Роберт узяв мене за повід і спробував повести, але щойно я ступив один крок, як мало не впав.

— Овва! Та в нього не тільки коліна розбиті! Дивися, як він іде!.. У нього копито потовчене! Бідолашний коник, як тут не впасти! Знаєш, Неде, Ройбен не тямив, що робить. Ти тільки уяви: гнати коня чвалом по такій дорозі, та ще без підкови! Ні, якби Ройбен був при пам’яті, він швидше змусив би його пролетіти над місяцем, аніж скакати по такій дорозі. Певно, він знову взявся за старе. Бідна Сусанна! Вона уже приходила до мене, питала, чи не повернувся Ройбен; була бліда, як смерть. Хотіла приховати хвилювання, казала, що він мав тисячу причин затриматися в місті. Але вона таки не витримала і попросила, щоб я виїхав йому назустріч. Ну, що ж? Треба доправити додому не тільки тіло, а й коня, а це вже не так легко.

Вони ще довго говорили, поки врешті не було вирішено, що Роберт поведе мене (він же все-таки конюх), а Нед на екіпажі привезе тіло Сміта до маєтку. Занести його в екіпаж було доволі складно, адже потрібно ще було притримувати Джинджер. Але вона не гірше за мене розуміла, що відбувається, і стояла незрушно, мов статуя.

Я зауважив це спеціально, бо головним її недоліком якраз було невміння бодай хвилинку постояти спокійно.

Коли Нед узявся за віжки й екіпаж із мерцем повільно рушив, Роберт ще раз уважно оглянув мою ногу, міцно перев’язав розколене копито своїм носовичком, і ми пішли. Ніколи не забуду цієї нічної прогулянки. До маєтку було більше трьох миль. Роберт вів мене повільним кроком, я шкандибав, накульгуючи та припадаючи на ногу: біль у копиті був просто нестерпний. Роберт часто мене гладив, лагідно щось примовляв, намагаючись підбадьорити; я не сумнівався, що він дуже шкодував мене.

Нарешті я опинився у своєму стійлі. Роберт дав мені вівса, загорнув коліна у вогкі ганчірки, а на копито наклав примочку із запарених висівок, щоб знезаразити рану і зняти жар. Уранці до мене мав прийти ветеринар, а поки що я опустився на солому і, незважаючи на страшний біль, заснув.

Наступного дня приїхав ветеринар. Він уважно оглянув мої рани і висловив сподівання, що суглоб уцілів, а отже, я й надалі зможу працювати. Щоправда, я вже ніколи не виглядатиму так, як колись.

Я вірю, що для мого зцілення робилося все можливе, проте одужання було болісним і тривалим. На колінах наростало дике м’ясо,[55] і його доводилося випалювати каустиком.[56] Коли ж коліна нарешті загоїлися, їх змастили якоюсь шиплячою рідиною, від якої облізла вся шерсть. Навіщо те робили, не знаю, але, мабуть, людям краще знати.

Оскільки смерть Ройбена Сміта сталася за нез’ясованих обставин і не було жодного свідка цієї події, до справи підключилася поліція. Власник «Білого Лева», тамтешній конюх і ще декілька очевидців свідчили, що, покидаючи заїжджий двір, Сміт був п’яний як чіп. Наглядач на заставі підтвердив, що він, як божевільний, промчав через заставу, а коли серед каміння знайшли мою підкову, усе одразу з’ясувалося і з мене знято найменші підозри.

Усі співчували Сусанні, а вона, не тямлячи себе від горя, невтішно голосила:

— Він був такий добрий, такий добрий!.. Це все прокляте вино! І навіщо люди продають це бісівське пійло? О, Ройбене, Ройбене мій!..

Ройбена вже поховали, а вдова й далі голосила за ним. Невдовзі вона разом із шістьма дітьми змушена була покинути затишний будиночок під дубами, і, позаяк сім’я не мала ні житла, ні родичів, єдиним доступним для них житлом залишався хіба що великий і похмурий робітний дім.

Коли коліна трохи загоїлися, мене на кілька місяців вирішили перевести на невелику галявину. На ній, окрім мене, нікого більше не було. Хоч я й насолоджувався волею та смачною травою, та без товариства інших коней мені було дуже самотньо. Особливо бракувало товариства Джинджер, із якою я здружився по-справжньому. Бувало, зачувши на дорозі цокання копит, я починав іржати, але відповідали мені зрідка.

Якогось ранку ворота в огорожі відчинилися, і до мене вбігла… Так, це була стара добра Джинджер! Конюх, що привів її сюди, зняв із неї недоуздок та й пішов, і ми залишилися самі на всю галявину. Я зустрів її радісним іржанням. Ми обоє раділи нашій зустрічі. Щоправда, нашу радість дещо затьмарив той факт, що Джинджер підселили сюди аж ніяк не для того, щоб розвіяти мою самоту. Не зловживатиму вашим часом і не розповідатиму про все, що з нею сталося. Скажу лишень, що її загнали швидкою їздою, і це не минулося безслідно. Тож тепер Джинджер перевели сюди, щоб вона відпочила, набралася сил, а вже там буде видно.

Молодий і самовпевнений лорд Джордж вважав себе завзятим вершником і брав участь чи не в кожному полюванні, та про своїх коней він анітрохи не дбав. Невдовзі по тому, як мене перевели на галявину, відбувалися змагання зі стипль-чезу,[57] і лорд Джордж затявся, що візьме участь у перегонах. Конюх попередив його, що Джинджер має невеликий розтяг і до перегонів не готова, проте лорд Джордж вирішив по-своєму і під час забігу нещадно гнав Джинджер уперед, змушуючи її триматися на рівні з фаворитами перегонів. Простодушна Джинджер викладалася до останнього і навіть увійшла до трійки лідерів, але, як кажуть люди, запалилася. Та ще й вершник був для неї заважкий, відтак вона зірвала спину.

— І от, — підсумувала Джинджер, — ми з тобою, коні у розквіті сил, стоїмо, наче немічні шкапи. Тебе занапастив безпробудний пияк, я мене — самовпевнений дурень. О, як мені сумно!

Справді, що не кажи, а ми вже не ті. Та хай там як, а спілкуватися одне з одним нам однаково було приємно. Ми не брикали по галявині, як колись, а разом паслися, лежали на траві або годинами стояли — голова до голови — під крислатими липами. Так тривало доти, допоки з міста не повернувся граф зі своєю челяддю.

І от одного дня він разом із Йорком прийшов до нас. Побачивши їх, ми тихо завмерли під нашою липою. Вони прискіпливо оглянули мене і Джинджер, і, схоже, граф був дуже розчарований.

— Триста фунтів пішли за вітром, — прорік він, — та це півбіди. Друг довірив мені своїх коней, він сподівався, що тут їм буде добре, а їх занапастили. Кобилу ще можна потримати хоч би рік, тоді побачимо, що з неї вийде. А вороного доведеться продати, і то вже. Мені дуже шкода, але коневі з такими колінами не місце у графській стайні.

— Авжеж, ваша ясновельможносте, аякже, — підтакнув Йорк. — Тепер його місце там, де не зважають на екстер’єр,[58] а цінують добрих коней. Я маю знайомого в Баті,[59] він здає коней внайми, і гарні тварини за розумну ціну його завжди цікавили. А ще я точно знаю, що коней він не ображає. Після слідства вороний поза підозрою, тож якщо хтось із нас дасть — ви або я — йому свою рекомендацію, то цього достатньо.

— От ти її і напиши, Йорку. А скільки за нього дадуть, стільки дадуть, головне, щоб він потрапив у добрі руки.

Дійшовши згоди, вони пішли від нас.

— Скоро ти звідси підеш, — зажурилася Джинджер, — і я втрачу єдиного друга. Навряд чи ми колись побачимося. Чому цей світ такий жорстокий?

Десь за тиждень після цієї розмови до нас на галявину прийшов Роберт, накинув на мене недоуздок і повів геть. Прощання з Джинджер було коротким. Поки мене вели, ми спочатку іржали, а потім вона, увесь час, поки чула цокання моїх копит, занепокоєно бігала вздовж огорожі.

За рекомендацією Йорка мене купив один чоловік, який здавав внайми коней та кінні екіпажі. Добиратися до нього довелося залізницею, мені це було вдивовижу і спершу навіть лякало. Та щойно я зрозумів, що пахкання, сичання і свистіння паротяга не заподіють мені жодної шкоди, а тремтячий вагон не такий вже й страшний, як здавалося, я швидко заспокоївся і вже нічим не переймався.