— З радістю! — крикнув Джо, і містер Клей пішов до воза, а ми гарним клусом рушили додому.

— Гей, Джо, що сталося? — поцікавився Джон, коли ми приїхали до маєтку і Джо спішився. — Ти аж кипиш від люті.

— Ваша правда, — погодився хлопець. — Зараз усе розкажу.

І скоромовкою, ковтаючи слова, він розказав про випадок на дорозі. Вдачі Джо був тихої, можна сказати, сумирної, і бачити його в такому стані ще не доводилося.

— Молодчина, Джо! — похвалив його Джон. — Малий, ти був правий, і навіть коли цього селюка не викличуть до суду, все одно ти вчинив правильно. Багато хто проїхав би повз нього, навіть не втручаючись. Не моя справа, та й квит. Та, як на мене, людина просто не має права залишатися байдужою, коли у неї на очах коїться таке неподобство. Так що, хлопчику мій, ти все зробив, як належить.

Джо тим часом зовсім заспокоївся. Джонова похвала втішила його самолюбство, і, коли він начищав мої ноги й тіло, рухи його були більш упевнені, ніж зазвичай.

Вони уже збиралися йти полуднувати, коли до стайні прибіг посланець. Він сказав Джо, щоб той зайшов до кабінету містера Гордона, і пояснив: якогось харцизяку судять за жорстоке ставлення до коней, і справа потребує його свідчень. Коли Джо це почув, очі його заблищали, а щоки зашарілися.

— Ох і перепаде ж йому від мене! — вигукнув він.

— Ти там причепурися, — порадив йому Джон. Джо розправив краватку, обсмикав куртку і пішов свідчити.

Наш господар виконував обов’язки мирового судді.[46] Йому часто-густо доводилося розглядати подібні дрібні справи, після чого він або встановлював міру покарання для порушника, або передавав цю справу до вищого суду.

Пополудні Джо повернувся до стайні в піднесеному настрої. Він весело поплескав мене по спині і сказав:

— Отак, старий, більше такого неподобства ми не побачимо, чуєш?

Згодом ми дізналися, що свідчення Джо виявилися доладними і, на диво, чіткими, а ті нещасні коні були такі побиті, що справу горе-візника мав розглядати вищий суд, де його запросто могли засудити до двох, а то й до трьох місяців ув’язнення.

Після цього випадку Джо неможливо було впізнати. Джон жартував, що він за тиждень підріс на цілий дюйм. Хай там як, та мені й справді здалося, що Джо став більшим, дорослішим. Його безтурботність нікуди не зникла, зате рухи стали більш упевненими, рішучими, неначе він із хлопчиська-підлітка одразу став дорослим чоловіком.

Три роки прожив я в цьому чудовому маєтку, а потім у нашому житті почали назрівати невеселі зміни. Усе частіше стали говорити про те, що господиня хвора, лікар став частим гостем у маєтку, а наш господар ходив чорний, як хмара. Невдовзі до нас дійшла чутка, що господині треба на два-три роки покинути Англію та поїхати в теплі краї. Для всіх ця новина була наче грім серед ясного неба. Весь маєток огорнув чорний смуток. Містер Гордон залагоджував усі справи та готувався до від’їзду з Англії, і ми вже звикли слухати у стайні розмови про майбутню розлуку. Та, правду кажучи, інших тем для розмов і не було.

Джон виконував свої обов’язки з мовчазною похмурістю, та й Джо вже більше не насвистував. Увесь час якісь люди то приїжджали до маєтку, то від’їжджали з нього, відтак роботи у мене та Джинджер було доволі.

Першими покидали маєток міс Джесі, міс Флора та їхня гувернантка, і перед від’їздом дівчата завітали до стайні. На прощання вони сердечно, наче старого друга, обійняли Веселуна. Та зрештою, він і був їхнім другом! А потім ми почули, що чекає на нас. Нас із Джинджер було продано графові W. — давньому другові містера Гордона. Господар навмисно підшукав нам це місце, сподіваючись на гарне ставлення до нас. Веселун переходив до вікарія Блумфілда, який саме підшукував поні для місіс Блумфілд, але з однією умовою: коли поні постаріє настільки, що виявиться ні до чого не придатний, він прийме гідну смерть від кулі та буде похований.

Доглядати за ним (і взагалі по господарству) мав Джо, тож я думаю, що за Веселуна можна було зовсім не хвилюватися. Джон отримав кілька пропозицій з різних місць (доволі непоганих), але не поспішав приставати на жодну з них, кажучи, що треба все як слід обміркувати.

Напередодні від’їзду, вже ввечері, господар завітав до стайні, щоб віддати кілька розпоряджень, а заразом і попрощатися з улюбленими кіньми. Настрій був у нього препаскудний, це було навіть чути з його голосу. Мені здається, що коневі інтонація говорить набагато більше, ніж людині.

— Джоне, ти вже вирішив, що робитимеш далі? — запитав він конюха. — Я чув, ти ще не пристав на жодну пропозицію.

— Щира правда, сер. Я так собі міркую: коли б мені вдалося зустрітися з гарним об’їждчиком лошаків і кінним інструктором, це було би просто ідеально. Знаєте, скільки коней псується тільки тому, що потрапляють не в ті руки? А цього могло б і не статися, якщо б вони опинися у відповідних людей. Ще не було такого коня, до якого я не знайшов би підходу, і якби я зміг знайти таку роботу, щоб від самого початку наставляти коней на правильний шлях, це була би найкраща справа у моєму житті. А що ви на це скажете, сер?

— Я ще не зустрічав такого чоловіка, який би знав цю справу так, як ти, — зізнався господар. — Ти розумієш коней, а коні розуміють тебе, тож, думаю, одного прекрасного дня ти розпочнеш власну справу, і так буде найкраще. А як знадобиться моя допомога, ти просто мені напиши. Я ж тим часом замовлю за тебе слово у мого лондонського агента і напишу йому рекомендацію на тебе.

Господар назвав Джонові ім’я, адресу, подякував за довгу вірну службу, і Джон геть розчулився.

— Та що ви, сер, не треба, ви з місіс Гордон зробили стільки добра, що я до смерті ваш боржник. Ми вас постійно згадуватимемо, сер, і дай Боже, щоб одного чудового дня ми знову побачили місіс Гордон у доброму здоров’ї. Ми дуже на це сподіваємося, сер.

Господар мовчки потис Джонові руку, і вдвох вони вийшли зі стайні.

І от настав цей невеселий день. Усі великі речі у супроводі прислуги були відправлені напередодні, і в маєтку залишилися лише господар, господиня та їхня покоївка. Ми з Джинджер подали екіпаж до парадного входу; це був наш останній виїзд із маєтку Гордонів. Із будинку наказали виносити дорожні подушки, килимки та всяке інше причандалля, і коли все вже було готове, на сходах з’явився господар із господинею на руках (я в запрягу стояв із того боку, де маєток, і тому все добре бачив). Містер Гордон надзвичайно обережно садив дружину в екіпаж, а прислуга стояла і плакала.

— Ну, все, хай вам щастить! — сказав він на прощання. — Ми вас довіку не забудемо. — І сівши в екіпаж, гукнув: — Їдьмо, Джоне!..

Джо скочив на козла, і ми розміреним клусом побігли через парк, а потім через село; селяни стояли на порозі своїх домівок, махали нам услід руками і казали: «Нехай благословить вас Бог!»

Коли ми приїхали на залізничну станцію, то господиня, здається, сама пішла до зали очікування. Я чув, як її приємний голос сказав:

— До побачення, Джоне. Хай Бог тебе благословить.

А тоді відчув, як смикнулися віжки в Джонових руках, але сам Джон не зронив ані слова. Мабуть, боявся, що не стримається й заплаче. Щойно Джо Ґрін забрав з екіпажа весь багаж, Джон залишив його біля коней, а сам пішов на перон. О, бідолашний Джо! Він стояв коло нас, і ми добре бачили сльози на його очах.

Невдовзі, пахкаючи парою та димом, на станцію вкотився потяг. Він простояв хвилини дві-три, потім двері вагонів з ляскотом зачинилися, черговий станції подув у сюрчок, і потяг, набираючи швидкість, поїхав далі, лишивши по собі кілька хмарок сизого диму та пару розбитих сердець.

Коли він зовсім зник з очей, Джон повернувся до нас.

— Більше ми її не побачимо, — промовив він сумно. — Не побачимо…

Він сів на козла поряд із Джо, взяв віжки в руки, і ми повільно рушили додому. Та це вже був не наш дім.

Частина ІІ

Уранці наступного дня, одразу ж після сніданку, Джо запряг Веселуна в легкий тарантас,[47] у якому їздила місіс Гордон. Веселун заіржав, прощаючись із нами; поні покидав маєток першим, віднині він мав жити у вікарія. Після нього настала і наша черга. Джон засідлав Джинджер, сів на неї верхи, мене взяв за повід, і ми рушили долиною, тримаючи шлях на маєток графа W.