Не знаю, скільки часу пролежав я на дорозі, але життя поволі поверталося до мене. Потім якийсь чоловік плескав мене по гриві й лагідно просив підвестися. Мені дали ще трохи того зілля, і, коли я після кількох спроб підвівся, мене поволі повели до найближчої стайні. Там мене поставили у не дуже чисте стійло, дали ріденької каші, і я з задоволенням усю її випив.

До вечора я оклигав, мене перевели до Скінерових стаєнь і вже там обслужили як слід. Уранці до мене зайшли Скінер та ветеринар, і після ретельного огляду лікар сказав:

— Він не стільки хворий, скільки виснажений фізично, і якщо дасте йому перепочити з півроку, то він знову працюватиме. Тепер же в ньому сили — кіт наплакав.

— То хай іде до біса! — вилаявся Скінер. — Я не маю ланів, щоб вигулювати здохлих шкап. Або він одужує, або ні! Інше мою фірму не влаштовує. В мене розмова коротка: поки бігає, ганяй, а як відбігає, продай його за безцінь, заведи до гицля або ще кудись.

— Якби він запалився, — казав ветеринар, — його було би краще пристрелити, але він не запалений. Днів за десять буде кінський ярмарок. Якщо ви дасте йому відпочити, відгодуєте його, він, може, й оговтається, і тоді в будь-якому разі ви вторгуєте за нього більше, ніж коштує звичайна кінська шкіра.

Прислухавшись до поради ветеринара (уявляю, чого це йому вартувало!), Скінер закомандував, щоб мене добре годували і тримали в чистоті, і, на моє велике щастя, стаєнний виконував ті команди набагато охочіше, ніж сам Скінер їх віддавав. Десять днів цілковитого спокою, добірний овес, сіно, рідка каша з висівок, до якої домішували проварене лляне насіння творили дива, і я швидко оклигував. Поївши каші з льоном, я все частіше схилявся до думки, що навіть після всього пережитого жити цікавіше, аніж помирати.

А на дванадцятий день після аварії мене відвели на ярмарок за кілька миль від Лондона. Я був певен: будь-яка зміна піде тільки на краще, тож дивився на світ веселіше і сподівався тільки на добре.

Фермер Сароґуд[107] і його внук Вілі

На ярмарку, куди мене відвели, я склав компанію кульгавим, засапаним та й просто пристаркуватим шкапам. Були в тому зборищі й такі, котрих, напевно, краще б пристрелити, аніж комусь продавати.

Утім, більшість продавців і покупців були рівнею коням, яких тут продавали. Якийсь злидар шукав шкапину або поні за декілька фунтів, аби було кого впрягти у возик для вугілля чи дров; а хтось за ті ж кілька футів хотів продати свою спрацьовану шкапу ще до того, як вона вклякне. Деякі з тих продавців та покупців від безпросвітних злиднів утратили всяку людську подобу, проте були там і такі, яким я радо годив би, навіть із останніх сил. Бідні, в лахмітті, але з добрим серцем і душею. Коли вони говорять, ти одразу проймаєшся довірою до них. Я впав в око одному старенькому дідуганові, та й він мені також сподобався, але я виявився недостатньо сильним. О, як я побивався! Аж ось із того кутка ярмарку, де торгували кращими кіньми, з’явився чоловік, на вигляд ніби фермер-джентльмен. Разом із ним ішов малий хлопець. Фермер мав широкі плечі, добродушне обличчя з рум’яними щоками, на голові сидів крислатий капелюх. Підійшовши до нашого товариства, він співчутливо глянув на всіх шкап, аж раптом я помітив, що його очі зупинилися на мені. Я дотепер мав пишний хвіст і гриву, які помітно виділяли мене з-поміж інших. Нашорошивши вуха, я не зводив із фермера очей.

— Знаєш, Вілі, цей кінь знав і кращі часи.

— Бідолашний! — вигукнув хлопець. — Як по-твоєму, дідусю, він ходив в екіпажі?

— Звичайно, хлопче! — відповів той, підходячи до мене ближче. — У молоді роки він міг робити що завгодно. Дивися, які у нього ніздрі, вуха, який вигин шиї, яка грива. Треба бути сліпим, щоб не бачити в ньому породи.

І він ласкаво поплескав мене по шиї. Я потягнувся до нього, відповідаючи на ласку. Хлопчик і собі погладив мою голову.

— Бідний коник! Диви-но, дідусю, як він розуміє ласку. От купив би ти його, щоб він помолодів, як наша Сонечко!

— Ну, хлопче, всіх коней не відмолодиш. Та й наша Сонечко була не так стара, як занедбана.

— А по-моєму, цей кінь зовсім не старий. Он яка у нього грива, хвіст. Заглянь йому в зуби, а тоді кажи. І не дивися, що він худий, очі ж йому не запали від старості.

— От малий, — засміявся фермер. — Ти любиш коней не менше, ніж твій дідусь.

— Та ж, дідусю, заглянь йому в зуби і запитай ціну. От побачиш, на наших пасовиськах він нараз помолодшає.

Мій продавець теж вирішив уставити слівце.

— Сер, юний джентльмен знає, що каже. Бачте, цей кінь возив кеб і гарував за двох. А так він зовсім не старий, і я навіть чув, як один ветеринар казав, що піврічний перепочинок поставить його на ноги, а з диханням у нього все гаразд. Я вже десять днів дивлюся на нього і мушу сказати, що такого вдячного і мирного коня я ще зроду не бачив. Справжній джентльмен не пошкодує на нього п’ять фунтів, щоб дати коникові шанс. І б’юся об заклад, наступної весни він коштуватиме всі двадцять.

Старий засміявся, і малий хлопець занепокоєно зиркнув на діда.

— Дідусю, ти ж сам казав, що вторгував за лоша на п’ять фунтів більше, аніж сподівався, хіба ні? Купи цього коня, не збіднієш.

Фермер ретельно обмацав мої ноги — досить опухлі й напружені, заглянув у зуби.

— Думаю, він має років тринадцять-чотирнадцять. А покажіть-но, який у нього клус.

Я вигнув худезну шию, трохи підняв хвіст і, закидаючи неслухняними ногами, пробігся.

— Ваша найнижча ціна? — запитав фермер, коли я знову розвернувся.

— П’ять фунтів, сер. Господар заборонив продавати дешевше.

— Здирство, — похитав головою старий, проте його рука вже тягнулася до гаманця. — Здирство та й годі. У тебе є тут ще якісь справи? — запитав він, відрахувавши соверени і вручаючи їх продавцеві.

— Ні, сер. Якщо бажаєте, я відведу його на заїжджий двір.

— То відведи, будь ласка. Я скоро там буду.

Вони пішли далі, а ми йшли за ними назирці. Хлопець ледве стримував захоплення, та й дідусь його, здається, теж був задоволений. На заїжджому дворі мене вдосталь нагодували, а потім прийшов робітник мого нового власника, сів на мене верхи, і ми поїхали легкою ступою. Доїхавши до великого лугу, на краю якого стояв навіс, ми повернули туди.

Містер Сароґуд (так звали мого благодійника) розпорядився, щоб увечері та вранці мене годували сіном та вівсом, а вдень випускали на привілля.

— Отак, Вілі, — мовив фермер, звертаючись до внука. — Від цього дня відповідатимеш за нього ти. Він — твій.

Вілі радо перейняв нові обов’язки, і, треба сказати, ставився до них сумлінно. Не було жодного дня, щоб він пройшов попри мене, а часом підкликав до себе і пригощав шматочком моркви або ще якоюсь смакотою. Інколи просто стояв коло мене та слухав, як я хрумаю овес. Вілі завжди знаходив для мене вільну хвилину і лагідне слово, тож не полюбити цього хлопця було просто неможливо. Він називав мене Старим Другом, бо зазвичай у лузі я завжди ходив за ним. Часом Вілі приходив із дідусем, і той завжди уважно роздивлявся мої ноги.

— Це, Вілі, його найвразливіше місце, — казав фермер, — але він день у день здоровішає, і мабуть, на весну вже можна чекати покращення.

Гарний відпочинок, добрі харчі, м’який торф під ногами та легкі прогулянки дуже позитивно вплинули на моє здоров’я і підняли мій дух. Від матері мені дісталася чудова стать, надриватися замолоду не доводилося, відтак у мене були кращі шанси на одужання, аніж у багатьох бідолах, що тяжко працювали ще до того, як досягли найкращої форми. За зиму мої ноги відійшли, і я, можна сказати, помолодшав.