — сказав він, — у поганого господаря не буває гарних коней. Ти, Самсоне, спершу навчися поводитися з кіньми». Завівши мене до стійла, містер Райдер розсідлав мене, зняв вуздечку і прив’язав. Потім він попросив, щоб йому принесли цебро з теплою водою та губку, і зняв пальто. Конюх тримав йому відро, а він ретельно промивав мої рани. Його рухи були дуже обережними, він, мабуть, добре розумів, як мене боліло. «Так-так, моя маленька, — приказував він, — спокійно, не хвилюйся…» І вже від одного його голосу мені легшало на душі, а тепла вода знімала напругу. Кутики губ потріскалися так, що я не могла їсти сіна — біль від дотику сухих стеблинок був просто нестерпний. Мої справи були такі кепські, що містер Райдер похитав головою і наказав принести парених відвійок, перемішаних із висівками. О, яка це була смакота! І губи зовсім не боліли. Поки я їла, господар стояв поряд, гладив мене і розмовляв із конюхом.

— Якщо такого норовистого коня не об’їздити, як належить, — сказав він, — то його вже ніяк не об’їздиш.

Після того господар часто бував у мене, а коли мої губи загоїлися, моїм об’їждженням зайнявся чоловік на ім’я Джоб.[27] Він був людиною стриманою, акуратною, і ми з ним швидко порозумілися.

Ми знову зійшлися на галявині за будинком, і Джинджер розповідала далі.

— Коли об’їждження закінчилося, мене купив торгівець кіньми до пари гнідому жеребцеві. Він кілька тижнів нас об’їжджував, а потім продав парою одному вишуканому джентльменові з Лондона. Під час об’їждження я ходила з мартингалом[28] і встигла люто зненавидіти цю штукенцію. Та то були ще квіточки. Коли ми опинилися на новому місці, нам цей мартингал стали затягувати ще тугіше, бо, бачте, кучерові та його хазяїнові здавалося, що це додає нам елегантності. І так ми часто їздили по парку та всяких фешенебельних місцях. Щоб зрозуміти, що таке мартингал, треба хоч раз відчути його на собі, а я такого й ворогові не побажаю.

— Я люблю рухати головою і тримати її не вище, ніж усі нормальні коні. А тепер уяви собі, що ти високо закинув голову і маєш протримати її, ні на дюйм не опускаючи, кілька годин поспіль. Ворухнути нею не можеш, хіба що поривом закинути ще вище, шия затерпає і болить, а ти навіть не знаєш, скільки тобі терпіти таке знущання. До звичайних вудил додається мундштук із гострими гранями, вони роздирають піднебіння та язик, і коли в мене на губах від люті виступала піна, вона була рожевою від крові. А найгірше — годинами вистоювати, чекаючи господиню з великосвітського балу чи забави, а коли я починала нервувати чи нетерпляче тупотіла ногами, кучер одразу же хапався за батіг. То було не життя, а справжнє божевілля.

— Невже господар зовсім про вас не дбав? — здивувався я.

— Анітрохи, — відповіла Джинджер. — Він дбав тільки про те, щоб ми виглядали респектабельно — в них це так називається. Я думаю, він розумівся на конях, як баран на зорях. Цей жевжик цілковито довірив нас своєму кучерові, а той тільки те й робив, що бідкався, яка жахлива в мене вдача і що мене дуже зле привчили до мартингала, і все запевняв, що він швидко виправить цю хибу. Та вже хто б казав!.. Коли я поверталася до стайні, розлючена і змучена, він навіть не намагався утихомирити мене добрим словом. Лайка, штурханина, стусани — ось його доброта. Якби мені більше виховання, я б мовчала і терпіла. Я ж не уникала роботи, була готова працювати на повну силу, та коли тебе мордують задарма, тільки тому, що комусь цього хочеться, це злить. Зрештою, хто їм давав таке право? Не досить того, що в моєму роті місця живого не було і шия нила безперестанку, то ще й із диханням почалися проблеми. І якби я пробула там довше, мене б занапастили остаточно. Я ставала дедалі неспокійнішою, дратівливішою, і на це не було ради. Коли на мене надягали упряж, я кусала і била ногами. Конюх лупцював мене немилосердно, але все марно, а одного разу, коли нас запрягли в екіпаж і стали задирати мартингалом голову, я не витримала і показала їм, що таке справжнє брикання. Я на шматки розірвала свою упряж і вирвалася з запрягу. На цьому моє життя у того власника закінчилося.

Після тієї пригоди мене послали на Татерсолз,[29] аби продати. Зрозуміло, ніхто не міг поручитися за мою вдачу, то ж її обійшли мовчанкою. Дуже скоро моя бездоганна зовнішність і гарна хода привернули увагу покупців, і мене придбав інший торгівець кіньми. Він перепробував на мені всю можливу збрую і дуже швидко збагнув, що я терплю, а що — ненавиджу. Від мартингала він вирішив відмовитися зовсім, після чого йому не складало жодних труднощів представити мене як спокійного коня і продати одному джентльменові з провінції. Господар виявився гарним, місце також було непогане, біда тільки, що старий конюх скоро від нього пішов, а замість нього з’явився новий. І вдача, і манери новачка були нічим не кращі від Самсонових. Добрим я його не бачила ніколи, дратувало його геть усе, а коли я у стайні робила щось не так швидко, як йому хотілося, він гамселив мене під жижки мітлою, вилами — усім, що потрапляло під руку. Усе він робив абияк, щоб тільки швидше спекатися, і я його просто зненавиділа. Він хотів, щоб я, угледівши його, тремтіла, та не на ту напав, і одного дня, коли він розійшовся більше, ніж звичайно, я хапнула його зубами. Він геть визвірився і ну лупцювати мене батогом по голові. Щоправда, після того він став обминати моє стійло десятою дорогою, бо добре знав, що, крім копит чи зубів, йому там нічого іншого не перепаде. Із господарем я поводилася напрочуд спокійно, та конюх розповідав про мене всякі небилиці, то й мене знову продали.

Звістка про мене долетіла до мого торгівця, і він сказав, що знає таке місце, де мені справді буде добре. «Дуже шкода, — казав він, — якщо такий гарний кінь потрапить до поганих рук тільки тому, що йому пощастить менше, ніж іншим». Одне слово, так я потрапила сюди незадовго до твоєї появи. Щоправда, я вже встигла зжитися з думкою, що люди — мої вороги від народження і треба вміти постояти за себе. Авжеж, тут зовсім інші умови, але хто тобі скаже, як довго ми тут пробудемо? Я б теж хотіла бачити цей світ таким, як бачиш його ти, та після всього пережитого навряд чи зможу.

— Усе ж, — поділився я думкою, — якби ти раптом укусила чи брикнула Джона або Джеймса, це було б справжнім неподобством.

— Я й гадки такої не маю, — форкнула Джинджер, — принаймні зараз у цьому немає потреби. Якось я скубнула Джеймса за руку, але Джон йому тільки сказав: «Постарайся не сердитися». І Джеймс не став мене карати (а саме цього я чекала), а прийшов до мене із забинтованою рукою, приніс запарених відвійок, ще й погладив. Відтоді я зареклася його кусати.