Коли наші візники відійшли від кебів, я, помалу бокуючи, присунувся ближче до неї, щоб ми могли поговорити. І ось яку сумну історію розповіла про себе Джинджер.

Після нашого розставання вона ще рік провела у графському загоні, після чого її визнали працездатною, продали одному джентльменові, в якого спершу було зовсім незле. Та от якось після тривалої скачки Джинджер знову втратила форму. Їй дали перепочити, підлікували і вкотре продали. Так вона кілька разів переходила з рук у руки, проте умови, у яких вона опинялася, були все гірші та гірші.

— Урешті-решт, — згадувала Джинджер, — я опинилася в одного чоловіка, що тримає коней і кілька кебів на винайм. Із тобою, бачу, все гаразд, і я за тебе дуже рада, а от про себе навіть не хочу говорити. Наш господар, побачивши, яка я стала немічна, був безжальний: вона, мовляв, не варта тих грошей, які за неї заплачено, тому її треба поставити на третьосортний екіпаж і витиснути все, що вдасться. Отак і живу: батожать мене з ранку до ночі, ганяють, поки не впаду, а що я відчуваю — нікого не цікавить. Мовляв, за тебе заплатили, то працюй. Кебмен віддає хазяїнові чималі гроші, а я їх маю відробляти, і так — тиждень за тижнем. Я вже забула, що таке неділя.

— Колись ти не давала себе кривдити, — нагадав я.

— Справді! — погодилася Джинджер. — Якось я так і вчинила, але тільки собі зробила гірше. Людина все-таки сильніша, і коли вона жорстока, безсердечна, нам тільки залишається одне: до самої смерті терпіти знущання. Навіть жити не хочеться, швидше б усе закінчилося. Я бачила мертвих коней, їх уже ніхто не скривдить. Найкраще, щоб я сконала просто за роботою, тоді мене ніхто не пожене до гицлів.

Мені стало дуже шкода Джинджер. Я потягнувся до неї, та чим я їй міг допомогти? Вона ж, мабуть, зраділа нашій зустрічі, бо на прощання сказала:

— Ти був моїм єдиним другом…

А потім прийшов її візник, грубо хапнув за вуздечку, виводячи з шереги свій кеб, і вони поїхали. Мені стало сумно до сліз.

Невдовзі повз нашу стоянку проїжджав віз із мертвим конем. Голова його звисала через задок, із висолопленого язика капала кров, але найбільше мене вразили запалі очі! Язик не повертається описувати це моторошне видовище! Мертва гніда шкапа, з довгою худющою шиєю… І біла смуга від чола до носа. Напевне, це таки була вона, Джинджер. Принаймні я дуже на це сподіваюся, бо смерть ураз звільняла Джинджер від усіх її страждань.

А взагалі, якби люди були хоч трохи милосерднішими, вони б давно зрозуміли: краще коня пристрелити, ніж доводити до такого жалюгідного стану.

У Лондоні я був свідком багатьох перипетій, у яких опинялися коні, і, чесно кажучи, левової частки цих пригод не сталося б, якби люди хоч трохи думали головою. Коли з конем обходитися по-людськи, він охоче виконає будь-яку, навіть найважчу, роботу. Впевнений: багато хто з нашого племені, працюючи в бідняків, почувається набагато щасливішим від мене тоді, коли я возив графиню W., мав посріблену упряж і вишуканий раціон.

Я не міг спокійно дивитися, як страждають малі поні, тягнучи повні візки або хитаючись під важкими ударами якогось малолітнього нахаби. Одного разу мені трапився невисокий поні з пишною гривою та гарною головою. Він був такий схожий на Веселуна, що якби я не був з екіпажем, неодмінно б до нього заіржав. Він з останніх сил тягнув важкий візок, а здоровенний, як бугай, селюк-хлопчисько періщив батогом попід живіт і щосили смикав за повід, ледь не розриваючи тварині рота. Той поні так нагадував Веселуна, що я завагався: невже це він? Та, мабуть, ні, бо містер Блумфілд брав його з умовою нікому більш не продавати, і, думаю, він дотримав свого слова.

Отже, просто схожий поні, і цілком можливо, замолоду він жив не менш щасливо, ніж Веселун.

Я часто бачив коней, що належали м’ясникам, і не міг не помітити, на якій шаленій швидкості вони мчать містом, хоча й не розумів чому.

Та якось нам із Джері довелося постояти у Сен-Джонс-вуді.[90] Неподалік від нас була м’ясна крамниця, і коли ми там стояли, до неї на повному ходу підкотив візок м’ясника. Змилений поні важко похилив голову набік, його боки, що важко здіймалися, і тремтіння його ніг красномовно промовляли, що він гнав з усіх сил. Із візка зіскочив хлопець і вже стягав якогось кошика, коли з крамниці вийшов заклопотаний власник. Побачивши, в якому стані кінь, він сердито забурчав на хлопця:

— Скільки разів тобі говорити, щоб ти так не гнав? Коня заганяв так, що він запалився,[91] тепер поні хочеш доконати? Щастя, що ти мій син, а то я б тебе швидко звідси викинув. Де таке бачено: кінь прибігає до крамниці весь у милі! Та з такою їздою вмить загримиш за ґрати, і якщо тебе заметуть до відділку, не думай, що я платитиму за тебе штрафи. Я вже втомився казати: щось робиш — думай головою!

Поки він виховував малого, той стояв набундючившись, та не встиг батько замовкнути, як сина неначе прорвало:

— Якщо я в чомусь і винний, то хіба в тому, що хочу всюди встигнути. Ну, а якщо коням при цьому перепадає, то хіба це моя провина? Ти ж сам завжди кажеш: «Одна нога — тут, друга — там!» А стану об’їжджати замовників, хтось раптом захоче баранячу ногу на обід, і я маю повернутися з нею за п’ятнадцять хвилин. То кухар забув замовити яловичину, і я мушу скочити по неї і повернутися без запізнення, бо господиня сваритиме. Тут економка каже, що в них непрохані гості, і подавай у ту ж хвилину їм котлети. А пані з четвертого будинку на Півмісяці[92] ніколи не замовляє вечері, поки не отримає обіду, а ти гаруй тут через них. Якби ті добрі люди наперед думали, чого воно хочуть, і робили замовлення хоча б за день, то й сварити мене не було б за що!

— Якби ж то! — вигукнув м’ясник. — Тоді б я так не нервував, та й клієнтові легше догодити, коли наперед знаєш, чого йому від тебе треба. Та годі марнувати час на балачки! Кому що до м’ясника чи його коня! Гаразд, веди поні до стайні і дивися, щоб усе було як слід. І май на увазі, сьогодні його вже не запрягай. Якщо знову хтось чогось захоче, візьмеш кошика і перейдешся пішки.

Із цими словами він повернувся до крамниці, а хлопець повів поні до стайні.

Але не треба думати, що всі хлопчаки жорстокі до своїх коней. Бачив я й таких, що упадали біля осликів чи поні, немов біля кімнатних цуциків, і ті, відповідаючи на ласку, зі шкіри лізли, аби їм догодити; точнісінько так само відповідав на ласку Джері і я. Коли ти в гарних руках, то навіть найважча робота здається легкою.

На нашій вулиці часто з’являвся хлопчисько, що торгував картоплею та зелениною. Старий поні, на якому він їздив, не вирізнявся особливою красою, але такого веселого, завзятого коника ще треба було пошукати. А як вони любили один одного — це треба було бачити! Поні собачкою бігав за хлопцем, і коли той сідав у візок, весело рушав з місця — без батога, без команди — і так завзято тупотів по вулиці, немовби щойно вийшов із королівських стаєнь. Джері дуже любив цього хлопця, називав його не інакше, як «принц Чарлі», і казав, що з часом він стане королем візників.

І був ще розвізник вугілля — чорний від вугільного пороху дідок у капелюсі, які носять торгівці вугіллям.

Вони з конем ішли по вулиці, мов двійко добрих друзів, які на півслові розуміють один одного, і кінь сам, без команди, зупинявся біля тих дверей, де жили їхні покупці. Кінь мав цікаву звичку — нахилятися вухом до господаря.

Голос дідка було чути задовго до того, як він сам з’являвся на вулиці. Я так і не зміг зрозуміти, що означав його вигук «у-гі!», а діти, не довго думаючи, так його і прозвали «дідок Угі». Полі дуже поважала старого і завжди купувала у нього вугілля, а Джері був просто щасливий, що й у старого бідняка кінь може знайти собі гарний притулок.

Одного дня, щойно ми в’їхали у двір, назустріч нам вискочила Полі.